Брехня

Одна з нестерпних проблем української держави – це щоденна, безкарна і руйнівна брехня.

Брехня пропагандистів у Марафоні та на інших телеканалах, що ведуть війну в ефірі. Люди з передової кажуть, що особливо нестерпно чути про розробки (поставки) нових потужних систем зброї, які є хіба що у випусках новин.

Брехня блогерів у ютубі взагалі стала неймовірною – особливо кричущі заголовки, після яких неможливо не глянути на цю «сенсацію» і потім не вилаятися на цих міфотворців, які таким чином заробляють на мільйонних переглядах своїх інсинуацій.

Брехня чи замовчування у вітчизняній статистиці, яка не називає жодних реальних показників і не дає жодних цифр – ні кількості загиблих у тилу, ні на фронті, ні по цифрах міграції чи еміграції.

Брехня, або відсутність інформації про те, хто з публічних осіб, як і куди приписаний і де «служить» на папері, і хто потім найбільше буде бити себе в груди, увішані орденами, і кричатиме про героїзм.

Нарешті брехня на рівні побутової злочинності, яка заполонила країну. Факти і подробиці кримінальних злочинів є закритими, і це дає можливість зростанню корупції у правоохоронній сфері. 

Останній приклад – вбивство в Шаргороді вчителем двох старшокласників, яке так обурило громадськість. Але ніхто не знав обставин, а вони в тому, що ці старшокласники, за деякими даними, зґвалтували і поглумилися над рідною людиною цього вчителя – і він таким чином здійснив акт самосуду. 

Чому самосуд у державі стає можливим чи навіть єдиноправильним? Та тому, що ніхто в країні більше не довіряє правосуддю – все вирішують хабарі чи впливові зв’язки. А відсутність усієї правди у відкритому доступі дозволяє ловити рибу у мутній воді.

Так, я розумію, що правда може виявитися дуже страшною – у своїй підлості, цинічності чи некомпетентності, але ховаючи її, ми прирікаємо Україну на катастрофу – моральну, етичну, організаційну і загальнодержавну. Бо якщо в мирні часи все якось працює, ніби за інерцією, то у воєнні часи все це нагадує керування автомобілем із зав’язаними очима.

Передбачаю, що дехто напише: а якої правди ви хочете в епоху постправди? Правда – це те, що зручно або вигідно комусь в той чи інший момент нашого існування!

А ще є ті, хто казатиме: ви наївний? Яка правда під час війни, ви хочете нашої поразки? Гадаю, ми зазнали поразки, коли перестали відрізняти, де правда, де брехня. І якщо вже про війну, то на глибинному рівні, правда додає сили, тоді як брехня тільки віднімає. 

І, зважте, брехня і правда мають причиново-наслідковий зв’язок. Тому не дивуйтесь, коли за вчорашню брехню розраховуються сучасники, а за сьогоднішню брехню платитимуть нащадки. Так це працює!

Нагадаю з цього приводу останні рядки одного вірша: «Правд у людей багато, а у народу – одна!».

А найголовніша і найбільша за масштабами брехня – це те, що широкомасштабну і нищівну війну ще й досі не назвали війною в юридичному сенсі. Вона й досі чи то «сво», чи то АТО. А відтак і відповідальність за злочини, незаконні дії чи неправомірні рішення в ході цих подій матимуть інші формулювання, іншу міру відповідальності, інші вироки. Іншими словами, суспільство не зробить достатніх висновків.

От що з цього приводу сказано в Святому Письмі: «Гнів Божий з’являється з неба на всяку безбожність і неправду людей, що правду гамують неправдою».

Про автора: 

Анатолій Матвійчук – Народний артист України, поет, композитор, журналіст, телеведучий, музичний аналітик, педагог, науковець.