Тяглість української державності – меч, підхоплений лівою. Андрій Лівицький

Лідери уенерівської течії української політичної еміграції Ісаак Мазепа, Андрій Лівицький, Михайло Омелянович-Павленко

Андрій Лівицький майже все своє свідоме життя присвятив боротьбі за незалежність України. Був активним учасником революційних і державотворчих процесів першої половини XX століття. Попри це, його місце в історії України і роль у збереженні державницької традиції УНР в екзилі. На жаль, навіть сьогодні не достатньо оцінені. Бракує фахових видань, присвячених постаті Андрія Лівицького, а цю лакуну варто б заповнити. Член Української Центральної Ради, прем’єр-міністр уряду УНР, голова Директорії УНР та Головний отаман військ УНР (після загибелі Симона Петлюри), Президент УНР в екзилі Андрій Лівицький народився 12 квітня 1879 року на хуторі Красний Кут Золотоніського повіту Полтавської губернії (тепер Черкаська область). Дворянський рід Лівицьких пишався козацько-старшинським походженням, мав спільний родовід Полуботками. Родинна легенда розкриває козацьке походження: один із предків Андрія в бою утратив праву руку, але продовжив битися, перехопивши шаблю лівицею. А тому побратими дали йому позивний Лівша, що перемінилося на Лівицький. У родині були реліквії – старі папери, серед яких грамота часів гетьмана Богдана Хмельницького. 

Андрій Лівицький з тієї ґенерації українців, що з початком нового ХХ століття поринула в вир українського національного відродження, коли рух культурної опозиції перетворився на політичний: не просто вимоги дозволити українську мову й освіту, а – самостійність і соборність України. Покоління Андрія Лівицького стояло біля джерел незалежності України початку ХХ століття: вони очолили провід Української революції 1917–1921 років і зрештою здобули незалежність УНР. Після більшовицької окупації України багато лідерів УНР лишилися на еміграції, де продовжували справу державницької ваги. Андрій Лівицький був серед них. 

Середню освіту він здобув у Прилуцькій гімназії та Колегії Павла Ґалаґана в Києві. У 1896 році вступив до Київського університету Святого Володимира на математичний і правничий факультети. За час навчання в університеті був активним членом української Студентської Громади, яку пізніше очолив. За свою активну громадянську позицію переслідувався адміністрацією вишу. Під час навчання в університеті Андрій заробляв на життя приватними лекціями. Як голова Студентської Громади приятелював із діячами старшого крила Громади, до якої належали багато видатних українських діячів, наприклад Леся Українка. Лівицький неодноразово був заарештований царськими жандармами, переховувався від більшовиків під час окупації Полтавщини. 1900-го Андрій Лівицький побрався з Марією Ткаченко, в яких народилася донька – відома поетеса Наталя Лівицька-Холодна, а згодом і син Микола – майбутній Президент УНР в екзилі (як і батько). Андрій Лівицький обіймав посади гласного золотоніського повітового і полтавського земств, голови Золотоніських повітових земських зборів, а також Полтавських губернських земських зборів. Був почесним мировим суддею Золотоніського повіту. На посаді мирового судді Андрій Лівицький пропрацював аж до бурхливого 1917 року. Українська революція змінила життя не лише самого політика, а й цілої родини Лівицьких.

Від січня 1919 року він тимчасово очолив Міністерство внутрішніх справ УНР і працював заступником міністра юстиції УНР. А з квітня 1919-го – міністр юстиції УНР та заступник голови Ради народних міністрів Української Народної Республіки. Водночас із серпня 1919-го – міністр закордонних справ УНР. Від жовтня 1919 року – голова дипломатичної місії УНР у Польщі. 21 квітня 1920 року Андрій Лівицький підписав двосторонню політичну та торгово-економічну конвенцію з Польщею. Підписання Варшавського договору було однією з ключових подій в політичній біографії Андрія Лівицького. Він особисто вважав його за перемогу української і польської демократій. Та ми знаємо з історії, що той Варшавський договір був вимушеним кроком для уряду УНР, який, ведучи війну на декілька фронтів, мусив шукати союзників. Дав реальну можливість продовжити збройну боротьбу за визволення України (щонайменше до листопада 1921 року) і зберегти основи національної державності. Поступившись частиною українських територій, лідери УНР сподівалися зберегти державність України. також Варшавський договір відкрив можливості для польсько-українського походу на деокупацію України від більшовиків. Польсько-українське військо перейшло Збруч і 7 травня здобуло Київ. Щоправда, в червні більшовики відвоювали Київ, а в серпні були під Варшавою. У вересні після перемоги у Варшавській битві, відомій як «диво над Віслою» (про що ми писали на сторінках газети «Сурма»), розпочався новий польсько-український наступ. Але зрештою українська боротьба за незалежність тоді зазнала невдачі. Цікаво, що головними причинами невдачі Української революції 1917–1921 років лідери УНР визначали погану підтримку західних країн. Наприклад, у зверненні з нагоди п’ятої річниці проголошення незалежності УНР Андрій Лівицький та Симон Петлюра казали таке: «Коли самотня армія українська в обороні всесвітньої культури являла високий зразок мужности й легендарної відваги, великі держави Європи не хотіли розуміти змагань наших національних, не хотіли відчути власних своїх інтересів. Тероризована більшовицькою загрозою Європа готова була допомагати таким безнадійним авантюрам, як спроба Денікіна-Врангеля, і свідомо закривала очі на криваву боротьбу України, Білорусі, Дону, Кубані, Грузії та інших народів Кавказу. Зачарована споминами про колишню могутню росію, великодержавна Європа не хотіла допомогти надмірним змаганням народів, що творили власні демократичні держави і спільними силами бажали спинити криваву хвилю комуністичного імперіалізму московського». Перегукується дещо з нашими часами і нашою новою війною проти одвічного московського ворога, еге ж?

Від жовтня 1920-го Лівицький став головою Ради народних міністрів УНР. Був на чолі уряду УНР в еміграції до 1926-го. Після вбивства Головного отамана Симона Петлюри з 1 червня 1926 став заступником голови Директорії і Головним отаманом військ УНР, очолив Державний центр УНР на еміграції. Під кінець Другої світової війни переїхав з Варшави до Німеччини. Під керівництвом Лівицького уряд в екзилі суттєво активізував свою діяльність і оновив склад. 1948 за його ініціативою було створено Українську національну раду. Того ж року його обрали президентом УНР в еміграції. Похований на цвинтарі Вальдфрідгоф у Мюнхені, а згодом прах перепоховано на українському меморіальному кладовищі в Баунд-Бруці, поблизу Нью-Йорка.

Пригадуєте родинну легенду Лівицьких, наведену на початку тексту? Вона має символічне значення, якщо розглянути постать політика Андрія Лівицького. Адже цей хист – підхопити меча в бою після втрати однієї руки іншою рукою – чи не це зробив Андрій Лівицький після, здавалось би, повного програшу національних змагань? Після окупації України більшовиками, після смерті Петлюри, після втрати засобів і сил для продовження боротьби і роботи уряду УНР в екзилі? 

Андрій Лівицький, останній голова Директорії та тривалий час президент Української Народної Республіки в екзилі, посідає важливе місце в історії українського державотворення. Адже його діяльність символізувала безперервність української державної традиції навіть у найскладніші періоди бездержавності. На еміграції Лівицький не лише зберіг політичну спадкоємність УНР, а й сприяв формуванню національно свідомої еліти, підтримував дипломатичні контакти та постійно порушував українське питання на міжнародному рівні. Його внесок полягав у послідовному і принциповому представництві українських інтересів, що допомогло зберегти ідею незалежності як реалістичну політичну мету. У постколоніальній перспективі спадщина Лівицького є прикладом того, як ідея державності може жити й розвиватися навіть поза межами окупованої батьківщини.