Як бути вільним попри все? Іван Дзюба: портрет інтелектуала крізь час

Іван Михайлович Дзюба народився 26 липня 1931 року в селі Миколаївка на Донеччині.  Український літературознавець, критик, публіцист, дисидент, співзасновник Народного руху України, академік НАН України, міністр культури України (1992–1994). У 2001 році отримав звання Героя України, також був удостоєний Ордена Свободи (2009) та ордена князя Ярослава Мудрого V ступеня (2022). Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (1991) і Державної премії України в галузі науки і техніки (2017). Співголова Головної редакційної колегії «Енциклопедії сучасної України». 

Іван Дзюба виходець із селянської родини, народився у часи, коли сталінський терор і Голодомор вже розбивали хребет українському селянству та культурі. Його дитинство минало серед знищених традицій, заборонених імен та мовчазного страху. Тоталітаризм намагався стерти історичну пам’ять, залишивши натомість «радянську людину» без національного коріння. На зламі 1950-60-х років, коли світ захоплювався польотами у космос і декларованою «відлигою», радянська Україна переживала тиху, але жорстку русифікацію. Як відповідь на ці репресивні процеси у національній літературі та культурі сформувався прошарок «шістдесятників» – тих, хто не хотів погоджуватися на роль етнографічного придатку імперії, а Дзюба став їхнім голосом і теоретиком. 

Іван Дзюба з тих українців, для яких українство стало свідомим вибором: до 17 років він був російськомовним. Закінчив філологічний факультет Донецького педагогічного інституту. Працював у журналах «Вітчизна», «Сучасність», у видавництвах «Молодь» і «Дніпро». У 1990‑х роках був головним редактором журналу «Сучасність». 

У роки Незалежності Іван Дзюба очолював Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка (1999–2001), був радником Президії НАН України, членом Ради конкурентоспроможності України. 

Помер 22 лютого 2022 року у віці 90 років, за день до повномасштабного вторгнення рф. Такі короткі віхи біографії Івана Дзюби. Одначе чогось не вистачає – а саме дисидентства. Як же все почалось?

Вересень 1965 року. На прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві саме Дзюба публічно зі сцени в амплуа арт-критика заявив про арешти української інтелігенції. А відтак його голосами із залу підтримали В’ячеслав Чорновіл і Василь Стус. Той виступ став однією з ключових подій пробудження правозахисного руху в срср. Виступ Дзюби на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» у вересні 1965 року був публічним актом протесту, який позначив початок нового дисидентського руху. Історія пішла у напрямку конфлікту між офіційною брехнею та правдою, що проривалася назовні. Дзюба опинився серед тих, хто платив за правду роками переслідувань та в’язницею, таборами й каторгою. Того ж 1965-го написав памфлет «Інтернаціоналізм чи русифікація?» – фундаментальний аналіз радянської національної політики, побудований, зокрема, на цитуванні Маркса, Енгельса, Леніна та офіційних партійних документів. Книжка швидко поширилася самвидавом і стала інтелектуальним маніфестом українського опору русифікації. 

13 січня 1972 року. Під час «погрому української інтелігенції» його заарештували. 1973 року Київський обласний суд засудив Дзюбу до 5 років ув’язнення і 5 років заслання за «антирадянську діяльність». Через тяжкий стан здоров’я та написане прохання про помилування термін покарання фактично був скорочений; після звільнення він працював коректором на Київському авіазаводі – роботу допоміг знайти авіаконструктор Олег Антонов. 

Кінець 1980‑х. Іван Дзюба повертається у публічне життя: восени 1989 року стає одним із засновників Народного руху України. 

А далі настала епоха вимріяної і здобутої стараннями, потом і кров’ю, жертвами і життями Української незалежності.

З листопада 1992 року по серпень 1994-го обіймав посаду міністра культури України. Відомий був принциповістю та скромністю – зокрема, їздив на роботу громадським транспортом, відмовляючись від службового авто. 

І якщо для кола інтелектуалів, поплічників Івана Дзюби він запам’ятався прикметними деталями приватного життя, які зазвичай являються нам лише в особистих спогадах, то для тих, хто не був з ним знайомий, – скажуть тексти. А особливо коли йдеться про інтелектуала такого масштабу, справжнього мастодонта української культури. Отож згадаймо побіжно кілька найзнаковіших текстів, а першим з них був «Звичайна людина чи міщанин?».

Рання критична розвідка про морально-етичні орієнтири «пересічної людини» в радянському суспільстві, в якій Дзюба розставляє акценти між громадянською позицією та конформізмом. 

Далі у 1965-му був написаний знаменитий твір «Інтернаціоналізм чи русифікація?», перше видання якого побачило світ у Лондоні, у 1968-му; а в Україні у журналі «Вітчизна» у 1990-му, а через рік окремою книгою. Це найвідоміший твір – за жанром називають його памфлет – автора. Дзюба як правдивий інтелектуал поставив собі за мету розвінчання радянської культурної політики, яка своїм завданням мала зрівняти всіх і так зрівняних, позбавити людину національної ідентичності, перетворивши на homo sovieticus. На підставі ленінської теорії національного питання Дзюба доводить, що реальна радянська політика – це системна русифікація, яка суперечить задекларованому інтернаціоналізму. Це був інтелектуальний виклик системі, зроблений з такою логічною силою, що вона не могла його пробачити. Книжка стала інтелектуальним фундаментом українського правозахисного руху 1960–1970‑х. І це must have до прочитання. Були також «Грані кристала» (1978), есеї про художню творчість і моральну відповідальність інтелігенції; роздуми над багатогранністю культурного процесу в умовах ідеологічного тиску. 

Цікавою у доробку письменника є праця «На пульсі доби: штрихи до портретів письменників народів СРСР» (1981). Написана в жанрі літературно-критичних сильветок, робота демонструє широку компаративістську (порівняльне літературознавство) ерудицію автора, який виходить за межі «україноцентричної» оптики, показуючи спільні проблеми культур нерівноправних республік поневолених народів срср (1984).

Публіцистичні тексти про Україну як спільний дім і відповідальність інтелектуала за її культурну й мовну цілісність ввійшли до збірника «Вітчизна у нас одна» (1984). Дослідження й есеї про представників українського культурного відродження ХХ століття, зокрема «розстріляного відродження», з увагою до траєкторій репресованих митців це «Автографи відродження», що вийшла в рік Чорнобильської трагедії (1986).

Окремо варто згадати його участь (як співголови редколегії) у «Енциклопедії сучасної України» – довготерміновому академічному проекті, який систематизує знання про сучасну українську культуру, науку й суспільство. А в 2000-і вийшли варті уваги книжки про Тараса Шевченка: перша (2005) під однойменною назвою, а друга (2008) «Тарас Шевченко: життя і творчість» – фактично програмний 700-сторінковий твір, що підсумовує багатолітні дослідження Шевченка автором.

Іван Дзюба написав також сценарії кількох фільмів та телесеріал «Тарас Шевченко. Заповіт».

Іван Дзюба – це знаковий для нашої історії культури тип інтелектуала з дослідницькою точністю, моральною безкомпромісністю й публічною відповідальністю. Вдаючись до деконструкції мови радянських «канонів», він розвінчав радянську культурну політику і дискурсивні практики придушення вільного мислення і мистецтва. Свого часу Іван Дзюба пройшов через тюрму й приниження, але повернувся в публічну політику і став міністром культури незалежної України. Його тексти – з огляду на життєвий шлях і витончене вміння виснувати загальне з окремого, бачити особливе у звичайному – це не лише документи епохи, а й інструменти для розуміння нинішньої війни за українську суб’єктність та мову.

Дзюба належав до покоління, яке сформувалося на розломі двох епох: кривавого сталінізму й оманливої «відлиги». Він був тією інтелектуальною совістю, що не дала остаточно втратити уявлення про українську ідентичність як цінність, а не як етнографічну окраїну імперії. Його памфлет «Інтернаціоналізм чи русифікація?» став вибухом не через революційні гасла, а через силу аргументів. Дослідник довів: русифікація – це не «культурний прогрес», а колоніальний механізм, що вбиває народи зсередини. Він був мостом між українською класикою і сучасністю, а такі медіуми тим і важливі, що мають потугу і мандат зшивати докупи розрізнені епохи і покоління народу. Особливо, коли йдеться про українську історію. Він умів пояснити, чому література – це не лише мистецтво, а й поле боротьби за гідність. У есеях про письменників  – але й пошук відповіді на питання: як бути вільним у несвободі? І як залишатись вільним попри все.

Але чим нам іще Іван Дзюба є актуальним і суголосним нашій непростій добі? Війна з росією робить очевидними ті речі, про які він попереджав ще в 1960-х: імперська політика завжди починається з мови, з «м’якої» асиміляції, зі спроби змусити народ сумніватися у власній культурній вартості. А Дзюба залишив нам інтелектуальний інструментарій для боротьби з цією отрутою. Сьогодні, коли Україна знову бореться з російським колоніалізмом, постать Дзюби звучить як попередження й дороговказ. Він ще в 1960-х довів, що мова, культура, національна пам’ять – це поле війни задовго до гармат і танків. 

Його спадщина нагадує, варто лиш захотіти чути, що культура – це не просто розвага і не музейний експонат, а сила, яка може протистояти імперії. Є люди, які ніби уособлюють свій час – не тим, що пасивно його відображають, а тим, що протистоять йому, формуючи нову історичну перспективу. Іван Дзюба – один із таких.