Сотник «Гамалія»: герой Карпат, що ніс волю в очах
Його боялись вороги, поважали побратими, і пам’ятають навіть дерева Чорного лісу. Василь Скригунець, знаний як «Гамалія», був не просто командиром – він був явищем. Людиною із кореня, із честі, із Гуцульщини.
Народжений в горах – вихований тишею
Народився Василь Скригунець у 1893 році в Стопчатові, на Косівщині. Серед смерек і гірських потоків, де навіть дитинство вчить свободи. У нього з дитинства був той погляд – спокійний, але непохитний. Така тиша, що не схиляється – ні перед штик, ні перед долею.
Слідами стрільців і старшин
Свою боротьбу за Україну почав у Січових Стрільцях під час Першої світової війни. Потім – старшина Гуцульського куреня УГА, разом із Грицем Голинським. Бої за Львів, Київ, Одесу – проти поляків, більшовиків, білогвардійців. І скрізь – із вірою в одне: своя держава буде.
Після поразки – не зламався. У міжвоєнний час вступив до УВО, згодом до ОУН. Навчався в Празькому українському університеті. Умів воювати, але й думати. Освічений, шляхетний, але твердо вмурований у землю свого народу.
Курінь «Гуцульський», сотня «Черемош» – і буревій
У 1943-му, коли інші вже втомлювались, 50-річний «Гамалія» знову взяв до рук зброю. Заснував повстанську сотню важких кулеметників – «Черемош».
Її бійці несли на плечах трофейні «Шварцльозе», як хрести. Але йшли – через Карпати, через сніг, через смерть.
Курінь «Гуцульський» (ТВ-21), до якого належала ця сотня, славився бойовим гартом. А «Гамалія» став живим символом. Його не слухались – за ним ішли.
Пес «Сталін»: іронічний трофей із Чорного лісу
Навесні 1944 року кулеметна сотня «Черемош» зіткнулась у бою з групою радянських партизанів, імовірно, з рейду Ковпака. Саме тоді, в Чорному лісі, між смереками й димом, до повстанців прибився службовий пес – вірогідно, дресирований червоними.
Партизанів розбили, а пес… залишився. Не втік. Не гарчав. Підійшов.
І хлопці з гумором, гострим, як коса, нарекли його: «Сталін».
Відтоді Сталін став живим трофеєм, улюбленцем і символом. Він біг поруч із кулеметниками, рикнув на ворога і мовчки прийняв бій. Про нього згадував повстанець Василь Гаргат («Одчайдух»):
«Сталін був колишнім червоним. А став нашим».
Цей пес був більше ніж собака – він був іронічною перемогою над страхом. Над образом вождя. Над тінню імперії.
Засідка і смерть серед гір
У 1945 році «Гамалія» передав командування молодшому побратимові «Чабану» (Іван Скульський), а сам перейшов на роботу зв’язку – заступником шефа Коломийського окружного проводу ОУН.
15 травня 1948 року – останній день. Чекісти оточили криївку в лісі біля Верхнього Березова. Боєм керував сам. Але сили були нерівні. Загинули всі:
• «Гамалія» (Василь Скригунець);
• «Ганжа» (Петро Сільський);
• «Грізний» (Дмитро Негрич);
• «Зірка» (Іван Урбанович);
• «Стародуб» (Микола Арсенич).
Їхні тіла вивезли до Яблунова. Де поховані – не відомо. Але Карпати пам’ятають.
Пам’ять у серцях, у крові, у погляді.
У 2012 році, в рідному Стопчатові, на місці його дитинства, встановлено пам’ятник «Гамалії».
А в Чорному лісі – символічна могила повстанців.
Та справжня пам’ять – не в камені, а в людях.
Бо й досі в Стопчатові живе його рід. Племінниці Анна і Параска (нині покійна), їхні діти й онуки. А син Параски, Василь Долішняк дуже подібний на свого предка (тільки без бороди). Люди кажуть – наче сам «Гамалія» знову між нами. Погляд, постава, мовчання – таке саме. Коли він проходить селом – щось завмирає.
І це не містика. Це кров, що пам’ятає. Це земля, яка не відпускає своїх героїв.
«Гамалія» – ім’я, що залишилося в горах.
Він не шукав слави. Не просив імені. Він ніс її в собі, крізь кулемет, крізь гори, крізь смерть.
Його життя – це історія гір, які встали і пішли у бій.
Його слово – це вітер, що досі шумить у смерекових вершинах.