УВО – іскра, що розпалила полум’я за допомогою Сурми

«Ми устійнили спільно напрямні: “Сурма” повинна оголосити цілу низку ідеологічно-політичних статтей, унятих у певну систему. Передусім треба з’ясувати цілу проблематику соборности – отже повинні бути статті проти історичних орієнтацій на Польщу і москву, зокрема проти радянофільства й большевизму-комунізму, проти автономізмів та угодівства, а уґрунтування ідеалу Самостійної й Соборної Української Держави, спертого на принцип власних сил». 

Це слова головного редактора газети «Сурма», яка виходила у 1927-1934 роках, Володимира Мартинця, взяті з його спогадів про діяльність українського підпілля. Зрештою, і нині газета «Сурма», відроджена з ініціативи Володимира Долинки, не зраджує принципам і головним завданням, покладеним на часопис її тогочасним засновником – командантом Української військової організації полковником Євгеном Коновальцем. 

Тоді «Сурма» задумувалась як офіційний, але нелегальний (бо ж поширення газети було нелегальним) рупор Української військової організації (УВО). Але що ми знаємо про саму УВО? Що це було за утворення і яку роль УВО відіграла в боротьбі за Українську державність у ХХ столітті?

Українська військова організація (УВО) – це підпільна військово-політична структура, створена після поразки Української революції з метою продовження збройної боротьби за незалежність України. Вона стала важливою ланкою між армією Української Народної Республіки (УНР) і Організацією українських націоналістів (ОУН). Заснована організація Євгеном Коновальцем, перший з’їзд відбувся на початку серпня 1920 року у Празі. Головно УВО працювала на Західній Україні (під Польщею), але також мала еміграційні осередки у Чехословаччині, Німеччині, Австрії. Метою УВО було продовження боротьби за державну незалежність України після окупації українських земель більшовиками, поляками, румунами та чехами; Також УВО активно працювала для підготовки до загальнонаціонального повстання на окупованих територіях. Задля досягнення мети використовували засоби підриву окупаційних режимів через саботаж, диверсії, політичні вбивства. Ідеологічно УВО зазнала впливу ідей Дмитра Донцова і опиралась на національну еліту та дисципліновану військову організацію. У 1929 році УВО виступила ініціатором створення ОУН (Організації українських націоналістів). Після цього багато членів УВО влилися в ОУН, і вона поступово перестала існувати як окрема структура. Історичне значення УВО в тому, що вона заклала основи організованої націоналістичної боротьби у 20–30-х роках, стала школою лідерства, звідки вийшли ключові діячі ОУН і згодом – УПА. Її досвід став основою партизанської і саботажної діяльності українців проти окупаційних режимів під час Другої світової війни. Окремі акції Української військової організації (УВО) у 1920-х роках мали на меті підрив окупаційного режиму (передусім польського) на західноукраїнських землях і підтримання бойового духу серед українців після поразки визвольної боротьби. Все робилося в умовах суворої конспірації.

Історичною передумовою створення УВО було те, що після поразки Української Народної Республіки у війні за незалежність, частина старшин і офіцерів відмовилася скласти зброю. Тому постала Українська військова організація – таємна структура, що мала на меті продовження боротьби за волю, хоч і не в полі відкритого бою, а в полі саботажу, помсти, підриву. Осердям УВО стали ветерани, здебільшого з Галичини, які розуміли: окупаційний режим у новоприєднаній до Польщі Західній Україні намагатиметься зламати хребет усьому українському національному рухові. Тому УВО відповідало мовою підпілля: замахами на воєвод, вибухами на залізницях, стратою зрадників. У 1921-му була навіть невдала спроба вбити Юзефа Пілсудського. У 1922-му – вбивство польського міністра внутрішніх справ Перацького. 1920-ті роки були періодом «тихої війни», коли постріли лунали не на полі бою, а в коридорах чиновницьких кабінетів і на вулицях Львова. Однак УВО залишалася елітарною, глибоко конспіративною. Її структура – це невеликі бойові стільники, пов’язані з еміграцією, але відірвані від народного загалу. Проте саме вона заклала ідеологічний і організаційний фундамент для створення у 1929 році нової формації – Організації українських націоналістів (ОУН).

Минуло два десятиліття. Друга світова війна принесла нове лихо – цього разу від двох тоталітарних імперій: срср і третього рейху. У відповідь постала Українська повстанська армія. Вона не була лише таємною бойовою групою, але стала справжньою народною армією, яка тримала фронт у тилу. УПА – це організовані сотні, тисячі вояків, що діють за чіткою військовою структурою. УПА мала штаби, зв’язкових, підпільні лікарні, польову поліцію, навіть власні школи. Вона не лише боролася з ворогами, а й будувала альтернативну Україну в межах окупованої території. На відміну від УВО, що діяла мовчки, УПА голосно заявила про себе Актом 30 червня 1941 року про відновлення української державності. Ідеологічно це була вже не реакція, а конструктивна пропозиція майбутнього: без більшовизму, без нацизму – із самоврядною, соборною Україною. УПА вела одночасно кілька фронтів: проти німців (1942–1944), проти поляків у контексті етнічних конфліктів (особливо на Волині), і найтриваліший – проти радянських військ, нквс і агентури (до середини 1950-х років).

Між цими двома організаціями простежується чітка еволюція. Багато лідерів УПА мали за плечима досвід УВО або виховувалися в дусі її жертовності. Роман Шухевич, головнокомандувач УПА, також був членом УВО й бойовиком ОУН. Саме ця спадкоємність – від ветеранів УНР до масової повстанської армії – є доказом тяглості українського визвольного руху. Разом вони – це жива традиція опору, приклад того, як навіть у найтемніші часи зберігається вогонь свободи. І, можливо, саме тому УВО, хоч і залишилася дещо в тіні історії, стала фундаментом для тієї величної конструкції, якою стала УПА – армія без держави, але з державницьким мисленням. 

У ХХ столітті український народ пережив серію трагічних втрат і зламів, але водночас – і безпрецедентне відродження волі до боротьби. Цей шлях відчутно простежується в історії двох ключових формацій: Української військової організації (УВО) та Української повстанської армії (УПА). Перша діяла як тіньова структура помсти й протесту, друга – стала масовим збройним рухом спротиву внаслідок результативної роботи УВО. Одна стала іскрою, інша – полум’ям. А газета «Сурма» була голосом УВО. Вона була платформою ідеологічної боротьби. «Сурма» стала тим інтелектуальним і моральним рупором УВО у перші роки її діяльності, особливо в середовищі еміграції. Вона формувала коло однодумців, доносила до читачів головні ідеї збройного націоналізму та виховувала майбутнє покоління борців, яке згодом сформувало Організацію українських націоналістів (ОУН).

У ХХІ столітті Україна знову мусить виборювати свою незалежність у війні з одвічним ворогом. І «Сурма» так само незмінно кличе до бою!