Українська поезія в Австралії: сузір’я Південного Хреста, банджо і світ «Між евкаліптами»

Українська література розвивається скрізь, на різних континентах. Але багато творів (не кажучи про імена) ми починаємо відкривати лише зараз. І переконуємося в тому, що не тільки не все читали, а й не знаємо багатьох фактів про авторів. Наприклад, що можна сказати про українську літературу в Австралії? 

З Австралією в нас асоціюються кенгуру, коала, страус ему, качкодзьоб, динго… Можемо згадати евкаліптові дерева. Але насправді цей світ дуже різноманітний. Наприклад, на цьому континенті безліч ботанічних різновидів, не знаних в Європі або інших частинах світу. Виявляється, ми ще обмаль знаємо про Австралію – як і про українські імена там.

Скажімо, це Зоя Когут (1925–1997). Її літературне ім’я (і водночас прізвище у шлюбі) – Зоя Когут, а з дому вона – Ніконенко. Поетеса і прозаїк народилась у Сумах, а не стало її в Мельбурні. Скупі факти з творчої та цікавої біографії свідчать, що батько поетки був адвокатом. У 1930-му р. його репресували, випустили в 1939-му. Далі в родини Ніконенків була еміграція – спочатку до Німеччини (1943), де майбутня поетеса працювала перекладачкою. Коли війна скінчилася, навчалась у Фрайбурзькому університеті – філософії, тобто була філософом. До речі, цей університет – найстаріший у Німеччині! А в 1948 р. Зоя Когут емігрувала до Австралії. Відомо, що в Мельбурні працювала диктором – тобто з самого початку діяльність не замикалася на суто літературі. А ще активно публікувалася, причому часто заявляла про себе як про сатиричну поетку. Вона прагнула культурного розвитку, змалювання справді високого, а якщо проблем – то серйозних. Судячи з текстів, вимогливо ставилася до себе та інших. обстоювала право української мови творити справжню літературу та висловлювати серйозне, бо вона не лише для пісень.

Скажімо, це збірка поезії та прози «Культурні арабески», видана в Мельбурні в 1969 р. Тут і сатира, і саме лірика. Одна з поезій – «Що робити?» Начебто відома письменниця знає, як і про що писати. Але з огляду на інші думки та не завжди розумні чужі поради вдає з себе розгублену, наводячи різні погляди (бо одні люблять нищівну музу, інші – патріотичну, інші – ніжну, і так далі, причому кожний завзято критикує всіх, хто береться за перо), і наприкінці підсумовує: «Інші, знову, ставляться вороже, / Взагалі до ніжности й писак… / Та мовчати я, на жаль, не зможу, / А писати – вже й не знаю, як…». А в іншому творі, міркуючи про численних сучасних їй поетів або навіть віршомазів, які вважали себе геніями, міркувала: «В чім наша ціль?.. /…Чи в похвалах? Щоб ще одна душа / Знайшла в собі Шекспіра, чи Колєт? / І думала – для прози чи вірша / Вже вистачає – знати альфабет?». («Колєт» – французька письменниця Сідоні-Ґабріель Колетт (1873–1954), відома просто під іменем Колетт – Colette). 

Наприклад, це філософська лірика, а ще тут наявні навіть епічні поезії. Звертаючись до історії, авторка водночас веде діалог із сучасниками, як в Австралії, так і в Україні. Ці вірші часто показують проблеми як емігрантів, так й інших українців «ізсередини».

Наприклад, це вірш «Минають». Він викликає асоціації з Тарасом Шевченком («Минають дні, минають ночі…» – багато хто пригадає твір Козбаря, як і його сатиричну творчість), але це й сучасність. Текст написаний незвичним, «ламаним», але природним ритмом, а зміст і філософський, і сатиричний: «Минають осені і весни, / Скриплять історії колеса, / Десь, по сусідах — розум ходить... / А в нас? / Хлюпощеться героїка словесна / З нагоди, / До нагоди, / Без нагоди. / Й ніхто не зрадив нам, / Що тупість — / Правом знесена, / І розум — вже давненько в моді... / Історії колеса не спиняються. / Хтось кається? / У нас — ніхто не кається! / Доля спинилася на мить біля порога, / Питається: / Чому ви глупоту зробили Богом?... / Пішла, обертається».

Шевченківські мотиви вловлюються і в поемі «Осанна», де сказано про долю емігрантів – у тому числі самої авторки. Але поетеса обмірковує й загалом долю свого народу: «Вже все накреслено... Все так, як має бути: / У пеклі грішники відмучують покуту, / Безгрішним — грають арфи у раю. / Спокійно звисла синява небесна... / Минають осені і весни, / Скриплять історії колеса, / Все, як накреслено. Все так, як має бути... // І знову це в своїм краю, / Ані не в пеклі, ні в раю, / Склоняють голову свою / Нащадки прадідів забутих. / І знову Тібр... І знову Рим... / Не Київ, не Дніпро-Славута! / І знов під небом не своїм / Лунає голос наш нечутний: / Осанна!». Треба сказати, що поетка максимально чесна й тому, описуючи нарікання свого народу, каже: «Не нарікаймо на чергу негод, / Не плачмо, що це доля винувата! / Як легко нам любити весь народ, / Як важко нам — любити свого брата!..». Але наприкінці авторка не втрачає оптимізму та, змальовуючи в розвитку історію українців і України, каже про новий день і нащадків, справжніх героїв, які творитимуть нове життя. Проте – риторичні питання: «Нас в нім — не буде. / Будуть в нім сини / І дочки рядових і одержимих, / І вже руками не чужими / Нашу історію писатимуть вони!!! // І як вони оцінять наші вчинки? / Чиї й за що згадають імена? / І на історії сторінках — / Кому признається вина…».

Або інший вірш, який може бути близьким багато кому – «Ти йдеш»: «Ти йдеш сходами — часом вгору, / А деколи — сходами вділ... / Часом маєш поруч підпору, / Деколи просто йдеш з власних сил. // І не маєш чого триматись. / І не певна, чи добредеш, / Та бракує часу вагатись, / Мусиш іти — і якось ідеш... // Лиш коли зупинишся в кроці / І подивишся вгору чи вниз — / Страшно стане, бо скільки емоцій / Треба людині, щоб дійти кудись…».

Згадуючи Україну, у «Листі додому» авторка описує австралійську реальність і українську землю, від дерев до річки Псьол. А сама Австралія така: понад двадцять років, за словами поетеси, «Як блукаю я між евкаліптами. / Скільки днів за ці літа прожито, / З втіхами, думками й манускриптами», «Чи ви чули, як звучить надвечір / Регіт кукабари, з вітром змішаний?», «Чи корону бачили розкішну / Волтетрі, що квітне над дорогами?». Кукабара, як відомо, має іншу назву – гігантський рибалочка. Виявляється, це найбільший рибалочка (зимородок) на світі. Ця гарна пташка сміється вночі – точніше, її звуки нагадують регіт. 

У вірші «Надія» описується дорога, де самотньо і тяжко йти, але герою доля посилає в натовпі приязну людину. І хочеться вірити в доброту. Авторка закінчує твір так: «Темний в’ється шлях. / Але тобі ця зустріч залишила / Надії каганець в простягнутих руках». У «Молитві» лірична героїня звертається до Бога: «Я дякую Тобі, що я живу, / Що маю змогу відчувати», «Я дякую Тобі й за те, / Що серце в силі ще страждати…»

Або інший поет і перекладач – Василь Онуфрієнко (1920–1992). Він народився на Полтавщині, а не стало його в Сіднеї. 

Народився в селянській родині та працював учителем. Мріяв стати журналістом, поступав у Харківський Інститут журналістики. Але виявилося, що в 1938 році не було набору. Тому, хоча вступник і склав іспити, далі ходу йому не було, і він повернувся до свого села, де вчителював. Проте не залишив спроб отримати вищу освіту – і обрав філологію. Він навчався заочно, у Кременчуцькому Учительському інституті, скінчив мовно-літературне відділення (так тоді називали філологічний факультет) у 1940 році. Отже, перед майбутнім поетом відкривалася кар’єра словесника. Він почав працювати в газеті. Але невдовзі почалася війна. Пережив німецьку окупацію під час Другої світової війни. Далі почалися поневіряння, оскільки письменника і його дружину вивезли до Німеччини на примусові роботи.

Можна розповідати багато, проте вражає, що, попри все, поет не покидав літературної діяльності та працював – уже в Німеччині – коректором і писав сам. Він активно заявляє про себе як про поета і прозаїка, причому його проза схилялася до документалістики (вочевидь, журналістська школа) і була пов’язана з власними спогадами. Але це ще не все. Виявляється, він був членом уряду УНР в екзилі. Так само в екзилі заснували Українську Могилянсько-Мазепинську Академію Наук, і Василь Онуфрієнко став її лауреатом. 

Він писав лірику на різні теми, у тому числі на патріотичну, а також відомий історичними і сатиричними творами про ХХ століття. Проте це ще не все. Бо… чи знаємо ми як слід австралійську літературу? Можемо згадати класичну повість Алана Маршалла – «Я вмію стрибати через калюжі». А ще? Пригадаймо, що Іван Франко чи не першим відкрив для України англомовну прозу Австралії, перекладаючи ці твори на українську мову. А далі? 

Ми знаємо, що є австралійський варіант англійської мови – і українці на цьому континенті вживають його. Виявляється, Василь Онуфрієнко переклав на українську мову австралійських авторів – поета і прозаїка Генрі Ловсона, Генрі Кендала, Ендрю Бартона «Банджо» Патерсона, але були ще й інші імена. Адже у ХХ ст. український читач майже не знав австралійської літератури. Філолог за освітою і поет, герой цієї публікації зміг донести до рідної авдиторії своєрідність цих голосів. Наприклад, «Банджо» було псевдонімом Ендрю Бартона Патерсона, який не лише писав вірші, був автором балад, а й працював журналістом і військовим кореспондентом. А його балади були найпопулярнішими.

Окрім англійської, український поет володів також німецькою та іншими мовами, і переклав багатьох німецьких письменників – від анонімних до романтиків, у тому числі таких геніїв як Фрідріх Шиллер. 

Що сказати далі про українського поета в Австралії? Виявляється, цей поет був ще й редактором і радіожурналістом. Тобто розвивав свою діяльність, започатковану ще в Україні. 

У довгому вірші «Україна», побудованому на повторах, він міркує про історичну долю своєї Батьківщини, і, описуючи різні погляди на цей образ, пише: «Ні, не коханка і бранка! / Ти — мати сумна / З сивими косами й струдженим тілом, / Чистого серця твого золота глибина / Болем покрита, сто раз наболілим». Інші вірші – більш оптимістичні, наприклад: «Не вб’ють душі, о ні, її не вб’ють! / Вогнем її попалять, як палили, / Зженуть на ній свою жорстоку лють / І дикий тиск руїнницької сили. // Та ми в житті із потайних криниць / Знаходили все животворчу воду / І мили душі в блискоті зірниць / В перепочинках довгого походу».

Є в нього і поезії, присвячені саме Австралії. Наприклад, цикл «Австралійські настрої», який описує спекотний пейзаж: «Часами забудеш, що хмари існують на світі, / Немає ні згадки цілющого вітру й дощу. / Німіють лани, пожовтілі, мов печі, нагріті, / І я до мандрівця незнаного криком кричу: // “Не йди у пустелю, забудь про горби синюваті, / Забудь, що між пісками знайдеться затінь оаз. / Хіба ти не чуєш, як спекою дихає в хаті, / І вітер, можливо, на тиждень, як свічка, погас?.. // Вночі прохолоди не знайдеш, мабуть, і в печері, / Краплини роси — найдорожчі, як щастя, як рай...” / А тиша пекуча — і в вікна, і в стелю, і в двері, / І звідкись шепоче хтось тихо й лукаво: “Звикай!”»

Загалом це широка тематика – від переосмислення козацького минулого до сучасності, долі українського емігранта в різних країнах. 

Українську поезію в Австралії ще тільки відкривають, але цих творів та імен багато, і помітно, що автори писали на різну тематику. Це і спостереження під час дороги, і спогади про минуле, і враження – від перших до вже зрілих – від нової землі, і вічні теми, і ще багато чого. Це додає різноманіття нашій літературі, тому хочеться більшого поширення творів таких письменників.

Аналітик матеріалів – 

Олена Смольницька

Про автора: 

Ольга Смольницька – 

кандидат філософських наук, 

консультант з філології Місії 

«Постуляційний Центр 

беатифікації й канонізації святих» 

Української Греко-Католицької 

Церкви (Львів)