«Кайдашева сім’я» у Чикаго: і сміх, і гріх, і сльози, і любов…

Якщо ти, читачу, вже трохи скуштував дорослого, самостійного, а тим паче сімейного життя, то, мабуть, погодишся, що у цьому житті всіляко буває: і сонячно, і хмарно, і деколи грім серед ясного неба вдарить, і несподівана гроза уперіщить, або ж непроханим холодом скує не лишень тіло, а й душу… Але потім приходить пора для спокійного лагідного вітру, який повертає до тями, до втихомирення емоцій, до роздумів, до висновків, до усвідомлення того, на що варто, а на що не варто тратити дорогоцінне і таке швидкоплинне життя.

Напевно, ти, читачу, здогадався, що все це я – не про погоду, а про стосунки між людьми. Інколи дуже непрості, хоч самими ж людьми і спровоковані. Й особливо прикро, якщо йдеться про стосунки між найближчими, між найріднішими.

Схоже, і цими своїми висновками я для тебе, читачу, Америки не відкрила. Тим паче, що навіть у світовій літературній спадщині знайдеться чимало творів про одвічний конфлікт між батьками і дітьми, між сестрами і братами, між подружжям, і взагалі між тими, хто повинен стати один для одного щитом, підтримкою, розрадою, а стає якщо не ворогом, то, щонайменше, недругом або й супротивником.

 Українська література у цьому плані – не виняток. І як класичний приклад одразу спадає на гадку відомий ще зі шкільної програми твір Івана Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я». Пригадуєте? Соціально-побутова повість про духовну роз’єднаність всередині однієї родини, яка призводить до розбрату, до невмілого користування спадком попередніх поколінь, до черствості рідних між собою людей. І хоч чимало ситуацій, описаних у повісті, подаються у гумористичному плані, однак гумор той віддає відчутною гіркотою: і тоді, коли свекруха з невісткою лаються; і тоді, коли горшки в ході безглуздих суперечок на друзки б’ються; і тоді, коли пристрасно з’ясовується, чия курка яйця знесла; і коли батько – глава сімейства, потайки чарчину-другу перехиляє, бо відчуває нехтування синів, які засліплені буденними клопотами про матеріальний достаток, про поділ надбаного батьком майна… 

Отак і переплітаються на сторінках книги і сміх, і гріх, і сльози, і любов. Тому, трансформована на сцену, побутова повість про сім’ю Кайдашів стає трагікомедією: саме в такому жанрі побачив інсценізацію повісті Сергій Гержик, а режисер Василь Митничук разом зі своїм дітищем – Українським драматичним театром «Гомін», який працює при церкві святого Йосифа Обручника у Чикаго, – уміло здійснили її постановку. 

Два прем’єрні покази вистави відбулися у церковній аудиторії минулими вихідними – у суботу ввечері та в неділю ополудні. Не скажу, що глядачів було надто багато. Могло бути більше, і нехай пошкодують ті, хто міг, але не прийшов. Зате ті, що прийшли, прожили цю виставу разом з усіма, хто був причетний до постановки і на сцені, і поза сценою. Споглядаючи дійство, кожен із присутніх мав нагоду і посміятися, і посумувати, і задуматися, і, може, в якихось моментах чи репліках себе впізнати, і щось у своєму житті переосмислити. 

А ще, безсумнівно, певну частину залу становили родини і друзі акторів, які виконували головні ролі: не заїжджі знаменитості чи титуловані митці, а прості наші українці, наші парафіяни, звичайні люди праці, які займаються в житті буденними, почасти далекими від мистецтва, роботами, але кожен свого часу «захворів» театром і тепер відчуває, як тягне його до сцени якась невидима магічна сила. Отож дійовими особами були: Омелько Кайдаш – Ярослав Купчак, Маруся Кайдашиха – Галина Головко, син Карпо – Роман Стефанців, його дружина Мотря – Ольга Олійник, син Лаврін – Андрій Гречанюк, його дружина Мелашка – Христина Щербін.

Кожен із акторів не тільки вживався у роль, але й докладався ідеями та конкретними предметами побуту, щоб створити на сцені колоритний антураж сільського подвір’я, на якому відбувалося дійство. Безпосередньо працювали над цим декоратор Ярослав Купчак (добродій Ярослав та ще Андрій Герус завжди безвідмовні й у створенні фотоматеріалів і рекламних відеороликів про діяльність театру), художник Христина Щербін, за світло відповідав Віталій Хариш, а музикою та костюмами опікувалася Леоніда Митничук.

Про всі ці закулісні справи розповів газеті «Сурма» режисер театру «Гомін» Василь Митничук. І додав, що ця постановка стала тринадцятою за роки існування театру «Гомін» (від 2008-го). Що підготовка прем’єрного показу «Кайдашевої сім’ї» нинішнім складом акторів тривала загалом пів року (по дві репетиції щотижня). Що режисер вдячний своїм підопічним за максимальне втілення на сцені його задуму, його бачення, його вимог до подачі кожного фрагменту трагікомедії. Вдячний родинам акторів, які терпляче зносять відсутність вечорами своїх рідних удома, бо ті поспішають на репетиції. Що колектив охоче покаже «Кайдашеву сім’ю» і в інших парафіях українського Чикаго та передмість, якщо ті виявлять таке бажання. Бо ідея вистави надто актуальна і надто важлива. Режисер-постановник формулює її так: навіть дрібними непорозуміннями можна розвалити сім’ю, а тому, люди, добре подумайте, перш ніж посваритися; добре подумайте, чи вартує розбитий глечик такої ж розбитої злагоди між рідними людьми. Це – якщо у вузькому сенсі. А якщо в ширшому, то цю ідею можна визначити наступними словами: дай нам, Боже, розуму, дай нам миру і в сім’ях, і в державі… 

Так, це і справді сьогодні надто важливо – мрія, молитва про мир. У державі, яка стікає кров’ю. У нашій рідній Українській державі. Ось чому усі кошти, виручені від двох прем’єрних показів вистави «Кайдашева сім’я», театр «Гомін» вирішив передати у Фонд захисту Героїв при парафії святого Йосифа Обручника. До слова, один із поранених українських захисників, Максим Орел, який перебуває в Америці на лікуванні, був у залі, серед глядачів. По завершенні сценічного дійства йому дісталися квіти, оплески вдячності, слова уваги і поваги, з якими підходили до воїна і дорослі, і діти.

…Та насамкінець ще кілька слів про Кайдашів. Знаєте, чим там, у повісті, усе закінчується? Своєрідною мінісагою про грушу. Коли ділили між синами двір старого Кайдаша, то до Карпової половини відійшла Лаврінова груша. Доки вона не родила, доти й лиха не було. А того літа вродила. Рясно. І Лаврінові діти, дізнавшись від баби, що то їхня груша, почали лазити за стиглими плодами. Спочатку Карпова Мотря лаяла дітей, а тоді обидві сім’ї вкотре між собою зчепилися. Через грушу. І ніхто їх примирити не міг. І на жодні компроміси вони не згоджувалися. Але потім таки помирилися. Також через грушу. Вона всохла. І в обох садибах настала тиша. А ще сини таки розкопали той горб на дорозі, аби нею зручно було людям на возах їздити: скільки ж то батько просив про це – аж до самої своєї смерті. Розкопали. Наче в пам’ять про нього. І з любові, про яку так мало говорили при житті. 

До чого це я? Ні-ні, на нашій сцені розкопаного горба не було. І дерева не було. Ані зеленого, ані всохлого. А от груші були – справжні, наливні, соковиті, з підфарбованими червоним боками. За фінальним задумом режисера Василя Митничука, зграйка дітей понесла кошички із грушами у зал, щоб роздати глядачам із певним символізмом: нехай усе лихе всихає разом зі старими деревами, а стиглі плоди засвідчують, що паростки нового все одно проростають і дарують надію на життя – у мирі і злагоді.

Мені також дісталася груша. Розділила її удома навпіл, простягнувши половинку чоловікові. Бо це так гарно – ділитися. Якщо добром, то воно множиться. Якщо смутками, то вони, розділені, стають удвічі меншими. Поки ми їли свої половинки груші, вкотре про це і розмірковували. Бо все ще перебували під впливом переглянутої вистави. Спасибі, «Гомін»! Чекаємо нових театральних зустрічей!

Фото Петра Ковтуна.