Фестиваль в Українській околиці: коли відступає гроза, а душа наповнюється любов’ю
Про те, що літо у Чикаго є фестивальною порою, знають усі, хто цікавиться такими подіями. Хто приходить на ці події. Хто черпає із них позитивні емоції і ділиться ними з іншими людьми. Хто розуміє, що насправді вони є чимось більшим, ніж просто можливістю відпочити і розважитись. Тому що тепер вони є частиною нашої допомоги рідній українській землі, яка стікає кров’ю, яка вкривається могилами загиблих, яка продовжує відчайдушно боротися за свій завтрашній день.
Саме такою, мистецькою і благодійною водночас, була і найсвіжіша подія – UKRAINIAN VILLAGE FEST, який відбувся минулими вихідними у серці Української околиці, у парафії святих Володимира і Ольги.
І якщо хтось запитає, чи не втомилися ми ходити на фестивалі (а їх в українських громадах Чикаго і навколишніх містечках відбувається щороку по кілька), чи не втомилися писати про них (а газета «Сурма» за три роки свого існування і справді намагається не пропускати жодного такого заходу), то скажу: не втомилися ані ходити, ані писати. Тому що фестивалі хоч і щорічні, однак кожен наступний не схожий на свого попередника. Тому що сценарій їхнього проведення наче й традиційний, однак щоразу ти проживаєш цю подію по-новому. Як і цього разу – в Українському селі.
Навіть не так: особливо ж цього разу – в Українському селі, яке напередодні офіційно отримало статус Культурного округу штату Іллінойс. Таке престижне звання мають лишень 15 районів у всьому штаті, і лишень 6 – у самому Чикаго. Отож на фестивальній сцені відбулося урочисте оголошення перед чисельною публікою цієї гарної новини, а потім – перерізання символічної стрічки, за якою і виднівся стенд із відповідним написом. Офіційне дійство провели Преосвященний владика Венедикт, скарбник округу Кук Марія Папас, Генеральний консул України у Чикаго Сергій Коледов, високодостойні отці, представники українських громадських організацій. Було внесено Державні прапори Америки та України, прозвучали головні пісні обидвох держав, після чого недільна днина продовжила фестивальне свято.
Саме так, продовжила, адже справжній вулкан фестивальних емоцій і пристрастей почав вирувати ще в суботу. Про це заздалегідь подбали організатори фестивалю – отці парафії, парафіяльна рада, братство, сестринство, які великою жертовною працею, за підтримки спонсорів, потурбувалися про те, щоб кожному із гостей було цікаво, щоб кожен почував себе зручно і приємно.
Уже від полудня тут манили до себе намети з різноманітною сувенірною продукцією, з барвистими вишиванками, з герданами і намистами, з книгами, із сумками, з розкішними хустинами і навіть з пахучим медом, – всього, що було на ярмарку, і справді не перерахувати. А поруч представники бізнесу рекламували свої послуги. Тут же працювали намети із частуванням, які й реклами особливої не потребували, бо нею слугували такі аромати, що пройти, не зупинившись біля шашликів, чебуреків, вареників чи ковбасок, було просто неможливо. Діти тягнули батьків до майданчика з надувними кольоровими гірками. Представники волонтерських фондів агітували: збираємо на дрони; збираємо на допомогу Україні і її захисникам. І нагадували: фестиваль має благодійну складову, бо ми перебуваємо там, звідки можемо і повинні допомогти рідній землі протистояти безумному ворогу. І настоятель собору святих Володимира і Ольги отець Олег Кривокульський, благословляючи фестиваль, сказав: «Ми молимося. Ми стоїмо. Ми боремося», підкреслюючи отим займенником «ми» зв’язок між українцями на двох материках, які сьогодні об’єднані однією метою – вибороти мир у нашому українському домі.
А під великим шатром, на сцені, розгорталося особливе концертне дійство. Справді особливе, бо кожен із учасників концерту свою участь у фестивалі розцінював як можливість сказати глядачеві щось дуже важливе, дуже сокровенне – словом, піснею, музикою, танцем…
Отож перший фестивальний день був настільки розмаїтим, змістовним і красивим, що навідатися сюди вирішила навіть… гроза. А, може, це у всьому винна «Громовиця»? Уже понад сорок років знаний не лишень в українській громаді, але й за межами Чикаго, танцювальний колектив запалював сцену такою енергетикою, що вона злітала аж попід небеса. І звідти озвався грім – потужний, розкотистий. Так, його треба було чути, отой звук неймовірної сили. І треба було бачити оті блискавиці, що дивовижними кардіограмами розсікали захмарене вечірнє небо. Але треба було бачити й одухотворених людей, які на вимогу сек’юріті двічі ховалися від стихії до приміщення культурного осередку, а потім знову поверталися на фестивальне подвір’я. Сюди манили запахи смачного частування. А сцена розквітала і соняхами в руках у дівчат, і дівочою красою, і парубоцькою козацькою силою, і дитячими усмішками, – певно, зо дві сотні виконавців (співаків, танцюристів, музикантів) дарували гостям фестивалю свій талант, свою творчість, свою любов. Бо ними багата українська душа, сила якої прогнала грозу і перший фестивальний вечір завершувався уже під високими чистими зорями, про які співала одна із ведучих свята – Мар’яна Балаш, щиро бажаючи кожному рясного зорепаду на щастя і на здійснення гарних мрій.
Така ж енергетика панувала на фестивалі і в неділю. Й особливо зворушливими упродовж двох фестивальних днів були зустрічі із нашими Героями – з українськими захисниками, які завдяки благодійним фондам Protez Foundation та Revived Soldiers Ukraine перебувають в Америці на лікуванні і протезуванні. Я завжди кажу про те, що їхня присутність на наших фестивалях – це присутність тієї Правди, якою живе сьогодні Україна. А наше ставлення до них, наша допомога їм – це сьогодні є детектором нашої совісті, нашої людяності, нашої людськості. Тому що…
Дуже повчальну історію розповів на цю тему владика Венедикт, який вийшов на фестивальну сцену разом із хлопцями. Одного разу його запросили на благодійний бенкет у товариство сліпих. При вході до залу і йому, і всім іншим гостям зав’язали на очі пов’язки, щоб вони були на святі у рівних умовах із незрячими людьми: коли ти не бачиш, куди йдеш, де сідаєш, що і як береш їсти чи пити, не відаєш, яка людина перебуває поруч із тобою чи розмовляє з тобою… Ось тоді ти й починаєш замислюватися над тим, що можна в житті втратити щось дуже важливе – як, наприклад, здоров’я, і починаєш зовсім інакше ставитися до всього, що у тебе є, і допомагати тим, хто у чомусь має
потребу.
Гадаю, розумієте, до чого я веду. Уявіть, що ви зранку прокинулись, а ніг, щоб піти до туалету, ванни чи кухні, нема. І рук, щоб зробити каву чи поснідати, теж нема… Тільки уявіть. Страшно? Так. Але після уявляння таких страшних вад ми продовжуємо жити у звичному повноцінному режимі. А вони, ось ці важко поранені хлопці і дівчата, у яких війна забрала руки, ноги, здоров’ю яких завдала травм, невидимих зовні, але руйнівних всередині, – це тепер із ними на все життя. І вони радіють тим, що отримали шанс на якісне лікування, на якісне протезування. Дуже дороговартісний шанс, але можливий за фінансової допомоги кожного із нас. І вони вдячні за найменшу пожертву. Вдячні щоразу, коли бувають у наших церквах, де отримують щире спілкування й фінансову допомогу. Коли бувають на наших фестивалях. Як і сьогодні, в Українському селі.
До слова, це вже не перша зустріч благодійних фондів та поранених хлопців із парафією святих Володимира і Ольги. Тут їм завжди відчутно допомагають. Скажу більше: тут навіть не чекають, коли волонтери фондів запитають, чи можна приїхати до собору, а братчики і сестрички телефонують самі: ми вас чекаємо… Це так по-людськи, так по-християнськи. Адже до любові і до милосердя закликає нас сам Господь. Адже краще бути серед тих, хто допомагає, аніж тих, хто потребує допомоги.
І ми вміємо такими бути, правда ж? І зуміємо ще не раз, бо в житті української громади Чикаго (і не тільки) буде, безсумнівно, ще багато благодійних зустрічей. І приїжджатимуть до нас хлопці та дівчата, приїжджатимуть діти, які від цієї війни зазнали складних поранень. А в Україні на нинішній день, за приблизними даними, у черзі на протезування перебуває більше 70 тисяч осіб. Важко навіть цифру цю промовляти. І важко думати про те, що вона приховує, – який розпач, яку біду, який біль!
Тому ми маємо для кого бути жертовними. І ми вміємо бути такими. Так, як уміємо ділитися любов’ю, і це робить нас справді багатшими людьми. Так, як уміємо єднатися у спільній молитві за мирну долю України, щоб не залишити ворогу жодних шансів. Як уміємо відкривати свої серця назустріч прекрасному. Як уміємо зустрічати теплими оваціями виступи і місцевих виконавців, і гостей наших свят. Вміємо бути не просто пасивними глядачами, але й активними учасниками багатьох фестивальних моментів, які на нашому UKRAINIAN VILLAGE FEST ставали подекуди цікавими сюрпризами. Про те, як сила енергетики української душі виявилася сильнішою за грозу, я вже говорила. А якщо не про небесні, а про земні дивовижі, то, до прикладу, від головного спонсора фестивалю – кредитівки «Самопоміч» – тут можна було виграти у лотерею чек на пів тисячі доларів (крім того, представники кредитівки запрезентували 25 тисяч доларів на підтримку парафії; а ще парафія отримала Подяки з України – від бійців, яким неодноразово відправляла допомогу). Або ж виявити щедрість своєї душі і кишені, взявши участь в аукціонах з оригінальними лотами – на користь благодійних фондів із протезування поранених українських захисників. Або ж довіритися художникам і тут же отримати свій експрес-портрет. Або ж зголоситися до участі у конкурсі з поїдання вареників: 18 штук, на швидкість, ще й за грошову винагороду переможцю (схоже, цей конкурс стане тепер на UKRAINIAN VILLAGE FEST традиційним – так сподобався фестивальному товариству). А ще тут можна було запросто закружляти у танці з «Громовицею» і з талановитою молоддю зі Школи «Іскра» (Палатайн). Тут можна було насолодитися чудовим співом СУМівського хору, солістів (Христина Гриценко, Софія Фрейзер, а з нею і юні таланти зі «Smart Minds», Юрій Яремчук, Марія Павлишин, Михайло Федько) та гуртів (вокальна студія «Елегія»). Тут можна було підняти свій дух разом зі співаком та актором, американським українцем Gremo. Тут можна було заслухатися переливами срібних струн скрипальки Іннеси Декайло та цимбаліста Миколи Стефурака. Тут, за кілька днів до осені, можна було зустріти справжню Весну – Заслужена артистка України Світлана Весна щедро причащала глядачів незрівнянною українською піснею.
Ось чому UKRAINIAN VILLAGE FEST у парафії святих Володимира і Ольги залишив по собі такі приємні відчуття у всіх, хто сюди завітав. Хоча, як мені видавалося, організатори фестивалю розраховували і готові були прийняти значно більшу кількість гостей. І це – один із тих випадків, коли я наших людей та їхній ігнор (чи байдужість, чи лінь) не зовсім розумію. Але то таке… Я ж не втрималась, обговорюючи зі знайомими враження від фестивалю, і промовила вголос: «Два насичені дні, а мені якось так легко, так по-домашньому добре…» І моя подружка відразу відпарирувала: «Бо це – Українська околиця. Тут навіть повітря українське…» Усе так просто. І так гарно. А де мій календар? Іду дивитися, коли і куди на черговий фестиваль вирушати. Гайда зі мною! Не пошкодуєте!
Фото Петра Ковтуна
та редакції газети.