Постать, що несла чин. Трагічний оптиміст Олег Ольжич

Товаришу любий мій, брате,

Дивися у вічі рабам.

Як будете так воювати –

Вкраїни не бачити вам.

Олег Ольжич

Поет, археолог, політичний діяч, борець за незалежність України у XX столітті Олег Ольжич народився 21 липня 1907 року у Житомирі. Він ще змалку проявив свої таланти, гарно малював, освоїв піаніно та скрипку. У три роки вже вмів читати, а у п’ять став автором п’єси на три дії. Зрештою, можна сказати, що мав добрі гени. Мати Віра Свадковська закінчила історико-філологічний відділ Вищих жіночих курсів у Петербурзі та викладала мови в гімназії. А батько Олега Ольжича – Олександр Іванович Кандиба, він же Олександр Олесь зі шляхетного роду Кандиб, класик української літератури, поет-символіст.

Олег Кандиба змалку перебував в інтелектуальному і національно свідомому середовищі, хоч і як довелося побідувати у дитинстві. Батько змушений був виїхати з України за кордон після більшовицького перевороту, а сім’я жила надголодь. Олег навіть мусив обмінювати цінні родинні речі на картоплю, борошно та й хліб, їздивши на села. Згодом за батьком емігрувала й родина, тож майбутній поет здобував освіту уже в Європі. Самотужки вивчив кілька мов і згодом поринув у світ науки та мистецтва.

У 1929 році закінчив Карловий університет у Празі, де студіював археологію та історію. Уже тоді долучився до наукових експедицій, працював у наукових установах Чехословаччини, Австрії, Німеччини, Балкан, написав низку наукових праць, зокрема дослідження, присвячені археології Трипільської культури, курганів доби бронзи та стародавнім слов’янським поселенням. Автор прецікавої розвідки, яка вилилась у форму дисертації на звання доктора філософії під назвою «Неолітична мальована кераміка Галичини». Якби українська історія не була історією боротьби за виживання українського народу у XX столітті, хтозна, а може, й мали б ми визначного археолога Олега Ольжича. Так, він дійшов висновку після своїх зосереджених і регулярних археологічних студій, що українська мальована кераміка пройшла безперервний, органічний і тривалий розвій. Це твердження по-новому дасть поглянути на українське декоративно-ужиткове мистецтво, якби хто хотів. Також тут варто згадати, що Ольжич вибрав собі ще одну цікаву оптику як археолог, точніше регіон для досліджень: У Лондоні на I Міжнародному конгресі доісторичних і протоісторичних наук подав тези доповіді на тему «Дністро-Дунайська неолітична область». Роботи з археології, про які схвально відгукувалися провідні науковці тогочасної Европи сформували його імідж як авторитетного фахівця у міжнародних колах. Що й казати, не лише в Европі. Певний час Ольжич співпрацював із Гарвардським університетом, брав участь у роботі Американської школи доісторичних досліджень, що давало непоганий заробіток і змогу почуватися незалежним від пошуку праці і хліба насущного. Були плани у нього створити у США Український науковий інститут в Америці. На жаль, цього так і не сталося. Якою була б українська наука, якби історія мала умовний спосіб…

Щодо літературної діяльності, то тут ми можемо говорити про небосхил Празької школи поезії і ясну зорю на ньому Олега Ольжича. Концептуально їх об’єднував вплив Дмитра Донцова і пошук нової естетики. Щодо самого Ольжича-поета, то почав писати вірші ще підлітком. Він автор поетичних збірок «Рінь» (1935), «Вежі» (1940) та «Підзамче» (1946), яка вийшла посмертно. Його вірші позначені мотивами жертовності, боротьби та стоїцизму. Поет створив унікальний стиль, у якому поєдналися естетика героїки з глибоким філософським осмисленням історії. Варто зазначити, що у 1941 році під псевдонімом Д. Кардаш у Празі видав працю «Євген Коновалець». А загалом Олег Олександрович Кандиба полюбляв криптоніми й псевдоніми та мав традицію з огляду на підпільну діяльність і необхідність конспірації писати під вигаданими іменами: М. Запоночний, Д. Кардаш, К. Костянтин, О. Невідомий, О. Світанок, О. Лелека, О., О.К.

З кінця 1920-х років Олег Ольжич стає активним діячем українського націоналістичного руху. В 1929 році долучається до ОУН, бере участь у створенні її структур у Чехословаччині, Польщі та інших країнах Європи. Після розколу в ОУН у 1940 році підтримав Андрія Мельника, став заступником голови Проводу ОУН(м), відповідав за політичну і організаційну діяльність. У 1941 році організував Українську національну раду у Києві – спробу створити український політичний центр в умовах нацистської окупації. Після ліквідації Ради гестапо продовжив підпільну роботу. У 1944 році його заарештувало гестапо у Львові. Після тортур і побоїв в концентраційному таборі Заксенгаузен Ольжича було вбито 10 червня 1944 року. Коли Олександр Олесь дізнався, що його сина закатували нацисти, він дістав інфаркт. І помер. По смерті Олега Ольжича у нього народився син, названий так само Олегом.

***

Вся поезія Олега Ольжича сповнена приреченості й самовідданості, ніби поет передчував або навіть точніше – сам собі виписав таку долю, уготував собі смерть. Щось подібного було й у Степана Бандери, з яким у Ольжича були непрості стосунки. До того ж він був мельниківцем, прихильним до мельниківського крила ОУН. Чому Ольжич тримався не бандерівського крила, хоч, здавалося, його вірші повні крові, як гірко закидав йому батько, тонкий лірик і романтик?

Очевидно, що близьке знайомство з Євгеном Коновальцем посприяло цьому. Бо Коновалець і Мельник були близькими теж, їхні дружини були рідними сестрами. А після смерті Коновальця, як відомо, Мельник заступив його і став очільником ОУН. Зрештою всі вони ідеологічно виростали на працях Донцова.

Олег Ольжич, цей трагічний оптиміст (термін Донцова) це втілення Української сили, яка має три складники: мілітаризм, висока духовність, експансивність.

Мілітаризм він називав бойовим інстинктом. Йдеться ось про що. Якщо український чоловік і українська жінка, вважав Ольжич, не мають у собі цього інстинкту, то така нація – нежива. І тут ми бачимо ту органічність ідей Ольжича в українському контексті – через Андрія Мельника, батько якого, Атанас, тісно спілкувався з Франком і його родиною – «Лиш боротись значить жить!», як заповідав Великий Каменяр. І в цьому контексті, зокрема, проявляється протиставлення Олега Ольжича його батькові Олександрові Олесю, романтикові. Олег казав, що вірші батька призначені для гімназисток і телеграфісток.

Щодо мілітаризації українців. Нині завдяки війні москви проти України українці знову мілітаризуються, як було сто літ тому. А проте тоді Олег Ольжич, знаючи настрої людей, розумів, що тактика тотальної партизанізації і війни з голими руками на озброєного ворога, яку пропонували бандерівці, у висліді матиме величезну кількість жертв. Тому він в опозицію бандерівцям-революціонерам протиставляв тактику малих диверсійних груп. Це так, до слова. Якщо Бандера прагнув передовсім вибудувати виконавчу вертикаль, то Ольжич вважав, що треба творити парламент. І цю Українську національну раду, до речі, мав би очолити Агатангел Кримський, але його також знищили.

Але інтенції Бандери та Ольжича були схожими в головному – тільки мілітарна нація здатна збудувати свою сильну державу.

Складник другий – висока духовність. Ворога треба поважати, казав Ольжич. Це така традиційна лицарська етика, що теж має свої корені в українській традиції. Згадаймо наших князів чи славетне козацтво. Ольжич пропонував війну чести, і це говорить про його високу етичну планку, про його глибоко вкорінену в лицарський кодекс чести мораль.

Третій складник історичної особистості Ольжича це експансивність. Він вважав, що експансивний дух не можна втрачати. Це знову ж із категорій Донцова. Ольжич завжди наголошував на необхідності формування в українців характеру безкомпромісного воїна. Отой Франковий дух, що тіло рве до бою, але вже у Донцовських ідеологічно-ошатних лицарських латах. І саме тому слово Ольжича-поета було зброєю. Він цілеспрямовано над цим працював протягом всього свого свідомого життя. Це одна з тих неймовірних постатей серед Українства, що визначався високим аристократизмом у поєднанні з лицарським типом воїна. Це постать, що несла чин.