Українські літературні імена модернізму: різні грані таланту – «І ряст дорогий, і перлини, / ясні самоцвіти»

Що можна сказати про українських поетів? Поетів, які стали класиками – або які менш відомі, проте їх знають у літературі рідного краю або за окремими виданнями? Що сказати про кінець ХІХ – початок ХХ століття?

Творити українську поезію та взагалі розвивати українське було небезпечно. Але знаходилися поети, які не лише творили, але й рятували інших. Приклад – Микола Філянський (1873–1938). Ми читаємо його, знаємо як символіста. Про нього пишуть дослідження. Але насправді ця постать набагато глибша. У цьому я переконалася, бо раніше читала вірші Філянського і знала про нього як про модерніста, заново відкритого після тривалого замовчування. Адже він був репресований.

Поет. Але він починав як… мистецтвознавець і працював… геологом. Недарма кажуть: якщо людина талановита, вона талановита в усьому. Герой цієї статті писав і видавав наукові праці з геології та мистецтва. Працював у лісництві. Був активним музейним діячем, зберігав українську спадщину. Перекладав твори світової опери. Утім, за порядком. 

Микола Філянський народився у священицькій сім’ї на Полтавщині. Оспівував рідну землю, «Небес таємний омофор». Але спочатку ніщо не віщувало літературної кар’єри, бо навчався він на фізико-математичному факультеті, цікавився точними науками і природознавством. Але водночас дуже захоплювався мистецтвом, зокрема живописом і архітектурою. До речі, сам добре малював, серед іншого – з натури. Переломним, певно, був той час, коли майбутній поет провів час у Франції. Там він досліджував мистецтво – від живопису і архітектури до французької літератури. Відомо, що художників посилали навчатися до цієї країни, але, виявляється, і майбутніх дослідників – щоб краще розуміти мистецтво. Він не лише глибше пізнав прекрасне, але й застосував його практично. Зокрема, отримав право на будівництво. А ще вивчав рукописи і матеріальну спадщину України. Бачивши, як будують Дніпрогес, написав вірша: «Нам царство Скіфії нічого не сказало, / Останками руїн нам дум не занесло, / Бір зіллям, блекіттю минуле поросло, / Туманом півночі свій час запеленало». Тобто не оспівував здобутки технологізації, а висловив свою позицію від того, що дніпровські пороги буде затоплено, а культура Запоріжжя піде під воду і згине, як Атлантида. Також цей вірш можна назвати й екологічним.

Поет уславився тим, що рятував приречених на сталінський терор. Рятував від репресій. Зрештою, самого Філянського в 1937 році заарештували, а в 1938 р. розстріляли в Києві. Збереглися документи, але загалом про цю справу мало відомо, як і про біографію поета. Реабілітували його не одразу, а в 1959 році. Вірші стали знову відомими не так давно.

Його поезія вражає вишуканою формою та змістом. Наприклад, такий вірш: «Я в’ю вiнок, i надо мною / Вiтають горньою луною / Зело землi, i лоно вод, / І даль нiмих твоїх висот. / Я в’ю вiнок, i в’ють зi мною / На лонах вiчних супокою – / Зело землi, i лоно вод, / І даль нiмих твоїх висот. / І згасну я… i будуть зранку / Без мене витись без устанку – / Зело землi, i лоно вод, / І даль нiмих твоїх висот». Писав він і про внутрішній світ: «Поки ще серце стать не стало, / Нi чар, нi мук не прожило – / За ним, за ним, куди б не звало, / В який би край не завело… / У серця – рай нiмої волi, / У серця – щастя на роздоллi, / У серця – зорь таємна рiч, / У серця – серця власна мiч».

Інший твір із раннього періоду був помічений за поетове життя і схвалений. Він оспівував рідну природу, яка надихає і насичує героя, а також це «діяманти й марґеріти», тобто «діаманти і перлини» (давньогрецькою «маргарита» означає саме «перлину»). Хіба це не релігійна лексика? А сам вірш звучить так: «Я до схід сонця раннім рано / На лоно яснеє погляну / Під гай тихесенько піду / До квіт вечірніх припаду. / І припаду і коли зможу — / Їx сон вечірній переможу, / Роси з холодного листа / Візьму на жаднії уста. / І вдарить яснеє з над гаю, / Ланами сонними заграє / І буде світ надземних шат / Над ними жевріть і палать. / І будуть падать в пишні квіти / І діяманти й марґеріти / Один за одним будуть линуть / І в поцілунках сонця гинуть... / І буде жаль менї в ту мить, / Що я — не капля з сонних віт, / Що я з туманами не злину, / Що в поцілунках я не згину...». Оригінально сказано про злиття з природою: «Що я – не капля з сонних віт…». В інших творах поет пише, як він припадає до рідної землі.

Або поезія з латинською назвою «Mecum porto». Тобто «Ношу з собою». У вірші описано незнайомця… а, може, знайомого? Так, ми його знаємо! «Всяк час стоїть передо мною: / Іде тихенькою ходою, / Високе чоло, постать горда, / Сопiлка, том чийсь – mecum porto. / В його руцi дорожнiй кий – / Свiдок єдиний дум i мрiй, / І пiсня рiдная в устах, / І пил сандалiй – вiчний шлях. / Ще за мої юнацькi днi, / Як став вiн перше при менi, / Чийсь голос тихий, голос ясний / Сказав про образ той прекрасний: / „То привид, що зникає враз, / Як тiльки зiрне будня час. / Один iз тих, хто на хвилину / До нас спускається в долину, / Щоб нам явити серця мир / І вiчну радiсть дальнiх гiр… / То смертний ворог суєти, / Життям чиїм так мариш ти: / Не пiзнаєш Сковороди?”». Як бачимо, тут несподівана кінцівка, а мандрівний філософ Григорій Сковорода був і є надзвичайно близьким нашій культурі. 

Мандри і діалог під час них – часті мотиви творчості Миколи Філянського. Наприклад, це вірш «Подорожній», побудований як діалог. Одночасно це й поетичне кредо, і поетова молодість, і провісництво його майбутнього: «– Хто ти, звiдкiль, чого шукаєш, / Чи звеш, чи ждеш, чи так блукаєш? – / Не зву, не жду я, не блукаю, / Я подорiжжя дальнє маю. – / Яка ж далекая мета / Ще молодi твої лiта / І погляд ясний заманила? – / Мене несуть таємнi крила, / Весiннiх лiт менi не жаль, / Туманить серце ясна даль… / – Чого ж ти взяв собi, небого, / Скажи ж, в далекую дорогу? / – Я пiснi взяв непевний рай, / Що мати рiдная спiвала, Та в зорях ночi неба край, Що над колискою стояло… – А хто там темною добою Слiдкує, стежить за тобою, Хто насипа рожевий квiт, Де нiг твоїх зостався слiд? – То божевiльний… Вiн один Про день останнiй мiй розкаже І перехрестя перев’яже Живим вiнком чужих долин».

Поет, який бачив руйнацію рідної землі, знав минувшину і сучасність, залишив такий несподіваний вірш, написаний за гарячими слідами, спостеріганням. Цей вірш – «Не жаль». Текст такий: «Не жаль менi могил, що по степу синiють / І день i нiч самi, сумуючи, стоять, / Не жаль менi ланiв, що в житi зеленiють, / В пiвночi з зорями тихенько гомонять. / Не жаль менi руїн розвiяних, розмитих, / Без слiз покинутих на глум своїм синам, / Катраном, тирсою, бiр-зiллям оповитих / На тугу тяжкую орлам. / Їх сумно-гордий сон вечiрняя вiтає / І дiамантами щоночi обсипає, / Щоночi криє їх вечiрньою росою, / Омани шепче їм минулою красою. // А жаль менi тих слiз, що марне пролилися / І стали пiснею безсмертної краси, / Та розкошi вiнкiв, що в сумний час вилися, / Вились i в’янули без сонця, без роси…».

Про небезпеку розвитку рідного слова і взагалі рідного за тієї доби можна казати багато. Інший приклад – поет, педагог і перекладач Петро Тенянко (1884–1957). Родом із Сорочинців, він прожив складне життя. Помер у Вінніпеґу, Канада, а до того був в еміграції в кількох країнах (Польща і Чехо-Словаччина). Він був автором збірок, прагнув «До раю злотосяйного», оспівував «Фею Волі». Про себе він казав, що в нього – «душа – огонь пророка». А за фахом був учителем. Що ми ще знаємо про цього автора з Полтавщини? Мало відомо, або й зовсім не знати. Доводиться збирати інформацію за окремими фактами. Відомо, що майбутній літератор народився в сім’ї селянина. Про дитинство та інші періоди життя так само – скупо. Відомо тільки, що Петро Тенянко скінчив сільську другокласну школу, далі – на Херсонщині, Новобузьку учительську семінарію, а потім учителював у селах – спочатку на рідній Полтавщині, у Пирятинському повіті, у другокласній школі, а потім на Черкащині. Уперше його вірші опублікували в 1905 р., і далі автор став відомим у пресі. Але того ж року його життя змінилося, бо в 1905 р. у селі Нехайки на Черкащині поліція хотіла заарештувати Тенянка. Відомо, що одинадцятеро селян, які спілкувалися з ним, не дали це зробити. Але все одно поета схопили, і 1906 рік він провів у в’язниці – понад рік. Повернувшись до рідного села, він жив у батьків. Але це називалося висилкою за місцем проживання. Чи домашнім арештом? Відповідь нададуть історики, а поки що скажемо, що в обох випадках – позбавлення свободи. Далі було заслання до Сибіру, звідки Тенянко повернувся в 1917 р., працював у Києві. Але далі поету доводиться покидати Батьківщину через поразку національно-визвольної боротьби. Не варто сумніватися в тому, що принциповий поет був українським патріотом і не сприйняв нової реальності. Але й про цей період його життя обмаль фактів. Адже видання з українського модернізму (де він друкувався), як і взагалі української літератури початку ХХ ст., були під забороною. Під забороною виявилося й ім’я поета, тривалий час замовчуване. 

Що сказати про його ранню творчість? У перервах між арештами і засланням він творив і друкувався. Його кредо можна назвати вірш «Моя душа», який розпадається на афоризми. Твір начебто написаний у данину моді (декаданс?), про що свідчить образ душі, яка плаче. Водночас, якщо знати біографію тоді ще молодого поета, то стає зрозумілим, чому тут саме такий стиль, звідки розчарування в ідеалах, але водночас наприкінці й оптимізм: «Моя душа в сльозах і гірко-гірко плаче, / Мов пташка, що втеряла діток дорогих, / Бо скрізь сумні, лихі й брудні малюнки баче, / Нема ніде квіток барвистих, весняних. / Колись вона літала буйним вітром в полі, / Тепер сидить, мов в’язень під важким замком; / Колись вона дзвінкі пісні співала волі, / Тепер мовчить, змарніла, здавлена ярмом. / А люди злі троять ії до того ядом, / Без жалю кидають каміння, щоб убить, / І заставляють дихати отруйним чадом, / І іскру золоту бажають погасить... / Та вірю я: вона, свята, воскресне знову, / Розірве на шматки кайдани навісні, / І щиро привітає життєву обнову, / І заспіва з запалом чарівні пісні». Життя поета показує, що все ж таки вороги не змогли його «іскру золоту погасить», бо, попри випробування, усе ж таки це життя було цікавим, різноманітним, а творчість – плідною. В іншому вірші він закликав не звертати уваги на сум: «Підем щастя здобувати, / Підем до життя!»

Належить поету й пейзажна лірика, яка перетікає у філософську, а також торкається безпосередньо його життя. Наприклад, це вірш «Я ходив у поле, щоб розвіять тугу…», де описано рідну природу, а також сказано: «Спів бринів пташиний і лунав степами, / То злітав до сонця, то котивсь ярами. / Гай, прибравшись пишно у розкішні шати, / Усміхавсь, могутній, кликав гостювати. / А в небесних хвилях соколи літали, / Про життя привільне голосно гукали... / Набиравсь я сили, упивавсь красою, / Щоб сміліш бороться в лихом та журбою».

А ще він любив весну. Для нього це була й пора розквіту, метафоричне буяння, нове життя. У вірші «Незабаром весна» ця пора року описана символічно, алегорично, як пробудження душі взагалі. Ліричний герой закликає: «Незабаром до нас завітає весна, —  / Чи не час нам, брати, прокидаться од сна? / Незабаром пташки заспівають пісні, —  / Чи не час нам залишить плачі голосні? / Незабаром погляне блакить із-за хмар, —  / Чи не час нам упитись принадою чар? / Незабаром і сонце почне нам світить, —  / Чи не час оці сльози отруйні умить? / Незабаром укриються рястом садки, / І цвістимуть чудові, пахучі квітки. / Незабаром краса скрізь почне панувать, —  / Чи не час нам покинуть, брати, сумувать? / О, давно нам пора прокидаться, вставать, / І розкішну та любу весну зустрічать!». На тему вміння помічати красу та радіти життю – вірш «Вже нічка принадна чудова…». Це ідилія, природа, кохання, соловей. А ще, вочевидь, видіння від зоряного мерехтіння та заклик душі: «І килим, і ризи, й картини, / І райськії квіти... / І ряст дорогий, і перлини, / Й ясні самоцвіти... / Гей, друже, пора прокидаться —  / Об землю журбою!.. / Ходім любуваться, впиваться / Цією красою... / Скоріше ж! квіток назриваєм, / Вінки посплітаєм, / Пісень молодих заспіваєм, / І щастя
зазнаєм!..».

Водночас поезія «По весні» має іншу образність і викликає інші асоціації – знову ж таки, якщо враховувати біографію поета. Тут сказано: «Зеленіють садки та гаї, / В яснім сяйві земля золотіє; / Оживають поля та гаї, / І засмученний люд веселіє... / Соловей розливає дзвінку, / Заховавшись у вітах калини, / Про весну, що прийшла у вінку, / До його чарівної країни. / Людям каже ця пісня про все: / Про життя, про надії, про долю, / Вона сльози святії несе / За обкрадене щастя та волю... / Мрії в серці людському цвітуть, / Оживають великі надії / І назустріч свободі ідуть, / А у мене засмучені мрії...».

Отже, кого б ми не відкрили – знаного за життя символіста чи іншого, менш відомого, автора, літераторів різних доль, – цих письменників об’єднує не лише те, що вони жили в один час, а й те, що вони були принциповими, українцями та розвивали рідну культуру. Наша задача – відкривати, зберігати і вивчати ці твори.

Аналітик матеріалів – 

Олена Смольницька

Про автора: 

Ольга Смольницька – 

кандидат філософських наук, 

консультант з філології Місії 

«Постуляційний Центр 

беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів)