Українська література в діаспорі: від Німеччини до Австралії – «Я писав і ронделі, й сонети»

Як прочитати українською мовою знамениті лицарські романи про Святий Ґрааль, поезію німецьких класиків та твори інших письменників? Як розвивалось українське кіно? Як цвіте жакаранда? Чим знаменитий птах кукабара? І ще багато питань.

На це можуть відповісти поезії та художні переклади, створені українськими діячами в різних країнах. Як відомо, скажімо, у Німеччині українська діаспора має тривалу історію та рясніє іменами. Менш відома українська література в Австралії. Але завдяки цим авторам можна прочитати елітарні тексти.

Відомо, що у 20-х роках у Берліні жив і працював сам Олександр Довженко (1894–1956). У 1922–1923 р. він був там секретарем консульського відділу Торгового представництва УСРР у Німеччині. Німецьке мистецтво дало школу, огранку цьому оригінальному таланту. А фільми Довженка досі сприймаються як шедеври (і навіть у побутових розмовах, буває, принагідно згадуються як приклад цікаві кадри), і так цікаво читати його кіноповісті та «Щоденник». До речі, це матеріал шкільної та університетської програми. А ще оригінальне поєднання словесного і візуального мистецтва. Талант письменника і вміння малювати, уміння наочно уявити стали у пригоді Довженку-режисеру. До речі, у Берліні є кінотеатр із назвою «Арсенал». Виявляється, так його назвали… на честь однойменного Довженкового фільму! Отже, це приклад, як українська культура ділилася своїм.

Далі, як ми знаємо з історії, українська діаспора пожвавилась і розквітла в Німеччині особливо після Другої світової війни. Але до того поети та інші діячі вже напрацьовували матеріал у цій країні та постійно творили.

Наприклад, це герой моєї попередньої статті – поет, прозаїк, журналіст, драматург і перекладач із Полтавщини Василь Онуфрієнко (1920–1992). Цього разу хотілося б поговорити про його переклади з різних мов.

Яким він був? Педагогом в окулярах, який любив читати книги. Любив і спілкуватися. Вивчав рідну історію та пишався нею. Усвідомлював, «Що життя це коротке, мов цвіт полум’яний». Любив відкривати нові поетичні імена для перекладу.

У 1934 р., у Німеччині, народжуються різні його вірші – у тому числі сонети. Вони часто описують знаменитих історичних діячів – відкривачів, дослідників, а також творців. Це постаті Христофора Колумба, Ніколо Паганіні, Галілея та ін. Наприклад, про майбутні відкриття Христофора Колумба (як відомо, він вважав, що відкрив Індію, а це була Америка) сказано так (тут і далі цитати наводяться в оригінальному правописі): «Позаду берег чорний, кам’яний, / Попереду вода й імла густа, тривожна. Вернутися назад? О ні, цього не можна. / У світ, у світ далекий, неясний. // У борт з розгону б’ється вал мутний, / І мить така п’янка й солодка кожна… / Громада допливе. Вона непереможна. / Нехай там грім, і смерч, і ґураґан страшний. // Між реями сміється вітер, розмовля… / Пропахли паруси солоним, сірим морем… / – Чи довго ще пливти нам пополам із горем?.. // Вже безнадія й страх… Та ось: Земля. Земля. / Вона – земля. Колумб перед метою – / Зелено-жовта риска над водою».

Тема подорожей, мандрів, відкриттів, поневірянь і несподіваних успіхів – часта в літературі діаспори. Описані вічні образи, у тому числі реальні діячі історії, викликають асоціації з сучасними автору українцями. Але багато поет писав і про себе, звертаючись до рідних і близьких людей. Ці вірші то лаконічні, то розлогі та нагадують поеми. У Байройті (Німеччина), 1946 р., він висловлював сподівання, що «вогонь тризуба золотого / Нам другим сонцем засія».

Багато його поезій побудовані на повторах і мають пісенний ритм. Вони справді нагадують пісні.

Підсумовуючи, у довгому вірші «Мій шлях (З щоденника)» (1945), він писав: «Я дорогу пройшов незвичайну, / Що про неї колись би й не знав: / Я лежав на траві біля Райну, / Восени над Дунаєм блукав». Описуючи власні тяжкі будні та поневіряння, непевність у завтрашньому дні, автор акцентував на творчості як порятунку: «Я писав і ронделі, й сонети…», і, попри все, «Та я маю згартовані нерви, / А в портфелі поеми й вірші». Наприкінці, підбивши підсумки минулому, поет зазначив: «…пригадую: був я вже всім: / Жебраком, і рабом, і поетом, / Мандрівцем, і не знаю ще, чим». Остання строфа: «Проминув і забув всі оселі, / І міста, і містечка чужі, / Тільки й пам’ять тепер: у портфелі / Десь записки, поеми й вірші». Водночас йому належали й лаконічні вірші – наприклад, такий: «Ні, не цвіли ми диким пустоцвітом / В мороз і весну, в город і нужду, / Не перейшли чужим широким світом / Так, без турбот, по знаному сліду».

А якою йому бачилась Австралія? На цю тему я вже намагалася відповісти в попередній статті, але різноманіття цієї поезії вимагає докладнішої розповіді. Наприклад, це погляд на незвичні пейзажі. Вони незвичні для того, хто бачить їх уперше. Ось вірш «Австралійська весна» (1953), де розгорнутий опис таких вражень від пробудження природи на іншому континенті: «Прокидається знов вітерець і напоєний пахотом ниви, / Прилітає до міст, розвіваючи порох і дим. / Кукабар озивається царство дзвінке, гамірливе, / Шелестить джакаранда і вотла красується цвітом рясним». Кукабара, як відомо, – це різновид рибалочки-зимородка, символ Австралії. Уночі звуки цього птаха нагадують регіт. Джакаранда – або жакаранда – інакше називається фіалкове дерево. Ця рослина (кущ або дерево) цвіте фіолетовими чи бузковими, білими або пурпуровими квітками, належить до роду бегонієвих. Вона справляє величне враження розсипом квіток, це просто гірлянди, які звисають з високого дерева. Відтінки цвітіння можуть бути й рожевими.

І далі: «Пролітають дощі, і степи випивають нежданну вологу, / І радіють дарункові теплих і лагідних хмар. / Зацвітають поля, перебувши недавню негоду й знемогу, / І трава пробивається там, де чорніє розвіяний згар». Завершує цю картину такий чотиривірш, який радіє весняному пробудженню: «О, країно зелена і тепла, в щасливих хвилинах / Як дитя, забуваєш про все: про засухи й про поводів страх, / В фіолетовім мареві квітнеш у сонячних теплих долинах / Й задихаєшся в сонці на голих камінних горбах». Інший вірш, «В Австралії», описує пейзаж так: «На тлі бузкових гір – кущі і евкаліпти…» Ще він уявляв собі Австралію такою, якою вона була до Джеймса Кука, і потім. Звертався до історії.

Плекання канонічних форм раз у раз постає у творчості поета. наприклад, це «Австралійські октави», написані саме октавами. Це помітно за строфікою, а не лише з назви. У вступі автор питає: «Кому октави сняться в наші дні? / Хіба поет задля легкої вправи, / Немов музика пальцем по струні, / Й торкнеться часом тихої октави; / Подумавши, що тут, на чужині, / Не знайде нею грошей ані слави, / Покине геть уславлену строфу / Й почне шукать собі якусь нову». А далі він звертається до молоді, до нових поколінь творців.

Як було сказано, він багато перекладав. Причому не всі ці імена на слуху. Зокрема тому, що, скажімо, деякі німецькі поети були анонімними. Вочевидь, ці твори – народні, стали піснями. Наприклад, вірш «Якби так завжди…», де мрії ліричного героя – або героїні. У перекладі з німецької звучить так – перша строфа: «Якби так, якби так, якби так завжди, / Весна щоби вічна і вічні плоди, / Усміхнені луки і місячне світло, / Щоб хмар не було, тільки сонце щоб квітло. / Чи знали б крім щастя хоч трохи біди?.. / Якби так, якби так, якби так завжди!» І далі – мрії: «Якби так, якби так, якби так завжди, / Щоб серце важкої не знало біди! / Щоб завжди готов був на жарт, на співанку, / Щоб легкість була повсякчасно до танку. / Хто в вальсі із нас не замів би сліди? / Якби так, якби так, якби так завжди!» Далі оповідач (чи оповідачка?) мріє про мир, про те, щоб скінчилися війни… А далі не без гумору хоче, «Щоб грошей було в гаманці, як води, / І погріб, і кухня до свята не бідна, / А в хаті дружина весела, привітна». Тобто мріє і для всього людства, і для себе, для однієї людини. І про загальне, високе, і про конкретне. Про духовне і матеріальне. Тобто це мудрий вірш-мрія. До речі, попри зовнішню простоту форми, він складний для перекладу.

Впадає у вічі, що автор обирав і маловідомих, але талановитих поетів, які давно ввійшли в канон рідної літератури, але досі не знані або не дуже знані нам. Але також це й знаменитий німецький романтик, геній Людвіг Уланд. Він відомий своїми баладами і ліричними віршами, а ще уславився як збирач рідного фольклору. Із нього Онуфрієнко перекладав чимало. Зокрема, це вірш «Гірська пісня хлопчика». Помітно, що перекладач українізував оригінал: «Я пастушок із полонин, / Дивлюсь на замки з верховин, / Найперший бачу сонця світ, / Гірський бо я хлопчина». Українською перекладач зумів відтворити картину гірського пейзажу та свободи заголовного героя: «Уся гора моя навік, / Тут бурі линуть вздовж і вбік, / Ревуть, пливуть до всіх країв, / І всюди мій розносить спів, / Гірський бо я хлопчина». Далі – опис грому і блискавок, який може бути й алегоричним. Кінцівка така: «Як тільки ж стихне бурі дзвін, / Всміхнеться сонце до вершин, – / Униз піду я до вершин, / Униз піду я до братів, / Свій меч візьму, почну свій спів: / Гірський бо я хлопчина».

А ще це й інші романтики: Фрідріх Шіллер, Людвіг Тік, Йозеф фон Айхендорф… І Йоганн-Вольфґанґ фон Ґете, зокрема не менш його відома «Пісня Міньйони». Її перекладав Максим Рильський, є переклад Дмитра Загула. Це досить популярний вірш в українській традиції. Як це відтворив Василь Онуфрієнко? Якою тут постає Італія – Батьківщина дівчини Міньйони? «Знаєш ти край, де цитрини ростуть, / Де золоті помаранчі цвітуть? / Вітер змовкає, в лункій тишині / Лаври і мирти стоять у півсні. // Знаєш ти край той? Туди, о туди, / Любий, з тобою б удвох нам піти».

А де відшукати Святий Ґрааль? Є версія, що це осяйна чаша, але в інших джерелах описано як камінь (може, метеорит?) Багато лицарів мандрували за нею, але дійшов мети тільки юний Парцифаль. Про це є в лицарських романах, які свого часу читали як хорошу фантастику, але й вірили в описані там дива. На тему Ґрааля є віршований роман Вольфрама фон Ешенбаха (ХІІ – ХІІІ ст.) – «Парцифаль». В уривку заголовний герой потрапляє до чарівного палацу, де його зустрічають достойні діви, і нарешті лицар бачить святиню – Ґрааль. Як він виглядає? Тут це не чаша, а особливий камінь. Автор розлого змальовує врочисту церемонію. І ось: «Потім прийшла королева, / І лице в неї сіяло, / Всяк гадав: зійшло то сонце. / В арабські шовки / Королівська діва одяглася. / На зеленому ахмарді / Несла вона корону / Й риж з приправою разом. / Це був скарб, що звався Ґрааль – / всіх земних бажань вершина», він наділяє багатствами, їжею, «Бо Ґрааль короною був щастя, / Сповненням бажань на цьому світі…» 

Ми бачимо, що наша література в діаспорі досі мало вивчена. А українські перекладачі та письменники, не кажучи взагалі про діячів культури, невпинно працювали над тим, щоб донести рідною мовою і новий досвід, і взагалі інформацію, і шедеври зарубіжної літератури – від класики до сучасної їм, створеної за гарячими слідами. Ці твори мають більше видаватися, щоб бути ширше відомими українській авдиторії, для якої й були призначені.

Аналітик матеріалів – 

Олена Смольницька

Про автора:
Ольга Смольницька – кандидат
філософських наук, консультант
з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української
Греко-Католицької Церкви (Львів)