Українська поезія на різних континентах: від Празької школи до Австралії

Українські діячі, справді талановиті й патріотичні, де б не опинилися, розвивають рідну культуру. У різних умовах. І з їхнього стилю можна зрозуміти, що ці автори залишаються українцями, водночас описуючи навколишнє життя, уміючи переосмислити минуле і теперішнє.

Це феномен Празької школи, яка формувала українських поетів і взагалі творців у діаспорі. У кожного українська ідентичність формувалася по-різному – від Батьківщини до еміграції. 

Наприклад, Юрій Дараган (1894–1926). З огляду на його плідну творчу спадщину здавалося, що він видав багато книжок. Але насправді, попри велику кількість публікацій, залишився автором єдиної збірки – «Сагайдак» (1925). Вона отримала добрі відгуки, але справжня слава, як це часто буває, прийшла посмертно. Сьогодні його досліджують і вшановують. «Боже… дай мені стати великим поетом», – писав він. Цей автор творив особливо активно за три-чотири роки до смерті. Але поетична підготовка в нього була давно.

У нього життя було нелегким, але творчим. Це було життя воїна і поета, який мріяв бути вченим. Юрій або Георгій Дараган народився в тодішній Херсонській губернії, у місті Єлисаветграді (сьогодні це Кропивницький), у сім’ї інженера. Батько-українець помер за три місяці до народження сина. Мати-грузинка виховувала сина в Тіфлісі (теперішньому Тбілісі). Майбутній поет пройшов війну і революцію, воював, потім йому довелося пройти табори для військовополонених у Польщі, потім емігрувати до Чехословаччини. В еміграції він творчо спілкується з іншими українськими письменниками – яких потім називатимуть «пражанами» чи представниками Празької школи. Наприклад, це Євген Маланюк, із яким Дараган видаватиме часопис «Веселка». Адже творцям потрібна платформа, де б вони публікувалися. «Пражани» створювали такі платформи.

Через Першу світову війну письменник не зумів скінчити навчання, але дуже хотів отримати освіту. У Празі він вступив до Українського вищого педагогічного університету імені М. Драгоманова. Але в 1926 р. умер від сухот (туберкульозу). Похований у Празі. Начебто досить коротке, але дуже насичене життя.

Про свою ідентичність – як він сам її формував у собі – писав так: «Серцем українізувався поступово. Найбільш помагали наші пісні і наша історія, що часами наповнює тебе божевільною гордістю, а часами так нелюдськи бичує ганьбою і соромом. Тепер я не в стані говорити про українство спокійно – реву при сторонніх людях, тепер бути не українцем я у жодний спосіб не зможу і що б зі мною не виробляли, я завжди зостанусь чи ув’язненим, чи розстріляним, чи помилованим, але завжди українцем».

Ось вірш – фактично його автопортрет, автор явно пише про свій темперамент і любов до України: «То я та вітер в дикім полі, / Отруйні стріли, сагайдак,— / Таким міцним солодким болем / Наповнить їх смертельний знак! // Кому, однаково, цілунки, / Удари, рани і вино!.. / В одно — густі червоні трунки, / Та кінь, та руку на стегно! // Так пишно вмерти, ясно жити! / Ось білий лебідь — все вперед... / І раптом, стрілами прошитий, / Паде в зелений очерет». Він сам собі й предок, і нащадок. У цій поезії, таке враження, що сам передвіщав свій швидкий кінець іще молодим – але яскраве життя. А про предка відгукувався: «Ти снивсь колись прапращуру мойому…».

Він любив рідну історію і виразно оспівував її. Навіть епіграфом до збірки «Сагайдак» узяв уривок зі «Слова про Ігорів похід».

Ми знаємо, що, за концепцією Празької школи, поезія вимагає історіософського осмислення і сприйняття. Ось чому Євген Маланюк та багато інших із цього кола писали про українську історію. Але, виявляється, багато тем і образів започаткував Юрій Дараган. Він оспівував княжу, Русь, її героїв, а також і Запорозьку Січ, і Київ, і Карпати… Його географія – реальна та уявна водночас. Його вірші – виразно українські, не лише стилем, а й тематикою. Наприклад, пробудження весни описано в дусі української міфології, оскільки з’являється бог сонця Даждьбог. Дослівно це «бог, який дає». Сонце дає життя, родючість, натхнення… Золотий вершник. А білі коні – це зима. Символічно весна і сонце означають життя, а зима, холод – сон і смерть. Ось в яку динамічну картину розгортається радість природи і ліричного героя: «Дажбог лякає білі коні, / Бучний табун зими, / З його рожевої долоні / Вогонь проміння барвно гонить / На вогке тло землі. // Зима вже білий стяг підносить, / Підносить стяг зима, / Благає порятунку, просить: / “Не треба бою, досить, досить!” / І лине за лиман… // І коні-велетні женуться / І крешуть лід дзвінкий, / В бігу птахами розіпнуться / І в дикім полі розіб’ються, / Розвіються вони… // Проґавлена остання змога, / Долічені вже дні… / І гридень світлого Дажбога / Сурмить блакитну перемогу / На золотім коні!». Або день постає в образі казкового жар-птаха – «Птах»: «Взлітає день, вогнистий півень, / У незасмічену блакить, / І перший рух його на південь, / На синєзоряний Бескид. // Він може і розгубить пір’я, / Мов гай осінній – жовтий лист… / Не треба чорного зневір’я, / Палає срібнобарвний хвіст! // А на землі його предтечі / Співали хрипко цілу ніч. / Лети ж, о півню злотоплечий, / Блищи і за собою клич». Він сам був таким жар-птахом, який яскраво з’явився, блищав і кликав за собою. 

У цього поета є вірші, де він тонко переосмислює історію – начебто давнину (наприклад, козацьку), але це прочитується по-сучасному. Адже писав він на тлі сучасних йому катаклізмів.

Водночас муза Дарагана не позбавлена пригодництва і навіть авантюрництва. Це яскраві картини, які постають у порівнянні з рідною природою. Герою хочеться пізнавати і відкривати нове, він рветься вперед. Ось які асоціації викликає в нього Дніпро у липні: «Дніпро, пунсовий захід, кручі, / Липневий супокій… / Чомусь ввижається Веспуччі, / Смагляві моряки. / Чомусь – зухвале та величне. / Немає перепон. / Мить розгортається у вічне, / І в океан – Дніпро. / І ось досяжні всі принади, / Легенди і казки, / Гудуть далекі водоспади, / Бринить тропічний спів». Тут будуть і жриця, і «спів казкових мес», і ще багато див, але наприкінці – знову Дніпро і «Липневий супокій». Поет уміє бачити те, що там, за реальністю.

Він любив літо. Ось іще один вірш про цю пору року – покладений на музику. Так і називається – «Літо». Постають у ньому фантазії та казки, а ще – історія, навіть наукова. Те, що автор знав ізмалечку, було підкріплено пізнішим досвідом: «Прозоре золото, та іскри, / І над ланами пар, / Моїх думок ліниву низку / Вогонь вкінець приспав. // Хай колисає колисанка / Єгипетського Ра – / Піду степами і лісами, / Жбурну сліди у прах! // Іду, іду шляхом, ой, Ладо! – / Ясніє краєвид. / Ось ти, володарю Багдаду, / Гаруне-Аль-Рашид! // Вже мінарети зовсім близько, / Вітає гук фанфар!.. / Лежу... проміння, злото, іскри, / А над ланами пар...». Починається вірш із того, «над ланами пар», і така сама кінцівка. Герой лежить у полі – і мріє, або йому сниться. Єгипетський бог сонця Ра сусідує тут зі слов’янською, українською Ладою. 

Але писав він не лише про екзотику. Йому належить і щемка любовна лірика, і філософська, і пейзажна. А ще його муза бувала виразно ліричною. Про це – вірш «Прозорість»: «Знову під мереживо розквітлого ясмину, / Крізь ажуровість запашних кущів / Веселий молодик серпом блищить, / Веселий молодик зійшов на зміну. // Ясмину мрії линуть до небес, / Тона води, зелені та блакитні, / Ви пам’таєте колись у квітні? / Ви пам’ятаєте конвалії та без? // Зарожевійте транки, оживіть – / Інакше більшість п’яного ясмину, / Що заховавсь без тями у шипшину, / Холодним сипом облетить». Виявляється, це був його передсмертний твір. А квітучий жасмин (ясмин) – це сам поет.

Вершина його творчості – поема «Мазепа», яка починається портретом заголовного героя: «Кінець бурливоі гетьманщини – / Одчай і маєстат. / Твій захід жовто-помаранчевий, / Твоїх очей агат! / На тлі минувшини трагічної / У жовтім кунтуші, / То ж ти – мара душі величної, / Шляхетної душі». Те ж саме поет міг сказати про себе.

Що сказати про українську літературу в інших країнах? Це, наприклад, наше письменство на іншому континенті – в Австралії. Асоціації з нею не лише завдяки кенгуру чи кукабарі, а й українським діячам, які емігрували й почали творити свою літературу. Ці твори побудовані й на спогадах, і на новому досвіді, враженню від Австралії. Отже, від України до Праги – і далі, до Австралії?

Відомо, що туди українці емігрували досить давно, але найбільше – у 40-х рр. ХХ ст. Про діаспорну культуру на цьому ґрунті пишуть не так багато, а хотілося б дізнатися. 

Про що писали українці на цьому континенті? Скажімо, Пилип Вакуленко (1923–2007), в якого муза була і ліричною, і сатиричною, і пригодницькою, і журналістською. Він був не лише поетом, а й прозаїком, а ще й ілюстратором. Це ще не все: в Австралії він заснував власне підприємство фотонабору. Але саме життя складалося в нього з перешкодами. Народився на Харківщині, учителював, але далі в 1942 р. його вивезли на примусові роботи до Німеччини. Проте він там зумів здобути освіту. У 1948 р. (називають і рік пізніше) він уже – в Австралії, де став працювати у Порт-Огасті. І навіть заочно закінчив Інститут прикладного мистецтва в Мельбурні. Багато років життя в письменника було пов’язане зі штатом Південна Австралія, і він очолював Товариство української мови імені Тараса Шевченка Південної Австралії. 

За його життя вийшло багато книжок поезії та прози. Звернімося до віршів. 

Це, наприклад, поезія «Немов лелеки». До образу лелек наша література часто зверталася. А як це змальовує автор? «У мене дні — немов кудись лелеки / Летять: у марево, у синяву, у дим. / Ідуть роки у подорож далеку, // А я молюсь під образом святим, / Щоб хтось спинив лелек на півдорозі, / Загальмував безповоротний рух — / Пощо життя, прожите у тривозі, / Пощо душа, в якій закутий дух? // Нехай летять і журавлі, й лелеки — / Нікому не спинить отой одвічний рух, / Нехай думки собі летять далеко, / Нескорений в душі нехай витає дух». Цей вірш цікавий не лише ідеєю, а й строфікою та римуванням.

Описував він і австралійські реалії. Наприклад, сузіря Південний Хрест, яке стало символом. Автор явно милується: «Південний Хрест яснішає в зеніті, / Південний Хрест все більшає вгорі. / Нема нікого кращого на світі / За знак його в оцій нічній порі». І про землю, над якою він світить: «Для неї я б хотів писати оди, / Для неї я б хотів складать пісні. / Як не любить ласкавої природи, / Що дні дарує нам погожі і ясні? // Як не любить замріяних просторів / І неба літнього незміряну блакить? / Тут шепчуть уночі згори про щастя зорі, / Мені їх довелось навіки полюбить. // І як, скажіть, мені байдужим бути, / І як в душі ховати почуття? / Щоб сліпо йти, не бачити й не чути, / Як спереду бринить, як музика, життя!». Попри всі випробування, поет залишається поетом і зберігає сприйняття.

Отже, від України – до Південного Хреста. Від образів князя Ігоря, княгині Ольги, Малуші, князя Володимира, гетьмана Івана Мазепи і багатьох інших, від українських лелек – до описування іншої природи, іншого життя. Де українці творили. Тому ця муза така незвична. А нам ще треба як слід прочитати всі ці твори, бо ця література – явище і вимагає нових антологій, більшого поширення текстів.

Аналітик матеріалів – 

Олена Смольницька

Про автора: 

Ольга Смольницька – 

кандидат філософських наук, 

консультант з філології Місії 

«Постуляційний Центр 

беатифікації й канонізації святих» 

Української Греко-Католицької 

Церкви (Львів)