«Червона рута»: легенда, що розквітла любов’ю і стала символом України
«…Не шукай вечорами…» – б’юся об заклад, що ви, шановні читачі, мимоволі продовжили «…Ти у мене єдина, // Тільки ти, повір». І вже за секунду здогадалися, що йдеться не про що інше, як про єдину та неповторну «Червону руту» Володимира Івасюка. 13 вересня цьому, без перебільшення, культовому твору виповнюється 55 років. А чи знаєте ви, що молодий Володя надихнувся карпатським фольклором? А відомо, кому він присвятив легендарну пісню? А до чого тут «Бітлз»?
Прочитавши цю статтю, обіцяю, дізнаєтесь. 
Витоки створення беруть свій початок у далекому 1967 році: батько Володимира Івасюка – Михайло Івасюк – відзначав 50-річний ювілей, до якого друзі презентували йому незвичайний подарунок – раритетну збірку народних пісень, видану 60 років тому львівським фольклористом Володимиром Гнатюком.
Володя змалку був зацікавлений в усьому українському, автентичному, тому батьків подарунок зацікавив його не менше ювіляра. У душу творцю запали рядки з буковинської коломийки:
«Ой ходила, говорила гільтайова мати,
Назбирала троєзілля мене чарувати,
Назбирала троєзілля червону рутоньку,
Та й схотіла зчарувати мене, сиротоньку».
Що за диво та загадкова «червона рута», Володимир Івасюк шукав впродовж трьох років. За цей період композитор мандрує гуцульськими селами, спілкується з гірськими старожилами і жадібно вловлює кожне слово, занотовуючи. Проте свою «червону руту» знайшов на Путильщині, де йому розповіли таку легенду:
«Рута взагалі цвіте жовтим суцвіттям, але трапляється і таке, що вона один раз на десять років зацвітає червоно. Чим пояснити цю таїну? Її розкриває стародавня легенда про кохання юнака і дівчини. Від їхнього кохання розквітали поля й ліси, люди раділи, співали пісень.
Якщо під час того чудодійного цвітіння будь-яка дівчина знайде той дивоцвіт, то візьме в нього всі чари і причарує назавжди свого коханого леґеня», – так зі спогадів описав мандри та легенду батько творця Михайло Івасюк у книжці «Монолог перед обличчям сина».
Захоплений розкриттям таємниці, повернувшись додому, Івасюк відразу береться за перо. Народжується чернетка:
«Ти не смійся хоч раз,
Не кажи, що забула,
А згадай про той час,
Як ти мавкою була.
Що ночами в лісах
Ти чар-зілля шукала,
Що з вітрами, як птах,
Ти колись розмовляла.
Бачу я тебе в снах
У дібровах зелених.
По яких же шляхах
Ти вернулась до мене?»
Але, закінчивши роботу, пісняр розуміє: щось не те. Замість пісні, яку полюблять мільйони, він сотворив віршовану казку… Хоча зізнайтеся, ви, як і я, проспівали й цей варіант вже знайомим мотивом.
Вірші – це серце кожної пісні, але її душею, яка окриляє, є мелодія. І тут все вийшло не з першого разу. Івасюку були до душі легкі, але захопливі пісні легендарної «ліверпульської четвірки»: раз за разом він припадав до інструмента з палким бажанням створити щось настільки ж феєричне, та водночас легке.
Івасюк, як і багато його ровесників, слухав записи «Бітлз», надихався, але щойно він брався за українські мотиви, щойно вводив у музику народну мелодику, виходило щось набагато живіше й рідніше. «Червона рута» народилася саме на цьому перетині: у ній відчувається свіжа енергія світової естради, але водночас звучить душа Карпат, рідна мова й непідробна ніжність, яку не можна сплутати з жодним закордонним хітом.
Зрештою муза вигородила Володимира за працю, але до цього доклала свою руку… Любов. 
Друзі та рідні згадують Івасюка як щирого і вразливого молодика. У медичному університеті він закохався в Марію Соколовську – свою одногрупницю, скрипальку, красуню, яка навіть не підозрювала, наскільки глибоким було його почуття. У нотатниках Івасюка лишилися чернетки з підписами «Мусі від Володі» – ніжні, теплі присвяти, які не потребували гучних зізнань. Йому достатньо було написати пісню, і ця пісня говорила більше, ніж будь-які слова. «Червона рута» стала витонченою алегорією його кохання: у ній – і поетична краса гірської легенди, і особисті, зовсім земні почуття юнака, що боявся зламати тендітну тишу реального світу.
Перший публічний виступ із піснею відбувся 13 вересня 1970 року в Чернівцях у телепередачі «Камертон доброго настрою». Коли Івасюк з Оленою Кузнєцовою заспівали ці слова, місто, здається, завмерло. Мелодія миттєво зачепила людей, і вже через кілька тижнів її наспівували на вулицях, у студентських гуртожитках, на подвір’ях шкіл. У той час, коли популярність пісні вимірювалася не переглядами у соцмережах, а кількістю сердець, що підхоплювали мелодію, «Червона рута» зробила справжній прорив.
Згодом композиція потрапила в репертуар ВІА «Смерічка» під керівництвом Левка Дутківського. Цих музикантів називали «українськими Бітлз», і вони додали «Червоній руті» ще більше драйву й сучасності. А коли Софія Ротару та Назарій Яремчук виконали її у музичному фільмі «Червона рута» 1972 року, пісня стала всеукраїнською сенсацією. Вона звучала всюди: на концертах, у радіоефірах, у святкових програмах.
Особисто я вже десятки разів переглянула легендарний виступ «Смерічки» на всесоюзному конкурсі «Пісня року» в москві 1971-го. Там буковинці зіткнулися з цензурою: «людей з гітарами» на «главную сцену страни» дирекція «Останкіно» не допустить. Виступати дозволено лише вокалістам у супроводі оркестру Юрія Силантьєва.
Левко Дутківський розумів, що врятувати ситуацію міг лише сам автор «Червоної рути»:
«Мені зателефонували з москви і повідомили, що вони вирішили, що ансамблів не буде, і всі солісти будуть співати під оркестр Силантьєва. А Назарій та Василь (Назарій Яремчук та Василь Зінкевич – прим. ред.) на такій великій сцені ще не виступали. Думаю, розгубляться. І кажу: “Володю, ти ставай з ними як автор”», – пригадував він в інтерв’ю виданню «Збруч».
Так схвильовані Яремчук і Зінкевич опинилися біля мікрофонної стійки в гуцульських вбраннях, а сам Івасюк виступав у темному смокінгу, адже тематичного костюму для композитора не знайшлося.
А далі почалося життя пісні як символу. Вона вийшла далеко за межі Чернівців і України, полонила слухачів усього Союзу, а згодом і світу. «Червону руту» перекладали, переспівували, виконували різні гурти у різних стилях – від народних ансамблів до рок-гуртів. У 1989 році саме її назвою охрестили перший всеукраїнський фестиваль сучасної пісні, який відкрив багатьох нових артистів і став важливим культурним явищем для України. І сьогодні цей фестиваль існує, продовжуючи життя тієї самої легенди, яка колись народилася з юнацького серця. Жоден футбольний матч нині не обходиться без тисяч фанів, які об’єднуються, затягуючи в унісон «Червону руту // Не шукай вечорами». 
Чому ж «Червона рута» стала феноменом? Тому що в ній – поєднання щирості та простоти, які зрозумілі будь-кому. Це пісня-оберіг, пісня-легенда, пісня-посмішка. У ній немає пафосу, немає штучності – лише чиста мелодія й теплі слова, що однаково відгукуються і в підлітка, і в людини старшого віку. У ній закладене почуття, яке завжди актуальне: бажання кохати й бути коханим, знайти своє щастя й відчути гармонію з усім світом.
Навіть попри трагічну долю самого композитора, який пішов із життя надто рано і точно не з власної волі, його «Червона рута» не втратила сяйва. Навпаки, із кожним роком вона набуває нових сенсів. Її співають на весіллях і концертах, на площах і стадіонах, під гітару біля вогнища і в супроводі симфонічного оркестру. Вона стала невидимим, але міцним містком між поколіннями, символом української пісенної душі.
І сьогодні, коли «Червоній руті» виповнюється 55, ми розуміємо: справжні шедеври не старіють. Вони живуть у нас, у наших серцях і голосах, у наших спогадах і мріях. І неважливо, чи ви чули її у виконанні Ротару, Яремчука, Зінкевича, «Смерічки» чи сучасних гуртів – щоразу вона звучить по-своєму, але завжди так само щиро. Бо «Червона рута» – це більше, ніж пісня. Це музичне диво, яке подарувало нам відчуття, що справжнє кохання існує, магія душі – не вигадка фольклору. І його не треба шукати вечорами – воно вже живе всередині кожного з нас.
Слухаючи її сьогодні, через понад пів століття після створення, ми раптом усвідомлюємо: ця пісня не втратила ані крихти своєї свіжості. Вона знову і знову розквітає, як та легендарна квітка, яку важко знайти, але яка дарує вічне щастя. І, мабуть, у цьому і є справжня магія творчості Володимира Івасюка – він подарував нам не просто мелодію, а ключ до того, щоб вірити у любов і світло, навіть коли навколо темрява.