Фрідріх Шиллер та інші: українська поезія та переклад – від Німеччини до Австралії

У складній ситуації людина, навіть далека від літератури, звертається до класики. Читає її, дивиться екранізації або інші постановки, або – якщо має хист до писання та володіє мовами – перекладає.

Український переклад розвивався різними шляхами, але часто – плідно. Це стосувалося наших поетів в еміграції, і зумовлювалося не лише тим, що вони вивчали іноземні мови (наприклад, у Німеччині, перекладаючи німецьких романтиків та інших письменників), а й схожістю описаного в цих творах до того, що переживали самі.

Так, у перекладі уродженця Полтавщини і знавця козацької старовини Василя Онуфрієнка (1920–1992) – вочевидь, іще за німецького періоду, до еміграції поета, журналіста і педагога до Австралії – виразно постає Людвіг Тік, відомий романтик. Українською мовою багато строф постають дуже актуальними для сьогодення. Наприклад, це алегорична «Осіння пісня», яка закінчується так: «Вернувся сонця світ ясний, / Співає птах мені дзвінкий, / В моїх очах він сльози взнав; / Любов не мерзне, – заспівав, / О, ні! О, ні! / Ще є, ще бути в нас весні!» Інша тематика: подорожі, мандри, поневіряння, самотність, розмова з природою – дуже популярна в романтизмі. У вірші Л. Тіка «Ніч» описано самотнього мандрівника, який звертається до золотих зірок. І наприкінці ось що зорі відповідають йому: «“Ти близький нам і мов чужий, / Та ти в житті не сам, / Наш промінь бачиш золотий? / Довірся, друже, нам. // Ми, вічні, тихі зорі, / Вже не в далі прозорій. / В своєму хорі / Тебе злоті згадають часто зорі!”». 

Інший геніальний романтик, улюблений українськими читачами і перекладачами, – це Фрідріх Шиллер. Зокрема, знані його балади, які виявились актуальними для українців і в німецькій діаспорі, і в інших країнах. Завдяки перекладам ці шедеври стали відомими нашій авдиторії. Наприклад… хто не знає про Кассандру, троянську пророчицю? Ми знаємо і за міфами, і завдяки «Кассандрі» Лесі Українки. Як відомо, бог Аполлон зробив так, щоб пророцтвам цієї героїні ніхто не вірив, але вони все одно справджувалися. У Шиллера описано один із епізодів у Трої (Іліоні). Починається з весілля: «За прекрасного Пеліда / Видає дочку Пріям». Сестра Кассандри, царівна Поліксена, виходить заміж. Контрастом до веселої учти («Вакханалій дух п’янкий») постає поява Кассандри в «Аполлоновому пишному гаю». Героїня-царівна була на весіллі, але покидає його. З далини вона чує звуки веселощів, музику, співи, але не може долучитися, бо її гнітить відчуття майбутнього. Цікаво, що в цьому творі головне не так дія (про яку більше відомо в несподіваній трагічній кінцівці), як монолог пророчиці – і переклад це відтворює. Кассандра сама не знає, навіщо їй такий дар («…знання – то вірна смерть», «Я – вмираючий закон»), який приносить лише горе. Знання майбутнього мучить її, але вона не може не ділитися ним. Фактично цей монолог – це сповідь героїні на самоті, не лише богу Аполлону, а й самій собі. Кассандра намагається збагнути саму себе. Вона не може веселитися, бо «Цим високим, грізним мурам / Бачу близький я загин. // Смолоскип ясний палає, / Гіменей не править ним, / Хмара чорна вже звисає / З помсти вогнищем страшним», і після переживань героїня вирішує: «Хай жалі мої невпинні – / Й біль хтось люто осміє; / Однесу сама в пустиню / Серце трепетне моє. / Від щасливих втікши скоро, / Геть забуду гомін, сміх. / Приділив мені ти горя, / Боже злий, найбільше всіх. // Твій оракул хай відкриє / Тайну, нащо кинув ти / Мене в край, де гаснуть мрії, / В вічне місто сліпоти?» Німецький романтик писав фактично про себе (адже геніїв не цінують за життя), а український поет відтворив це в перекладі. Героїня просить Аполлона забрати її страшний дар, але цього не стається, бо стається передбачена нею трагедія: «Наче змії, зграя фурій… / Мчать боги на вічний трон. / Хмари, повні грому й бурі, / Важко вкрили Іліон». Так закінчується балада, а що сталося далі, ми знаємо з міфів і драматичної поеми Лесі Українки.

В іншій баладі, «Лицар Тоґґенбурґ», розповідається про невзаємне кохання. Героїня каже заголовному герою, що любить його як вірна сестра, але не може любити більше. З розбитим серцем закоханий у неї лицар вирушає у Святу Землю, у хрестовий похід. Коли повернувся славетним героєм, то дізнався від пілігрима, що його кохана пішла у монастир. І все життя далі лицар бажає бодай раз побачити її, доки не вмирає. Історія сумна, але написана вишуканою поетичною формою. Узагалі такі балади складно написані, це канонічні строфи, і вимагається майстерність для перекладу, що ми й бачимо під час читання. 

У баладі «Нирець» розлого і мальовничо описано легендарну історію, яка – поза часом. Точніше, вона могла відбутись і в Середньовіччя, і будь-коли. А ще вона вічна. Король випробовує своє оточення на сміливість і жбурляє в бурхливе море свій золотий келих, ставлячи умову: хто пірне і знайде цю річ, може собі її забрати. За законами казки та легенди, спочатку не знаходяться такі сміливці, але, зрештою, зголошується юнак («найкращий слуга») і ризикує життям. Докладно описано буремне море, «Здавалось, що море ще море народить», а ще «пекло» – «чорну щілину», куди і впав келих. У цьому творі (і переклад зберігає напружену інтригу) головне спочатку навіть не те, що переживає цей герой на дні, а те, що за цей час обговорюють лицарі. Вони жаліють цього відчайдуха та кажуть: «“Нехай тобі, хлопче, щастить!”», водночас тут думки про те, що такі випробування – жорстокі й безнадійні: «А кинув би ти ще корону туди, / Сказавши: “Хто знайде на дні, / Той буде носити по праву завжди”, – / Не треба корони мені. / Бо в світі немає такої людини, / Що б взнала усі таємниці глибини». Далі – щасливий хід: юнак виринає з келихом і розповідає в розлогому монолозі, які дива та страхіття він бачив на морському дні. Цей опис гідний і фільмів про море, і фантастичних творів. Про себе герой каже: «Як блискавки промінь, я в пекло пішов», ледь не загинув на скелястому рифі, але вчасно повиснув на ньому, і далі бачив: «Дракони потворні, страшні саламандри / В тій пащі пекельній рушають у мандри», ще він зустрів «страхітливих риб», у тому числі рибу-молот і акулу й ледве залишився живим. Після цієї розповіді король пропонує виловити ще й коштовний перстень. Коли королівська дочка благає батька припинити ці випробування, той… кидає в море золотий келих і обіцяє юнаку шлюб із принцесою, закоханою в нього, якщо той подужає й це випробування. Це вже не казковий хід, бо в казці герой би одразу одружився з доброю принцесою-красунею, його б не мучили далі. Честолюбний юнак, теж закоханий у принцесу, знову пірнає… але тут уже немає щасливого кінця. Усі дивляться, але: «Та хвилі пливуть, і гримлять, і голосять, / А з темних глибин юнака не виносять». 

Інший вірш, «Надія», написаний не за історичними чи легендарними подіями, а стосується всіх людей у всі часи. Кожний сподівається, і Шиллер описує це афоризмами: «Говорять так часто, і часто у снах / Встають ще не бачені дні. / Шукають, рушаючи сміло на шлях, / Мети золотої вогні. / Загинуть світи і постануть нові ще, / Людина ж шукає все краще і вище».

Якщо звернутися до української діаспори в Австралії, то стає помітним, що це досі як слід не вивчене, але цікаве явище. Сама австралійська література – це не лише бестселер Коллін Мак-Каллоу «Ті, що співають у терні». Українські таланти також увіллялися в культуру цього острова. Відкриті нами твори показують, що там зображені не тільки кенгуру або коали. Цитований В. Онуфрієнко, змальовуючи Австралію, яка на багато десятиліть супроводжувала його життя і творчість, писав про морські мандри і цей край із евкаліптами: «Вже не одну спокійну весну тут зустрів / І не одну ще весну тут зустріну. / Цей дивний край такий: своїм теплом зігрів, / Не вбивши в серці кинуту країну». Закінчується вірш так: «Заграє хвилями знайомий океан, / Вітрець лиця торкнеться, наче мати, / Коли життя мого примхливий капітан / Іржавий якір скаже підіймати...» Океан, корабель і капітан – улюблені образи поезії цього автора. А в іншому творі, міркуючи про українську історію, він писав: «А я таки вірю, що серця нам кат не уб’є…» 

Інший український поет в Австралії, Михайло Підріз (про нього досі шукаємо фактів, але з творчості відомо, що він був і ліриком, і гумористом), писав у вірші «Австралійський берег», так описуючи пейзаж – узбережжя, пляж: «Неначе вміло сплетений, вінок / Природи вічної простягся навкруги, / У барви зелені, у плетиво квіток / Убралися пінисті береги. / Вузенькі пляжі смужкою піску / До моря туляться, на сонці загоряють. / Б’ючись об скелю сіру і слизьку, / Шумлива хвиля хвилю наганяє. // Розкішний край цей барвами природи, / В натурі й величі незайманий лежить, / І чайок крик ляга на срібну вод у/ Й над берегом нескінчено бринить».

Ми обмаль знаємо про наших письменників у цій країні евкаліптів і кенгуру. Наприклад, поетеса Клавдія Рошко (1924 – ?), якій майже сто років. Вона народилася в Харкові. Немає інформації про те, з якої родини походила майбутня поетка. Відомо, що вона навчалась у Харківському електротехнічному інституті, але не змогла закінчити через Другу світову війну. З 1943 р. – еміграція: Галичина, Німеччина та Словаччина. А з 1949 р. вона – в Австралії, у штаті Аделаїда. Там працювала бухгалтером, але розвивала й літературну кар’єру. А також була дикторкою на українському радіо. Сьогодні відомо, що її вірші не лише публікувалася в антологіях, а й покладені на музику. Сама поетеса виступала на різних літературних заходах, де декламувала свої вірші.

Яка це поезія? Скажімо, у вірші «Мрії» авторка описувала дитячі фантазії, пориви, тобто мрії, які виливались у красоти і екзотичність, і все це раптом ожило – в образі Австралії: «Колись мене мільйонами орбіт / Дитинства фантастичні мрії / Несли у подорож в чудесний світ, / У світ таємної надії. / На крилах вітер ніс мене в краї, / Де сяють золотом мімози, / Де океан шумить, немов гаї, / І трав густих не б’ють морози. / Ввижались пальми, в сонці береги. / В спокої вод вітрила білі, / Мов в казці, все співало навкруги, / Мереживом манили хвилі».

Отже, де б українська література не розвивалася, про що б не писали наші поети – від перекладів про кинутий у морські глибини золотий келих до власної творчості, де пальми, евкаліпти і рідна земля, – це серйозне явище літератури. Помітно, що ці твори вимагають перевидань і глибшого переосмислення, бо широка авдиторія має більше знати, як рідні автори сприймали різне навколо себе і залишалися собою.

Аналітик матеріалів – 

Олена Смольницька

Про автора:
Ольга Смольницька – кандидат
філософських наук, консультант
з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української
Греко-Католицької Церкви (Львів)