Голоси українських поетів початку ХХ ст.: «Квітки й казки спліталися / в узори чарівні»

Від деяких поетів іноді не залишається навіть імені. Їхні твори йдуть як анонімні – або, у кращому випадку, під псевдонімами або криптонімами. Від деяких авторів не залишається навіть дат життя. Але їхні твори – живуть. І сьогодні ми можемо дізнаватися нове (трапляється, що несподівано) про цих поетів.

Особливо цікаво розкривати автора, якщо він багатогранний. Або якщо ми знали його донедавна в іншому «амплуа». Наприклад, це прозаїк і драматург Спиридон Черкасенко (1876–1940), про якого була моя минула стаття. Він починав як лірик, причому досить широкий. Що сказати про тексти? Він оспівував природу, водночас надаючи їй інших рис. Тобто підносячи на філософський рівень. А в поєднанні з особистими почуттями ліричного героя це звучить особливо щиро. Скажімо… хто з поетів не славив ніч, зірки, місяць! Важко сказати про це оригінально. Важко? Але можливо. Наприклад, вірш «Ніч», написаний трохи як колискова, але з елементами романсу: «Тихая ніченька – ніч-чарівниченька / Землю вкриває»… Є тут і відгомін українських народних пісень, але це вже сучасний автору за світоглядом вірш, який належить модернізму. Написаний нібито просто, цей твір оспівує «Зорі злотисті», «Квіти барвисті», але далі ніч – метафорична, це темрява, в якій перебуває люд. Гімн красі ночі перетворюється на прокляття їй. Схоже бачимо в іншому вірші, який потім публікувався під заголовком «Марища», але спочатку – без назви, за першим рядком: «Спускає ніч серпанок свій таємний, / Горять зірки, мов тихая любов, / І світ страшний хова свій образ темний – / На йому кров... усюди кров... // О ніч-збавителько пречистая, святая, / В жалобу смерті ти його повий, / Хай щезне він од краю і до краю, – / Покрий його... навік покрий!.. // Даремно все!.. бо образ той кривавий / Не вкриє й ніч... Він тут... мовчи... / І в пітьмі він малюється яскравий – / І важко дихає вночі...». Тут, поряд із поширеними образами (ніч, зірки, кохання тощо) сусідують контрасти (кров, смерть, «образ кривавий»), а ще помітно й новинки – уже ознаку нової доби («в пітьмі він малюється яскравий»). Узагалі поет часто описував ніч. Це й вірш «Уночі», побудований на повторах. З одного боку, він нагадує українську народну пісню чи романс (за тієї доби такий жанр був популярний), але й позначений творчою індивідуальністю: «На місяці блищать сріблясті осокорі, / І тихий став заснув в задумі мовчазній; / В йому і в небесах далекі сяють зорі: / Любують і вони, як в пітьмі прозірній // На місяці блищать сріблясті осокорі. / Все спить навкруг, усе тихенько спочиває, / Щоб знов прокинутись уранці до життя... / Чому ж душа моя і рветься, і ридає?».

Можна, гортаючи сторінки, знайти менш відомих авторів, але які сказали власне слово за свого часу. І навіть відзначилися героїзмом. Наприклад, це один із представників «Розстріляного Відродження» Юрій Будяк (справжнє прізвище Покос, 1878?1879?–1942). Будяк – як відомо, українська рослина. Колюча, але яскрава та вільна.

З іменем цього поета асоціюється не лише Україна, але й Англія. Юрій Будяк був не лише письменником, а й громадським діячем (навіть певний час працював в уряді Української Центральної Ради). Узагалі тодішні українські поети часто поєднували різну діяльність. Сам цей поет рано осиротів і змалечку змінив багато професій, причому явно нелітературних – від наймита до чабана і бляхаря, а ще був і бляхарем, і матросом, і багато ще ким. Самоук, він готувався екстерном складати іспити в гімназії. І скінчив її. Селянський син! Тобто, попри труднощі, не здавався. (Далі ми дізнаємося, що його репресували, але до того було стільки подій, від цікавих до трагічних, що вистачить на фільм чи роман). А ще він брав участь в англо-бурській війні (у Південній Африці), яка на той час була предметом жвавого обговорення, про неї часто казали і писали. Цікаво, що, за переказами, під час цієї війни взяли в полон Вінстона Черчилля, але Юрій Будяк допоміг йому звільнитися. Відомо, що в подяку Черчилль запросив його до Великої Британії – і Будяк потрапив туди. Це ще не все: родина Черчилля порадила йому вступати до Оксфорда! Виявляється, наш поет знав і англійську мову (цікаво, як він її вивчив?), але, на жаль, для навчання в університеті рівень був недостатнім. Проте сам факт можливості. Хоча про цю подію стверджують, що вона відома опосередковано (а не документально), досі знаходять непрямі факти. Що було, а що ні? Узагалі сьогодні багато істориків, літературознавців, письменників та інших досі досліджують, де правда, а де вигадка чи фантазія в житті українського поета. Можливо, це була й літературна гра. Зрозуміло: якщо не все документально зафіксовано, це не означає, що його взагалі не було. А як з’ясувати? Це вже – задача нових поколінь. Бо вже те, що наш поет і посмертно змушує про себе говорити, свідчить про його непересічність – передусім як постаті.

З Англії Юрій Будяк вирушає далі. Спочатку до США, потім – Франції, Італії, далі – Сінгапуру та Єгипту… Був і в Османській імперії. Ми знаємо про інших українських письменників, які мандрували (передусім це класики), але не всі з них відомі. Тільки зараз ми дізнаємося нове.

Докія Гуменна записувала його спогади. Зокрема те, як українця вразив тодішній Париж: «Про Францію його оповідання найцікавіші. Навіть не бувши ніколи в Парижі, відчуваєш із цих оповідань паризьку атмосферу. Хоч би в якому ви були ритмі і настрої, а вийшовши на вулицю, відразу вливаєтесь у юрбу і стаєте частиною цієї веселої великої істоти-маси. Таке сильне вуличне життя там. Ця юрба життєрадісна, весела, бурхлива, безжурна. Назустріч − дженджуристі молоді люди: той вимахує паличкою, той насвистує, той наспівує... Жінки наче й просто одягнені, але так елегантно, що найнегарніша парижанка − красуня». Мабуть, Франція була близька українському поету ментально, культурно, умінням радіти життю. 

Він умів і любив розповідати. Але тільки довіреним особам – передусім українським літераторам, які потім записували. І якщо прийняти, що бодай частка цих розповідей – правда, стає зрозуміло, чому Юрій Будяк не все довіряв паперу.

Він був українським патріотом і вважав, зокрема, що розвитку рідної справи допоможе викладання. Був і педагогом. Навчав дітей української літератури та закликав до викладання рідною мовою, за що мав проблеми від влади.

Залишаймо біографію та пригоди цього автора дослідникам, а наразі скажемо про нього як про поета. Що сказати про Будяка як літератора? Його літературний дебют відбувся в 17 років, але, можливо, вірші герой моєї статті писав і раніше – змалечку. Завжди починається з того, що майбутнього письменника надихає читання класиків, зокрема рідних. За життя він багато друкувався, навіть перекладався німецькою та іншими мовами, але потім через політичні причини його ім’я було забуте і зберігалось ентузіастами. 

Він писав не лише вірші, а й прозу (повісті), був і драматургом. За доби модернізму став відомим як лірик, причому це й філософська, і любовна, і соціальна, й інша лірика. У цій поезії – знову патріотичні та соціальні мотиви, а також образ кобзи, оспівуваний багатьма українськими авторами, зокрема романтиками. Як пише про цей символ козацької слави Будяк у динамічному вірші «До кобзи»? Звернімося до тексту. Він побудований на контрастах і тріаді: «Коли люди, злом окуті, / У щоденній баламуті, / У житті бруднім / Все псують, забувши сором,– / Тоді, кобзо, повна горем, / Загрими, як грім! // Коли люди після бурі / Боротьби за волю, хмурі, / / Змучені украй, / Спочивають в сяйві Свята,– / Тоді, кобзо, як для брата, / Тихесенько грай. // Коли ж люди, щастям повні, / І сановні, й не сановні, / В чадові удач / Розпочнуть бенкетувати / І вигукувать вівати– / Тоді, кобзо, плач!..». Узагалі за цим та іншими творами помітно, що поет і герой переживає не лише за себе, а й узагалі за людей.

Або цікава поезія «Сон і дійсність». Вона побудована дещо як народна пісня, причому від імені дівчини. Але розрив між сном, мріями і дійсністю – це проблема, яку описував романтизм. А остаточно вона «розквітла» в описах модернізму. Це й переживання, і сподівання персонажів, і розчарування. Життя протиставлене мріям. Ось як автор показує душевну трагедію героїні, психологізм: «Квітки й казки спліталися / В узори чарівні, / Звивались, розвивалися / І пишно розросталися, – / Та то було... у сні. / Життя ж казки розвіяло, / Підрізало квітки, / В душі нудьгу посіяло... / А серце бідне вірило

 І рвалось на шматки. / Зморилась я, знудилася, – / Кругом глуха пітьма... / Я плакала, молилася, / Все милого дивилася, / А милого нема».

Він часто писав на пісенні мотиви. Але й уживав іншу форму, вільно володіючи нею. А ще він любив оспівувати духовну свободу. Про це, наприклад, поема «Дома і люди», яка починається монологом вільної людини, яка зросла в козацькому степу. Це мрія про природну людину та героя: «Я – син степів, я – син країн, / Де не гремить кайданів дзвін, / Де волю богом нарекли / Орли і люди, як орли; / Де море трав крізь сон шумить, / Над ним орел царем летить, / І краєвид не рвесь ніде, / Лиш виден верхівень де-де». Те, що розвинулось у модернізмі: волю природи і душі поети протиставляли життю людей у будинках і внутрішню несвободу. Утопія, гармонія руйнуються, щойно безіменний герой потрапляє до такого середовища. І в поемі немає щасливого кінця – або ж він відкритий, бо персонаж не бачить волі.

Є більш оптимістичний вірш – «Сонце». Ліричний герой бачить, як до нього у кімнату зазирнуло сонце – і далі метафорично та символічно описує його, свою радість, вітає світило: «Сонце просто в мою хату / Затесалося, / Дротом-злотом по кімнаті / Поснувалося; / Янтарями по підлозі / Розсипається, / Огнем-промінем по стінах / Одбивається». Ніч та її морок тут – також метафоричні: «Хто посміє в морок ночі / Заховатися, / Коли можна в морі сонця

Покупатися?! / З-під землі он – глянь! – зернина / К Сонцю тягнеться! / Пташка, мушка йому рада, / Аж не тямиться! / Здоров, сило, світе вічний, / Непорівняний! / Здоров, Сонце! Здоров, велетню незміряний!». Якщо далі звертатися до пейзажів, то перейдімо до тварин і птахів. Так званих «оживлених» пейзажів. Наприклад, небо з журавлями. Хто тільки з поетів не хотів полетіти з ними! А як це висловлює Юрій Будяк? Це вірш «Весною», де після картини журавлів у блакиті сказано: «Окований горем убогих Землі, / Я заздро дивлюся на ті журавлі... / Дивлюся угору з журбою, / Як боркана птиця весною...».

Він пережив війни, пережив арешти і звинувачення – зокрема у 20-х рр. Пережив сталінські концентраційні табори. А не стало його в Києві (куди повернувся в 1940 р.) – помер від голоду. Чи постійного недоїдання. Пам’ять про Юрія Будяка зберігається, але його твори недостатньо відомі. Заповнюймо цю прогалину. Бо не лише як активний діяч і оповідач, а й як письменник і патріот він заслуговує на вивчення його творів.

Отже, навіть цей побіжний огляд показав, якими яскравими постатями були українські поети доби модернізму. З чим би не була пов’язана їхня доля – від України до Англії, Франції та інших країн – але це історія. І поезія, яка завжди актуальна.

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Про автора: 

Ольга Смольницька – 

кандидат філософських наук, 

консультант з філології Місії 

«Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української
 Греко-Католицької Церкви (Львів)