Владислав Чабанюк: Трипільці жили на землях України впродовж двох тисячоліть, тому не можуть бути нам чужими

У видавництві «Віхола» побачила світ книга Владислава Чабанюка «Трипілля: спочатку була глина». Презентація відбулася в книгарні «Є» в Києві. Автор – історик, археолог і багаторічний (понад 20 років) директор унікального заповідника «Трипільська культура» в селі Легедзиному на Черкащині. Книга є тим більш значущою, що саме цьогоріч виповнюється 175 років від дня народження першовідкривача Трипільської культури Вікентія Хвойки. 

ЩО ЗМУСИЛО ВЗЯТИСЯ ЗА ПЕРО?

– Трипільська культура увірвалася в науковий світ понад 130 років тому, але й досі не стала частиною нашої популярної історії, – справедливо зауважує Владислав Чабанюк. – Ми дивимося фільми про запорозьких козаків, цікавимося тим, скількох дочок і куди видав заміж із Києва князь Ярослав, захоплюємося пречудовою скіфською пектораллю, але про Трипілля знаємо хіба, що воно колись таки було…

Змінилося шість поколінь археологів-трипіллєзнавців, а ми маємо лише кілька яскравих науково-популярних видань і жодного художнього фільму про людей кам’яної доби, які сім тисяч років тому на наших землях запустили аграрну справу, плавили метал, будували найбільші в тогочасному світі поселення й були східним форпостом Старої Європи. Вони жили на межі світів та епох…

Тому вже кілька десятиліть Владислав Чабанюк вважає своєю особистою місією робити все можливе, щоби українці про трипільців знали якомога повніше:

 – Написати цю книжку мене змусив також факт, що у Державному історико-культурному заповіднику «Трипільська культура» малий штат, і мені доводиться бути не лише директором, але інколи й екскурсоводом.

Саме відповіді на запитання відвідувачів нашого музею і лягли в основу книги. Хто ті трипільці? Що їли? У що одягалися? З ким кохалися? І де поділися? Навіщо трипільцям був потрібен посуд на колесах та чому горох став для них другим хлібом? Як жили їхні гігантські поселення й чому вони не перетворилися на перші міста-держави?

Формат видання: нон-фікшн. Хоча мене часто тягнуло на «фікшн» без «нон». Так і хотілося межи наукових фактів порозливати трохи козиного молока з енеолітичних глибин і уявити час згустком, який можна грубими століттями-скибками нарізати кремінним ножем. 

Проте книга не дасть відповідей на усі питання, та й для багатьох вони будуть «неправильними». Але вона є від десятків науковців з трьох століть, лише переказана моїми фразами. 

 Маємо популярні публікації про Трипілля від кількох археологів (чого лише варті книги Михайла Відейка!). Але тема наскільки цікавенна і бездонна, що їх має бути ще більше, як і художніх фільмів чи романів-фентезі. 

Ми ніколи не дізнаємося, зокрема, як трипільці себе називали, щоб вирізнятися серед інших племен. Хіба хтось колись вигадає машину часу й дістане з минулого інформацію про цей наш загадковий народ. Наш? Попри наукові чи антинаукові дискусії «хто, де, звідки й куди», трипільці мешкали на території понад півтора десятка областей України, мали багато родичів та залишили після себе майже дві тисячі поселень. Тобто жили на землях України впродовж двох тисячоліть і тому не можуть бути нам чужими.

Найперші трипільські поселення з’явилися на нашій теперішній території сім тисяч років тому. Зникла ж трипільська культура приблизно 4800 років тому. Загальний час існування – близько 2200 років. Тривають дослідження.

«НАШ КОРІНЬ У ЗЕМНУ ВРОСТАЄ ВІСЬ»

Музей Трипільської культури в селі Легедзиному належить до складу Державного історико-культурного заповідника «Трипільська культура», розташованого одразу у трьох районах Черкащини – Тальнівському, Уманському та Звенигодському. Заповідник створений 2002 року на основі найбільшого з трипільських поселень-гігантів – Тальянки (інші гіганти – «Чичиркозівка» – 300 га, «Майданецьке» – 270 га, та «Доброводи» – 250 га). Найбільш захопливі екскурсії проводить сам директор. І пояснює: 

– Ще трохи – і науковий фонд музею сягне 100 000 одиниць. Музейна експозиція щороку поповнюється знахідками Трипільської та Дністровської експедицій Інституту археології НАН України. Під склом – артефакти, а на вулиці – відтворені в натуральний розмір трипільські
житла.

Трипільці – це європейці так званого середземноморського антропологічного типу зростом 1 метр 60 см. Але вони не приходили в пустку. Тут уже жили люди, середній зріст яких був до 1 м 80 см, – ширококості, здорові, переважно займалися полюванням. Навіть маємо біля річки Росі поруч два поселення – трипільське й мисливське. Вони існували синхронно, нібито навіть посудом обмінювалися, не знищували одне одного, можливо навіть переодружувалися. Тривали складні процеси етногенезу, тож трипільське населення, яке жило на території нинішньої України, – було вже далеко не таким, як у Малій Азії.

Наприкінці XIX століття Вікентій Хвойка розкопав матеріальні залишки їхньої культури: кераміку, перепалену глину, фігурки людей і тварин. Він і назвав все це окремою археологічною – Трипільською – культурою: за місцем перших розкопок у селі Трипілля. Цю саму культуру на заході України років на 70 раніше випадково знайшли поляки: лисиця забігла в нору під час полювання, а там – печера з дивовижною керамікою (зараз – знаменита печера Вертеба). Безцінні знахідки вивезли до Кракова й наразі багато гарних трипільських речей зберігається в Краківському музеї. Тоді назвали культурою розмальованої кераміки. Років на 10 раніше від Вікентія Хвойки румуни в себе знайшли те саме біля села Кукутень і назвали «культура Кукутень». На початку XX століття всі зрозуміли, що то є крила однієї й тієї ж великої культури, яка розгорнулася від східної Румунії до Дніпра, від Волині до Одеси.

Трипільські переходи з місця на місце впродовж тисяч років залишили після себе близько 2 тисяч поселень в Україні. Стільки ж на території Румунії і Молдови – дуже густо. Найбільші протоміста того часу мають площу 50 гектарів. А ось тут, біля Умані, сконцентровано близько 20 поселень площею більш як 100 гектарів. Найбільше з них – Тальянки – міститься за півтора кілометри від Легедзиного та займає 450 гектарів. Просто велетенське поселення, тому й заповідник тут…

До Музею у Легедзиному українці з цілого світу можуть завітати та на власні очі побачити реконструйовані оселі трипільців, їхні олтарі, знамениті біноклевидні посудини, різноманітну кераміку з малюнками, на яких відображена глибоченна філософія людського буття. І чимало просто дивовижних речей. Наприклад: в одному великому горщику міститься найстаріше зерно музейного фонду Європи. За словами Владислава Чабанюка, горщик цілий і був добре затрамбований глиною та закопаний під стіною хати на території Новодністровська Чернівецької области. Відкрили, а там – якісь круглі ніби зернятка (але ж зерно не може зберегтися так довго). Палеозоолог визначив, що то – горобейник: лікарська рослина, антисептик, кровоспинний, корисний для потенції, використовується в народній медицині.

Постскриптум: хочеш до глибин пізнати Україну – бодай раз на віку варто побувати у Легедзиному. А тому сприятиме книга «Трипілля. Спочатку була глина», яка, до речі, може стати окрасою будь-якої бібліотеки.