Празька школа: «Дай в повнім сонці тріпотати крилам»

Якою була українська творча молодь, яка сформувалася в першій половині ХХ ст.? Знаменитий прозаїк Улас Самчук, автор трилогії «Волинь», романів «Марія», «Чого не гоїть вогонь», писав про настрої молоді: «Ми готувалися до «великого зриву», жили «духом героїчного минулого» – історичного козацтва, античної Греції, клясичного Риму…».

Якими були ці поети? Звернімося до відомих імен. Відомих сьогодні завдяки ентузіастам, але тривалий час заборонених. Сьогодні їх вивчають у школі та університеті, досліджують, проводять культурні заходи, присвячені цим авторам, за ними захищають дисертації… Але так було не завжди.

Поговорімо про поетів Празької школи. Усі вони були не лише особисто знайомими, але й творчими колегами.

Олена Теліга (1906–1942). В Україні були люди, які поверталися до власного коріння. І виборювали право бути собою. Вони починали все з нуля кілька разів. Як Олена Теліга.

Про неї досі з’ясовуються різні факти. І дата, і місце народження, і справжнє прізвище. Вона народилася в 1906 р. (а не в 1907 р.), поза Україною, як відомо, української мови не знала взагалі. Її батько, інженер Іван Шовгенів (Шолґєнов), був родом з Куп’янщини (Харківська губернія), і до переїзду мав прізвище Шовгеня. Улюблена донька (крім неї, було ще два старші брати) вивчала німецьку й французьку мови, а української не знала й не відчувала себе українкою. Рідну мову опанувала в еміграції. Чеське місто Подєбради, в якому оселилася 15-тирічна Олена Шовгенова (таке було дівоче прізвище поетеси), стало осередком української інтелігенції. Звернення майбутньої поетеси до української мови сталося після того, як її тодішнє товариство почало зневажати українців. Поетка згадувала про знущання з української мови та власну реакцію: «Всі з того реготалися… А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала чому. І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: “Ви хами! Та собача мова – моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!”

Я круто повернулася і, не оглядаючись, вийшла. І більше до них не вернулася. З того часу я почала, як Ілля Муромець, що 33 роки не говорив, говорити лише українською мовою. На велике здивування усіх моїх знайомих і всієї Господарської академії». 

У 1926 р. Олена Шовгенівна обвінчалася з кубанським козаком Михайлом Телігою, який дав їй літературне ім’я. Олена, яка любил а вбиратися в національний костюм і виступати в аматорському гуртку, відчула в собі іскру Божу. Ще в 1925 р. з’явилися перші поезії, але поетеса вважала їх надто слабкими. Після шлюбу вона, незважаючи на матеріальні нестатки, удосконалювала знання мови. До речі, просто так поезія не народжується, а відчувається, що поетка писала чи, принаймні, хотіла писати вірші змалечку. 

Сьогодні у школі вивчають її рядки, як, наприклад: «Хай назустріч ідуть до мене люде! / Хай цілує непроханий вітер! / Все, що пише він, згадано буде / До останніх малесеньких літер». Але був час, коли не знали не тільки цих віршів, а й імені поетеси. Воно було під забороною. 

Сьогодні неможливо уявити всього обсяг літературної спадщини О. Теліги, бо значна частина віршів і статей згоріла в гестапо, знищені й архіви, звідки й плутанина в деяких датах і деталях.

У літературному процесі О. Теліга спілкується з Євгеном Маланюком, Дмитром Донцовим, Наталею Лівицькою-Холодною, Уласом Самчуком, Леонідом Мосендзом, Олегом Ольжичем, Іваном Ірлявським та іншими – тобто з усіма письменниками празької школи. Зберігся датований 1935-м роком лист О. Теліги до геніального поета, «вільного літератора» Богдана-Ігоря Антонича (1909 – 1937). Олена високо цінувала талант сучасників у своїх статтях, давала на розгляд власні поезії. Завдяки порадам Д. Донцова поетеса звернула увагу на різноманітність ритміки й художніх засобів. В еміграції авторка співпрацювала з такими виданнями, як «Вістник», «Ми», «Сурма» та ін., уславилась як рецензент і критик (відгук на збірку Є. Маланюка «Перстень Полікрата», 1939). 

Про саму О. Телігу сучасники говорили як про відверту, життєрадісну (а в неї вдома були жахливі умови, численні переїзди й поневіряння відбирали останню копійку!), вірну в дружбі, стійку та мудру. Якщо згадати, як вона пробивалася, як працювала манекенницею в холодному помешканні, як любила дітей, а злигодні не давали їх народити… я не переповіла й дрібки всіх випробувань. Поетка була оптимісткою й дуже сильною постаттю. 

«Усе – лише не це! Не ці спокійні дні, / Де всі слова у барвах однакових, / Думки – мов нероздмухані вогні, / Бажання – в запорошених оковах. // Якогось вітру б, сміху чи злоби, / Щоб рвались душі крізь замерзлі ґрати, / Щоб крикнув хтось: ненавидь і люби / І варто буде – жити і вмирати! // Не бійся днів, заплутаних вузлом, / Ночей безсонних, очманілих ранків. / Хай ріже час лице – добром і злом! / Хай палять серце – найдрібніші ранки, – // Ти в тінь не йди! Тривай в промінній грі, / В сипуче сяйво не лякайсь дивиться: / Лише по спеці вдарить жданий грім / І з хмар сковзне – багнетом блискавиця. // Тому зривай, а не стискай вузли, / Дай в повнім сонці тріпотати крилам. / Ні, сірі дні не родять бур і злив, / А кожну іскру засипають пилом».

Поворотом у долі О. Теліги стала її праця в Культурній референтурі Проводу ОУН. В умовах жорстокого окупаційного режиму поетеса жила в Києві, де очолила тижневик «Літаври», стала головою Спілки Українських Письменників, клопоталася про становище бібліотек. 

«Завжди підтягнута й елегантна, незважаючи на голод і холод у Києві, бадьора і готова підтримати інших». Такою була Олена Теліга.

Гестапо дізналося про діяльність ОУН. Гітлеру, чию політику палко викривала О. Теліга, не була потрібна жодна культура у «східних губернаторствах» (до яких фюрер зараховував і Україну), німецькі окупанти й чути не хотіли про самостійну Україну.

Олені Телізі пропонували втечу з Києва, але поетка відмовилася. Її з чоловіком та іншими діячами ОУН заарештувало гестапо. Потім один із катів згадає, що в житті не бачив такої мужньої людини, як ця тендітна жінка, що не сказала жодного слова й зневажала поневолювачів. 21.02.1942 р. Олена Теліга була розстріляна німцями в Бабиному Яру. Поетесі не було й 36 років. Чоловік пішов із нею на смерть. 

У 1946 р. була видана перша збірка поезій О. Теліги «Душа на сторожі», у 1947 р. з’явилися Академія вшанування пам’яті О. Теліги в Корігені (Німеччина), видання біографії «Прапори духа. Життя і творчість О. Теліги» (видавництво «Сурма», на чужині), згодом – повне зібрання творів «Полум’яні межі» (Балтимор – Торонто). Поезії О. Теліги перекладаються іншими мовами: «Розцвітають кущі ясмину...» – англійською, «Не треба слів. Хай буде тільки діло» («Сучасникам») – французькою, «Не любов, не примха й не пригода...» («Без назви») – польською, «Мужчинам» – грузинською, є переклади й іншими мовами. Попри страшний терор, українці чинили спротив і надихалися прикладом цієї поетеси. 

21 лютого 1992 р. в Києві ОУН установила дерев’яний хрест в Бабиному Яру. Сьогодні іменем О. Теліги названі Всеукраїнське жіноче товариство, Міжнародна літературно-мистецька премія, школи, музей у Києві. І ми чуємо голос нашої поетеси, яка виборювала для нащадків право бути
собою.

На завершення про неї можна сказати її ж відомим віршем: «Не лічу слів. Даю без міри ніжність. / А може, в цьому й є моя сміливість: / Палити серце – в хуртовині сніжній, / Купати душу – у холодній зливі. / Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив, / Та там, де треба, я тверда й сувора: / О краю мій, моїх ясних привітів / Не діставав від мене жодний ворог».

Олег Ольжич (1907–1944). Справжнє прізвище цієї непересічної людини – Кандиба. Талановитий син талановитого батька – Олександра Олеся, автора пронизливо-ніжних віршів. Захоплений археологією Чехії та Словаччини, замилуваний красою рідної України, якої він не забув на еміграції – таким був Олег Ольжич, поет та вчений, якого не стало в 37 років. 

Те, що він був істориком і археологом, відчувається в лаконічних і присвячених минулому віршах: «Поважна мова врочистих вітрин. / Уривчасті передвіку аннали. / – «Ми жали хліб. Ми вигадали млин. / Ми знали мідь. Ми завжди воювали».

Олег Ольжич отримав доручення Проводу ОУН керувати підпільною діяльністю на окупованій німцями Східній Україні. Проте культурне відродження поневоленої України стало нацистам кісткою в горлі, і Олег Ольжич був ув’язнений у концтаборі Заксенхаузен, де його закатували нацисти.

Відомі збірки Ольжича: «Рінь», «Вежі», «Підзамча». Він міг написати і видати більше.

Іван Ірлявський (1919–1942?). Справжнє прізвище поета – Рошко, але псевдонім він прибрав за назвою села Ірляви. Саме там, на Закарпатті, народився майбутній митець. За своє коротке життя (23 роки) він встиг багато створити, бо жив інтенсивно. Сьогодні автор відомий не лише як поет, але і як громадський та культурний діяч. Якою була ця «моя весна», якщо назвати життя за збіркою поета?

Він так само, як й інші представники «Празької школи», пройшов еміграцію. «Ті, що мовчали, – йдуть», нагадував собі поет, друкуючись в празьких виданнях. У 1941 р. Ірлявський повернувся до Києва разом із Оленою Телігою, де працював в Культурній Референтурі Проводу ОУН. Про сучасний йому процес культури і взагалі життя відгукувався так: «Надійшов час, щоб ми знову випростали свою українську спину і ступили на дальший наш життєвий шлях твердою українською ходою, в якій відчуваються стопа і княжих дружинників, і козацьких предків, і всіх борців за краще українське майбутнє». Розвиток літературного життя, всеохопна творча праця… і – трагічна смерть в Бабиному Яру від нацистської руки. Він принципово відмовлявся співпрацювати з окупантами. Але лишилися збірки поета, якого не стало в 23 роки: «Голос Срібної Землі», «Моя весна», «Вересень», «Брості».

Можна процитувати його вірш «Хочу»: «Іти свобідно по бажанню серця / веселим до завершень діл вперед, / любити радість і суворість герців / та жить душею, як поет».

Аналітик матеріалів – 

Олена Смольницька

Про автора: 

Ольга Смольницька – 

кандидат філософських наук, 

консультант з філології Місії 

«Постуляційний Центр 

беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів)