«Окупована спадщина»: культурна реінтеграція

А знаєте, які вишиванки, плахти, сорочки, пояси, коралі носили наші українські пращури на нині тимчасово окупованих московитами Лівобережжі Херсонщини, Запоріжжі, Луганщині, Донеччині та в Криму? Все це можна побачити на власні очі. До кінця серпня у Мистецькій галереї Музею Івана Гончара кожен небайдужий українець має нагоду ознайомитися з дослідницько-реконструкторським проектом «Окупована спадщина». 

Цьогоріч навесні виставка уперше демонструвалася на кону Дипломатичної академії України, потім – у Вишгордському історико-культурному заповіднику, а після тривалого явлення у «Музеї Івана Гончара» далі мандруватиме Україною та світом.

– На тлі щоденних новин про бойові дії, обстріли та руйнування, ми змушені дивитися на окуповані рашистами території крізь призму воєнної карти – зазначає мистецтвознавиця Тетяна Пошивайло. – Однак за кожною областю, яка перебуває під ворожим контролем, стоїть глибока історія, багаті традиції, унікальна естетика. Через відновлення елементів традиційного вбрання ми повертаємо собі голос, свою землю і свій образ.

Адже окупація – це не лише втрата території, а й загроза втрати пам’яті. Нищення культури – стратегія, якою московія століттями боролася проти української ідентичності. Тож мета виставки – повернути до українського публічного простору території, які сьогодні зазнають культурного геноциду. 

Проект «Окупована спадщина» – це акт культурної реінтеграції, мистецький спротив і спроба зшити розірвану карту української присутності на тимчасово окупованих територіях. Це розповідь про минуле і майбутнє, про спадок, який нас формував і про право передати його майбутнім поколінням. 

Ініціювали виставку громадська організація «Всесвітній День Вишиванки» спільно з Центром фольклору та етнографії Київського Національного університету імені Тараса Шевченка. А творцями концепції є Леся Воронюк – письменниця, режисерка, ініціаторка й організаторка Всеукраїнського дня Вишиванки, Володимр Щибря – етнограф, кандидат історичних наук. Допомогли втіленню задуму міжнародний фонд ALIPH, Європейський Союз і Музей Івана Гончара.

Що бачимо? 12 реконструйованих народних строїв (6 чоловічих і 6 жіночих), які споконвіку побутували на Луганщині, Донеччині, Харківщині, Херсонщині, Запоріжжі та в Криму. 

До кінця літа вже розписані авторські екскурсії під орудою дослідниці традиційного вбрання та вишивки Олександри Сторчай та українського етнолога Володимира Щибрі. Мета – детальне, поглиблене знайомство з культурною пам’яттю українських територій, яку ми не дозволимо ворогу привласнити. Можна дізнатися, як і коли формувалися етнографічні регіони України, зокрема Слобожанщина; чим особливий традиційний народний стрій; яким є народне вбрання Приазов’я та Причорномор’я, а також традиційне вбрання кримських татар, що має спільні риси з народним вбранням українців.

До відворення традиційного кримськотатарського строю долучилася майстриня Ельміра Катакі. За словами кураторів проекту, звернулися до кримськотатарських майстрів саме тому, що тільки їм відомі ексклюзивні деталі, які неможливо відтворити зі світлин.

Більшість експонатів – точні копії (реплікації). Над відтворенням вбрання працювали десятки фахівців із різних галузей: вишивальники, ткачі, модельєри, декоратори, які спиралися на історичні джерела, архівні світлини, польові записи та усні свідчення, зібрані ще до початку повномасштабної війни.

– Маргарита Скаженик надала сорочку свого прадіда, яку вишивала її прабабуся в 1920-х роках у селі Прелесне Слов’янського району Донецької області, – розповідає Володимир Щибря – етнолог, колекціонер, вчений секретар Вишгородського історико-культурного заповідника, директор Центру фольклору та етнографії Навчально-наукового інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. — Відтворювати цю сорочку було дуже зручно. Також є реконструйовані повні строї Слов’янського району Донеччини. Чоловічий стрій представлений вишитою хрестиком Брокарівськими орнаментами сорочкою з домотканого полотна, широкими штанами, каламайковим поясом, жилеткою та смушковою шапкою. Жіночий одяг складається з додільної вишитої хрестиком сорочки з фабричного конопляного полотна, спідниці з оксамитом, плетеного пояса, який, до речі, виготовляла співробітниця Центру фольклору та етнографії Василина Ткачук родом із Донеччини, а також керсетки з дуже цікавими складками на спині. Головний убір – хустка фабричного виробництва. Прикраси – коралове намисто і дукачі. До слова, всі прикраси для виставки створені майстернею «Видимо-невидимо».

На жаль, не вдалося попрацювати з артефактами музейних колекцій Запорізького та Херсонського обласних краєзнавчих музеїв, тому що вони законсервовані через статус прифронтових територій. Є надія, що у майбутньому вдасться дослідити і точніше відтворити, зокрема, тамтешні чоловічі сорочки.

Деякі речі виставки «Окупована спадщина» є унікальними: керсетка з Харківщини; очіпок із Луганщини, створений майстринею Валентиною Ануаровою з Полтави; прикраси й елементи кримськотатарського одягу.

Особливої уваги заслуговує весільний стрій з території Балаклійського району Харківської області ( окупований 2022 року і того ж року звільнений): вишита сорочка, керсетка, спідниця. Молода підперізувалася кролевецьким рушником. Головним убором нареченої був весільний вінок. Його традиційно виготовляли із воску, одягали поверх шовкової хустки, яка складалася таким чином, щоб волосся молодої було видно. Образ доповнюють жакардові різнокольорові стрічки, а також улюблене серед українок в усіх регіонах коралове намисто з дукачами та хрестами.

Чоловічий весільний стрій – це вишита сорочка, широкі штани, каламайковий пояс, жилетка та смушкова шапка.

Створювали весільний стрій багато майстринь із різних регіонів України. Це був дуже трудомісткий процес, адже не кожен музей може похвалитися наявністю народного одягу саме з Луганщини чи Донеччини. Також з неабиякими труднощами зіштовхнулися під час відтворення чоловічої сорочки з Херсонщини: бракувало збережених зразків, тож довелося ретельно вивчати світлини з
архівів.

За словами ініціаторів експозиції, над створенням працювала команда з більш ніж двадцяти людей, які спеціалізувалися на різних елементах одягу. Унікальність проекту полягає в тому, що всі елементи костюмів виготовлені сучасними майстрами на основі автентичних старовинних зразків, знайдених у музеях та приватних колекціях. У кожному строї збережено регіональну специфіку – від вишитих сорочок і керсеток до прикрас, штанів, спідниць і головних уборів. Виставка перетворилася на акт колективного свідчення й поваги – до спадку, до минулого, до права на свою культурну цілісність. Кожний костюм є втіленнням візуальної мови та культури регіону. Водночас – це спротив забуттю та рішучий акт збереження культурного коду, що опинився під загрозою знищення через окупацію.

– Для нас, як для музею, велика честь приймати цю неймовірну виставку, – стверджує директор Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара» Петро Гончар. – Адже вона не про минуле, а про сьогодення. Про те, що ми оберігаємо й передаємо далі. Нинішній проект є не лише експозицією костюмів, а й простором пам’яті, голосу, ідентичності Бо культура – це те, що ми тримаємо разом.