У визначенні «еліта» немає чіткої однозначності

Від редакції: Поняття Еліти нерозривно пов'язане із конкретним Народом як кровно-спорідненою групою людей. У наш час нам постійно нав'язують аморфні та космополітичні означення Народу (Етносу), з метою втрати українцями самоідентифікації та вміння розпізнавати «своїх» та «чужих».

1. Політичний підхід оцінює належність до еліти за фактом володіння реальною владою або впливом на політичні процеси (безвідносно оцінок інтелектуальних та моральних якостей тих чи інших індивідів).

2. Ціннісний підхід базується на вихідному сенсі поняття «еліта». Мається на увазі, що в еліту входять індивідууми, які володіють більш високим інтелектом, талантом, здібностями, компетентністю в порівнянні з середніми показниками конкретного соціуму.

В українському суспільстві критеріїв ціннісного підходу приналежності до еліти не вироблено.

Принаймні будемо розуміти під «елітою» стійку спільність людей з глибокими зв’язками, які мають спільні інтереси і доступ до важелів реальної влади

Почнемо все спочатку. Визначення «еліти».

Слово «еліта» походить від латинського дієслова «elіgо» – «обираю», тобто означає «обрані». В різні історичні періоди та в різних суспільствах цей термін трактувався досить по різному.

У традиційному суспільстві під «елітою» розумілися вищі касти, які мають пряме «божественне походження» – тобто природню перевагу одних над іншими.

Станове суспільство вже надає перевагу до індивідуальних заслуг. Якщо приналежність до касти є незмінною якістю буття, то приналежність до стану є випадком, зусиллям та волею. 

У класовому ж суспільстві принципи диференціації зводяться до найпростішої формули володіння засобами виробництва та іншими матеріальними багатствами.

Що маємо.

Сучасна українська «еліта», з точки зору її формування та функціонування, явище патологічне. 

Вона є продуктом розпаду СРСР та унезалежнення колоніальної адміністрації в УРСР від метрополії. 

Її типові постаті – партійно-господарська номенклатура, нквдистські, пропагандистські та комісарські кадри, що були відряджені в Україну з московщини для здійснення індустріалізації, колективізації та інших програм побудови комунізму. Саме під їхнім окупаційним наглядом і були кадри, рекрутовані з місцевих. Тобто весь той персонал, який чинив погроми, геноцид, терор та масові репресії, що знекровили українську націю. 

Опинившись при владі в 90-х роках минулого століття, ця колоніальна адміністрація не змінила своєї природи. 

Необхідність у формуванні апарату незалежної держави вона використала для власного відтворення. Демократичні інститути, багатопартійність, парламентаризм i поділ влад використали для пограбування народного майна, престижного і прибуткового працевлаштування своїх родичів та нейтралізації політичних рухів. 

Тому ґенеза всіх щаблів цієї «еліти» є ущербною – там відсутня будь-яка етика, мінімальний культурний рівень, а мораль взагалі не має імперативу честі. Відповідно вона позбавлена власного усвідомлення як носія української національної ідеї. 

Нічого, окрім цинізму, хамства, невігластва та жорстокості, вона передати не може.

Аби залишитись на своїх місцях, переважна більшість її представників готова поміняти все – ідеологію, переконання, релігію, стать... 

Зробити в Україні щось осмислене можна буде лише тоді, коли ця каламутна хвиля зникне у небуття. 

Щодо соціально-політичного аналізу еліт. Їхньої еволюції та інволюції.

Тут нам будуть цікаві праці Нікколо Мак’явеллі, Ґаетано Моска, Роберта Міхельса.

Починати потрібно з Вільфредо Парето та його «ротації еліт».

Про Вільфредо Парето та його «ротацію еліт»...

В основі кожного політичного процесу лежить протистояння еліти і контреліти.

Контреліта – це люди активного пасіонарного типу, яким не знайшлося місця у владі, яких відкидає правляча еліта. Вони збираються, групуються, консолідуються і починають війну з елітою. Якщо їхня ізоляція і маргіналізація радикальна, то тим більш радикальним буде їхній виклик Системі.

Тому, розглядаючи протистояння еліти і контреліти, нам зовсім неважливо, якою ідеологією виправдовують свій порив контреліти, і на якій світоглядній платформі стоїть еліта правляча. Це залежить від конкретних історичних обставин та настроїв в суспільстві.

З точки зору неомак’явеллістської школи, функціональна технологія балансу еліт набагато важливіша схоластики ідеологій, якими прикриваються сили, які ведуть боротьбу за владу.

Адже Нікколо Мак’явеллі перший запропонував винести за дужки ціннісну сторону політичного процесу, зосередивши свою основну увагу на описі технологій отримання та утримання влади.

Розгляньмо і ми структурні зміни в Політичному, виносячи за дужки морально-ціннісну риторику будь-яких політичних партій і рухів.

Теорію ротації еліт розробив авангардний італійський соціолог, економіст, політолог та філософ з мак’явеллістськими симпатіями Вільфредо Парето.

Він скептично ставився до демократичних режимів, називаючи їх демагогічною плутократією, вважаючи, що в політичному житті діє універсальний закон, при якому меншість (еліта) завжди обманює маси.

Говорячи про кругообіг еліт, їхню постійну зміну, він називав історію «кладовищем аристократії», тобто привілейованих меншин, які борються, приходять до влади, користуються цією владою, занепадають та замінюються іншими меншинами.

Необхідність постійної заміни і циркуляції еліт він обумовлював тим, що колишні еліти втрачають енергію, ту, яка допомогла їм колись завоювати місце під сонцем.

Суть теорії Парето полягає в наступному.

Існує «правляча еліта», що перебуває в конкретний момент при владі. На протилежному полюсі розташована «потенційна еліта», «контреліта», яка може і хоче стати правлячою, але поки такою не є.

Існує також «антиеліта», що включає антисоціальні елементи.

Є також «нееліта», тобто маси, соціальний тип, нездатний перетворитися в еліту ні за яких обставин.

«Еліта» складається з авторитетних, активних, діяльних, вольових, розважливих людей, здатних до здійснення владних функцій, які бажають їх здійснювати і здійснюють на практиці в силу свого положення.

«Контреліта» складається з точно такого ж типу – діяльних, вольових, розважливих людей, здатних до здійснення владних функцій та охочих їх здійснювати, але позбавлених цієї можливості з якихось причин. Контреліта виступає проти існуючої еліти в тому випадку, якщо не може інтегруватися до неї еволюційним чином. Якщо ж ротація проходить безболісно і правляча еліта досить відкрита, то цього протесту не відбувається.

«Антиеліта» складається з активних, творчих і неординарних людей, які виступають проти еліти і її правил на основі індивідуального анархічного бунту.

Антиеліта не має місця ні в якому суспільстві і абсолютно не готова до влади, не дивлячись на пасіонарність, талановитість і високу активність.

Цей тип характерний для творчої богеми, кримінального співтовариства, анархістсько-орієнтованих груп.

Антиеліти відрізняються від контреліт, з якими вони солідаризуються під час революційних фаз, тим, що не мають відповідальності та позитивного порядку денного.

«Нееліти» (маси) – це соціальний тип, принципово нездатний до здійснення владних функцій, з невисоким рівнем волі і раціональності, податливий та адаптується до будь-яких форм владного контролю, що володіє зниженим рівнем пасіонарності і вузьким кругозором, що не допускає узагальнень або відповідальних рішень.

Правляча еліта завжди діє приблизно за одним сценарієм, що повторюється цикл за циклом, домігшись влади високою напругою сил і волі на першому етапі, еліта прагне зміцнити своє панування на другому, старіє і слабшає на третьому, і падає на четвертому, поступаючись місцем іншій еліті.

Нова еліта відрізняється динамізмом, творенням, міццю. Вона відкрита до новизни і легко вбирає в себе гідні цінні кадри.

Потім вона замикається в собі, стає менш проникною – проникнення в неї вкрай утруднено і вибірково.

І нарешті, на останній стадії циклу правляча еліта взагалі не сприймає людей з боку, вважає за краще передавати владу абсолютно недієздатним, але своїм представникам, ніж діяльним і ефективним чужакам.

Так еліта починає вироджуватися і слабшати. Відриваючись від контакту з масою, еліта втрачає енергію і силу, перетворює владу на привілей, втрачає можливість адекватно реагувати на політичні і соціальні виклики.

Закон ротації еліт, прекрасно підтверджений історичними фактами, показує, що для самозбереження панівні еліти повинні постійно підтримувати цикл поновлення, підтягуючи кадри з різних сфер суспільства.

Критичним порогом є поява «контреліти».

Як тільки це відбувається, при владі виникає серйозний конкурент, здатний її повалити.

Якщо і на цьому етапі не вжити зусиль щодо активізації ротації, старі еліти приречені.