«Ой там, ой там за двором…»
Штрихи до портрета командира Військової Округи УПА-Захід Якова Чорнія («Ударника», «Кулі», «Мушки»).
Командир Шостої військової округи УПА-Захід Яків Чорній мав три псевда – «Ударник», «Куля», «Мушка». Як бачимо, не надто романтичні, як для провідника такого рангу. Не «Буй-Тур», не «Сокіл», не «Залізняк»... Радше прагматичні, припасовані до тодішньої суворої дійсності. Без ударника куля з цівки автомата не вилетить. А без мушки-приціла просвистить бозна-куди. А що повстанець? Вояк армії без держави. На харчі, одяг ще можна розжитися серед краян. А ось зброю, набої треба здобувати в бою з ворогом. І розпоряджатися ними ощадно. Повстанці про це пам’ятали. Як і про те, що останню кулю слід було зберегти для власної скроні чи серця. Як ця армія змогла успішно воювати зі сталінськими опричниками впродовж десяти літ без жодної підтримки ззовні, світ розгадуватиме ще, мабуть, довго. Цей феномен найпершим збагнув генерал де Голль: «Якби в мене була така армія, нога німецького солдата не ступила б на землю Франції». Армія ця таки не схилила голови. А отримала велику стратегічну перемогу в моральному плані.
Яків Чорній у цій Армії безсмертних не був вояком рядовим. Досить сказати, що до Шостої ВО УПА-Захід, командиром якої був, входило 18 сотень повстанців. Та парадокс підпільної боротьби, надійно законспірованої не лише від ворога, а й частково від своїх, аби при нелюдських тортурах не «засипати» мережу, полягає в тому, що нині ми часом більше знаємо про бійців рядових, аніж провідників.
Читаю 13-й том Літопису УПА:
«Пора витягнути із забуття першого Командира Шостої Військової Ок-руги УПА «Ударника», на честь якого всі сотні 26 Тактичного відтинку «Лем-ко» були названі «Ударниками». Про цю округу й «Ударника» дуже мало згадок у підпільній літературі. Лише в дев’ятому числі «Ідеї і Чину» є таке повідомлення: «Командир ВО УПА-Захід «Ударник» загинув 23. XII. 1944р. у бою з большевиками» («Впали на полі слави», Ідея і Чин – 1945р. – 4.9 – С. 249).
Як знаємо, командування УПА-Захід творило при областях військові округи наприкінці 1943-го року (формально в січні 44-го). Тоді ж була сформована й Шоста Перемиська ВО «Сян». Відомо, що до її штабу входили: «Ударник» («Куля», «Мушка») – командир, «Іскра» і «Павук», якого звали курінним, члени. Очевидно, на такі високі пости випадкових людей не призначали. То хто ж такий був Яків Чорній, чим заслужив високої посади в УПА, які мав заслуги перед національно-визвольним рухом?..
Ці запитання я поставив головнокомандувачу УПА після загибелі Романа Шухевича – Василеві Куку наприкінці 1990-х. І, о щастя!, виявляється, Чорній і Кук разом вчилися в Люблінському університеті в 30-х роках. Яків Чорній був студентом права. Винаймав помешкання на вул. Веселій, 10.
Як з’ясується на Варшавському процесі, квартира ця належала Францішкові Мацеєвському, який служив у польській поліції. Дана обставина важлива. На тому ж процесі Чорнія звинувачуватимуть: знав, для якої цілі призначено його помешкання, згодився на те й домовився з Малюцою (теж обвинувачуваний) про кличку з відповіддю: «булан-верхи», що ним Мацейко – атентатник міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького – без сумніву покористувався. Отже, після атентату Григорій Мацейко наступного дня, 16 червня 1934р., прибув до Любліна на Веселу, 10. Яків Чорній, який випроводжав того дня на двірець студента Бурака, з котрим разом жив, по-вернувшись на квартиру ввечері, попросив у господині дозволу переночувати товариша, назвавши його учителем з Галичини, що дістається на рідні терени на вакації. Уранці Григорій Мацейко квартиру покинув.
Отже, неважко зрозуміти, що квартира, на якій проживав Яків Чорній, була обрана невипадково і мала особливе призначення. Напередодні, як знаємо, Яків Чорній відпровадив на залізничну станцію співмешканця Бурака.
Мабуть, для того, щоб звільнити місце для Григорія Мацейка, та й аби менше очей останнього бачило. 21 червня, до речі, від послуг помешкання Яків Чорній відмовився. З усього виходить, що в цій операції він не був людиною випадковою. Як не випадковим був його арешт 28 вересня 1934 року, після якого через рік – 18 листопада 1935 р. опинився на лаві окружного суду у Варшаві. Процес, до речі, почався у понеділок. Але тяжким він був радше для польських суддів, аніж для дванадцяти українських месників, серед яких були Степан Бандера, Микола Лебедь, Дарія Гнатківська, Ярослав Карпинець, Микола Климишин, Богдан Підгайний, Іван Малюца, Яків Чорній, Євген Качмарський, Роман Мигаль, Катерина Зарицька, Ярослав Рак.
Як поводився Яків Чорній на суді? Про це найбільше можна довідатися з двотомника Зеновія Книша «Варшавський процес ОУН» («Срібна сурма», – Торонто, 1986.). З матеріалів випливає, що сміливо і принципово. Подекуди навіть виклично. При тому варто врахувати, що це не був якийсь юнак-максималіст. Мав на той час 28 літ. Був, до того ж, студентом права, мусив розумітися в юриспруденції. Мав також певний досвід «спілкування» зі слідчими органами Польщі. Так, у 30-х роках його двічі підозрювали у підпалі скирт в околицях Львова, що належали полякам, і двічі він успішно вив’язувався з халепи. Повідомлення про один з арештів читаємо у «Нарисі історії ОУН» Петра Мірчука (видання третє, доповнене, Київ, 2007): «У вересні (1930 року – І. К.) арештовано в Хишевичах біля Рудок – студентів Ю. Гавришкевича, Чорнія, Цяпку, Лопадчука, Саврука».
На суді Чорнієві інкримінували також приналежність до ОУН. Очевидно, він до того не признавався. Попри те, що Малюца, який, як стверд-жується у книзі Зеновія Книша, не щадив нікого, зізнався, що знайомий з Чорнієм з легального студентського життя та пізнав його на якомусь студентському з’їзді, а про членство Чорнія в ОУН довідався від Василя Кука. Звісно, це були докази непрямі. Тим паче, що Василь Кук (засуджений 1934 року за саботажні акти) під час допиту цього факту не підтвердив. Сказав, що не знає ані Малюци, ані Чорнія. Відрікся від знайомства з Малюцою і Яків Чорній.
Та, попри все, приналежність до ОУН польський суд йому у вироку «прифастригує».
У першому томі «Варшавського процесу ОУН» читаємо й таке: «Підсудний Чорній був спокійною людиною, студіював право й ніколи до ОУН не належав. Процес не дав ні одного доказу, що його обтяжував би на те, що поміг чоловікові, що – як запевняє Малюца – називається Гриць Мацейко».
Тут би слід уточнити.
Дуже добре, що процес не дав жодного доказу проти Чорнія. Але навряд чи це сталося тому, що Чорній ніде не був замішаний. Він просто вміло і грамотно викручувався. Нікого, зокрема себе, не засипав. Ось його покази на слідстві стосовно люблінського візиту Григорія Мацейка: «Прибулого чоловіка не знав. Прізвище подав невиразно. Його не відпроваджував, навпаки – лежав у ліжку... Обличчя пам’ятає слабо. Міг би не пізнати. Як був зодягнений – не пам’ятає». Як бачимо, тут комар носа не підточить. Тим паче, неважко було Чорнієві спростувати свою приналежність до ОУН через послуговування на процесі українською мовою. Таке звинувачення взагалі виглядало абсурдно. Можливо, якраз через нього студент права «зірвався» 27 листопада 1935 р. Цитуємо Зеновія Книша: «Чорній кричав піднесеним голосом, що не буде говорити по-польському не тому, що будьто б належав до ОУН, але тому, що він українець. За той викрик його усунули із залі».
Ця цитата одночасно дає характеристику й польському судові, вказує на його «об’єктивність» та «залізні» аргументи. Не був Чорній у залі навіть тоді, коли читали його зізнання, хоч це є порушенням процедури. Усунути його можна, як стверджує автор «Варшавського процесу ОУН», хіба коли він чинить авантюри і своєю поведінкою перешкоджає веденню процесу. Чим керувався «високий» суд, невідомо. Можливо, такими ж аргументами, як і при звинуваченні підсудного у членстві в ОУН за допомогою рідної мови.
Далі з Чорнієм, як із «людиною спокійною», скоїлось щось таке, що стане зрозумілим лише тоді, коли вчитаємося у спогади Степана Стебельського (сотенного «Хріна») «Крізь сміх заліза» (Літопис УПА, т. 30). Але зацитуймо поки що Зеновія Книша: «Підсудного систематично оглядав від 28 січня до 6 лютого (1935 року – І. К.) керманич окружного шпиталю для нервово і психічно недужих в’язнів д-р Шпаковський і ствердив, що підсудний Чорній нездужав у тому часі на реактивну психозу ситуаційного, т. зв. в’язничного характеру». Але це ще не все. Польський суд усе скрупульозно розбирав до дрібниць. І, звісно, мали місце повторні оглядини з ініціативи апеляційного судді при співучасті д-ра Шпаковського і д-ра Амброзевича. На їхній підставі Чорнія вирішено відрядити на 6-тижневу обсервацію у Творки – заклад для психічно хворих. Але там лишень підтвердили попередній діагноз: реактивний психічний розлад, спричинений перебуванням у слідчій в’язниці і, безумовно, виключили свідому симуляцію.
Ніби й нема підстав не довіряти польським лікарям – усе ж не совєтські номенклатурники! – але посміявся таки над їхніми висновками Яків Чорній разом із сотенним «Хріном» через дев’ять літ. Ось як про це пише легендарний ватажок УПА у вищезгаданих спогадах: «Одного дня удвох з «Бурлакою» йдемо на зустріч з віст. «Жаром». Заходимо в одну хату і тут бачимо кілька дівчат-підпільниць... На коцах, розстелених на подвір’ї, опалюється кілька повстанців. Підходимо до них і, на превелике диво, пізнаю тут свого давнього знайомого Яцка... Його не бачив уже дев’ять років. Він змінився, уже не такий веселий, як був. Знищила його в’язниця, а найбільше те, що мусив вдавати під час слідства і розправи душевнохворого. Про в’язницю й згадувати не хоче. Просить заспівати пісню, що її співав я йому, коли ми обидва вкладали долівку в читальні «Просвіти» в селі X. (Хишевичі – І. К.): «Ой там, ой там за двором...»
І пішли спогади про давні літа... Повстанці зацікавилися, хто ж це веде таку щиру розмову з їхнім командиром. Але трудно – конспірація, і ми лишилися для них «Мушкою» і «Хріном»...
Отже, симуляція таки була. Але настільки правдоподібна, що докам польської медицини виявилася не по зубах. Говорить вона лише про одне: Яків Чорній був досвідченим підпільником і міг обкрутити довкола пальця не лише лікарів чи господиню помешкання на Веселій, 10... Тому й доручали йому завдання відповідальні.
Очевидно, що поведінка Якова Чорнія на суді була узгоджена з його адвокатом Левом Ганкевичем – людиною досвідченою і в Галичині надзвичайно впливовою й авторитетною, з солідним багажем не лише в царині правовій, а й суспільно-політичній. Під час Першої світової війни Лев Ганкевич співпрацював з Союзом Визволення України та був його представником в Болгарії. В 1918 році був делегатом Української Національної Ради Західноукраїнської Народної Республіки. А в 1921-23 та 1930-34 роках – головою виконавчого комітету. Саме в 30-х роках здобував нову славу – як ефективний і дієвий адвокат в політичних процесах, обороняючи членів ОУН та УВО (Українську Військову Організацію) в польських судах. Був президентом Союзу Українських Адвокатів у Львові та віцепрезидентом організації Львівських Адвокатів.
Та незважаючи ні на що, польський суд милостивим до українських націоналістів не був. І 13 січня 1936 року голова трибуналу Посемкевич проголосив такий присуд у Варшавському процесі за вбивство Перацького: «8. Підсудного Якова Чорнія, уродженого 15 листопада 1907 р. в Хишевичах, повіт Рудки, сина Івана і Ксені, трибунал засудив за приналежність до ОУН (таки засудив! – І. К.) на вісім років в’язниці; за провину за ст. 148 карного закону на п’ять років в’язниці і на втрату публічних та громадських прав на 10 років. На основі амнестійного закону ст. 4, уступ 4 трибунал зменшив йому кару з 8 років на 5 років і 4 місяці і за другу провину з 5 років на 2 роки і шість місяців. На основі ст. 31 карного закону трибунал визначив Якову Чорнієві спільну кару на вісім років в’язниці і на втрату публічних і громадських прав на десять років».
Відбував покарання Яків Чорній у тюрмі особливого режиму «Свєнти кшиж» («Святий хрест»), що неподалік від Ченстохова, у тій самій, що й Степан Бандера. Так твердив Василь Кук.
Можемо лишень припускати, що у тій буцегарні, де утримувалися політичні в’язні, Яків Чорній мав досить часу (до вересня 1939-го року, коли почалася німецько-польська війна, вона ж і Друга світова), аби заглибитися в себе, передумати минуле і зробити висновки на майбутнє. Мабуть, оглядався й на пройдений шлях, де за плечима залишалися студентські гарячі з’їзди, полум’я поміщицьких фільварків, солом’яних скирт, перші виклики на поліцейські постерунки…
Відомо, що 20-30-ті були роками запеклої боротьби за відстоювання прав українства на етнічних землях. І він без вагань став у лави борців. Це був вибір свідомої, дорослої людини, яка вчилася в гімназії у Львові (матуру здав 1928 року), а згодом в університеті. Очевидно, що Яків Чорній поділяв програмові засади Української Військової Організації, читав нелегальні брошури Пропаґандивного Відділу УВО, що тоді масово розходилися між українцями. Хтозна, можливо, послуговувався їхніми аргументами у бесідах з батьком, який приїжджав до Варшави на судовий процес сина і не надто радів від того, що вчорашній студент, красень Яків, у науку якого вкладено стільки тяжкої праці, відтепер сидітиме не в студентській лавці, а на лаві підсудних, та згодом – на тюремних нарах.
Так-так, Яків був безкомпромісний. Він теж, як і УВО, вважав, що закид, т. зв. «реальних політиків», ніби, «революція пожирає гекатомби кривавих жертв поневоленого народу, трагічною помилкою або єхидним заслонюванням власної трусливости. Поневолений нарід обдирають з його надбань не тоді, коли він робить повстання, а тоді, коли гнобитель є переконаний, що поневолений нарід не є здібний повстання підняти. Жертви, покладені в боротьбі за волю, поривають народ і наснажують його незламним завзяттям». А тому – «ніхто й ніщо не здержить нас на нашому революційному шляху. Ми йдемо вперед і закликаємо до нас усіх, у кого кров ще кружляє, у кого серце б’ється і в кого, крім самолюбія, живе ще любов вищого роду – любов до батьківщини».
Цю безкомпромісність і твердість Яків Чорній доведе рештою свого молодого життя з початком Другої світової війни, коли вийде на волю і знову кинеться у вир боротьби за визволення з-під чобота окупантів.
За часів німецької окупації він працював ніби на офіційних посадах: начальник поліції у Вишатичах (1940-1941 рр.), начальник поліції у Пикуличах (1941-1942 рр.), начальник поліції у Добромилі (з червня 1942-го). Але це, як згадував Іван Кривуцький («Аркадій», підлеглий Якова Чорнія по лінії ОУН, референт з особливих доручень у надрайоні «Холодний Яр», виконував різні завдання Крайового Проводу на Закерзонні, згодом політв’язень совєтських концтаборів, автор спогадів «Де срібнолентий Сян пливе»), було лише прикриття. Основна ж робота полягала у зміцненні підпільної мережі ОУН. В тому часі (1943 рік) потрапляє в лабети гестапо. Знову тюрма, але тепер уже німецька. Та, на щастя, все скінчилося вдало, залишився живий і йому доручають творення УПА на основі попередньої мережі ОУН.
Ця підпільна мережа мала за німецької окупації окрему Перемишльську область. Чорній її добре знав, бо сам брав у творенні цієї мережі безпосередню активну участь. Тому й призначили його командиром Шостої військової округи. Це були, як уже згадував сотенний «Хрін», часи глибокої конспірації. Тому так мало знаємо про діяльність Якова Чорнія. Дещо можна почерпнути з «Денників» сотні «Крилача» (Ярослава Коцьолка). Під датою 26 липня 1944 р. автор згадує про інспекцію сотні «Кулею», тобто командиром Перемиської Військової Округи УПА «Ударником», що «відбув з командним складом нараду». Вже 20 жовтня автор (Коцьолок – І. К.) зустрівся з командиром Перемиської ВО «Ударником» («Кулею», «Мушкою») і «склав йому звіт». У тих же «Денниках» є характерна зноска: «Куля» – це один із псевдонімів командира Перемиської Військової Округи УПА – «Ударника». Справжнє прізвище «Ударника» – невідоме».
Як бачимо, основним у ті часи було псевдо! До речі, Ярослав Коцьолок занотував дату загибелі Якова Чорнія – 23 листопада 1944 року. Натомість Василь Галаса (підпільні псевдоніми – «Орлан», «В’юн», «Зенон», «Назар», «Біс», «Дніпровський» – діяч українського національно-визвольного руху, провідний член ОУН, полковник УПА) говорив про грудень 1944-го..
Той же Іван Кривуцький, виходець з Перемишльщини, який був у підпіллі і знає на Закерзонні чи не кожну стежку, ще точніший – загинув Яків Чорній 23 грудня 1944 року. До речі, він бачився з Чорнієм кілька разів. Особливо пам’ятає першу зустріч. Це було влітку серед білого дня в Пикуличах. Надворі стояла спека. Чорній був оголений до пояса. Саме грав з хлопцями у волейбол. Високого зросту, кремезної спортивної статури. Мав темнорусяве волосся...
Зрештою, чи так важливо, якого дня загинув командир «Ударник». Важливо те, що поліг у бою. Це сталося при перетині польського кордону в районі села Ліщина. Переходили зі с. Княжпіль, що на Добромильщині, на територію Польщі. Саме там мала наступного дня відбуватися якась важлива нарада. Відбувалася вона вже без нього. Іван Кривуцький стверджує, що у складі групи з п’яти осіб була й зв’язкова на прізвище Туживець. Здається, звали її Ганною. Ніби наречена Якова, тридцятисемирічного командира-повстанця. Не було в нього часу одружитися. Навіть у такому поважному віці. Їх повінчала навіки ...сира земля. Це сталося у с. Ямна Долішня недалеко від Кальварії.
Очевидно, й тут не обійшлося без конспірації. Такого висновку, окрім усього, можна дійти й після прочитання книжки Йосипа Свинка «Ямна: знищене село Перемишльського краю (історія, спогади)», виданої у 2005 році в Тернополі. Автор, виходець з цієї «повстанської столиці» (Ямни Долішньої, Ямна складалася з двох частин – Долішньої і Горішньої), до речі, професор-геолог, академік, доволі скрупульозно описує перебіг визвольної боротьби на цих теренах у 1944-1947 роках, кілька разів згадує й Якова Чорнія та його вагомий вклад у формування підрозділів УПА на Перемишльщині, подає навіть світлину (портрет, очевидно, з якогось документа, бо з правого краю знімка бачимо залишки печатки), але жодним чином не обмовився про факт поховання такого очільника ОУН-УПА у Ямні Долішній.
З книжки з прикрістю дізнаємося, що села (нині територія Польщі), в принципі не існує. Акція «Вісла» порозкидала ямнянців по цілому світу, а на місці колишніх хат, дворів, городів і садів нині ростуть чагарі, дикий ліс…. Занедбаний також цвинтар, на якому був похований, либонь, не лише Яків Чорній… Хто ж тепер підхопить його улюблену «Ой там, ой там за двором...»? Годилося б почути її бодай на батьківщині Героя у Хишевичах, де колись у 30-х роках укладав долівку в читальні «Просвіти» разом зі Степаном Стебельським, у майбутньому легендарним сотенним «Хріном».