Панас Мирний як письменник і перекладач: від власної творчості до Провансу і Лонґфелло

Його шукали. Хоча він начебто й не думав ховатися. На роботі (він був бухгалтером) його знали під справжнім прізвищем, а читачі – під псевдонімом.

Це – Панас Мирний (Рудченко, 1849, Миргород – 1920, Полтава). Цього класика вивчають у школі та університеті (передусім прозу), біографію теж начебто знають, але виявляється, у ній багато невідомих моментів. Зокрема, про інші тексти письменника.

Його асоціюють із ХІХ століттям, хоча він активно діяв і у ХХ столітті, ставши свідком багатьох подій. Його сини загинули на війні. Були й інші трагедії.

Він народився в сім’ї бухгалтера, нащадка козаків. Працював помічником бухгалтера, далі – на інших посадах, але чиновником, у фінансовій сфері. Зовні мало не все життя Панаса Мирного (на службі – Рудченка) – ділова сторона. А що сказати про творчість?

Він був і фольклористом, і автором багатьох власних творів. Його тексти читали (деякі видали анонімно, у Женеві), але за життя цей автор як дуже розумний і обережний лишився фактично не знаним. Хто такий таємничий Панас Мирний, який так підписував свої твори, не знали. По-справжньому все розкрили вже після його смерті. Сьогодні ми б назвали нашого класика майстром конспірації.

Ми знаємо про його конфлікти з владою за українську позицію, Панаса Мирного поліція шукала як «політично підозрілу особу» (особливо це розрослося в 1915 р., коли тривала Перша світова війна). Але обмаль людей знали, що Панас Мирний і службовець Рудченко – це одна і та сама особа.

Ми читали романи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (написаний у співавторстві зі старшим братом, Іваном Біликом, і вперше виданий у Женеві), «Повія» та інші твори. Але це не вичерпує всієї незвичності дару.

Замолоду майбутній класик починав із віршів. Про що він писав? Якщо згадувати творчість класика не лише на українську тематику, то з подивом відкриваємо і вірші, причому на тему зарубіжної історії. Ми знаємо, наприклад, про Францію в поезії та інших текстах Лесі Українки. Це не дивно – адже французька була базовою іноземною мовою в письменниці, і багато джерел наша класик читала саме нею. Також вона знала про історію Провансу (де, як відомо, досі є провансальська або окситанська мова). Але читаємо в Панаса Мирного – можливо, вірш початку 70-х рр. ХІХ ст., із ранньої творчості майбутнього романіста – «Братерське вітання провансальцям». За життя автора цей твір не було опубліковано. Його оприлюднили посмертно.

Українську історію вже тоді порівнювали з історією інших народів. Але оригінально, що Панас Мирний звернувся саме до прикладу провансальців – вочевидь, захопившись їхньою історією. У вірші він проводить паралелі з Україною: «Вітаємо тебе, гіркий, далекий краю, / Повитий горами, порізаний річками, / Облитий моря синього прозорою водою. / Укритий, наче рай, зеленими садками! / Хоч і чужий ти нам, та рідний по тій долі, / Що споконвіку нас на світі доглядала; / В старовину сіду на наше рідне поле / Якого тільки ворога вона не засилала!»; стосовно Провансу перелічує напади різних народів: «…вестготи і бургунди, / Остготи й франки». Про свою країну автор зазначає: «І ми пішли; ми рвались до розвою, / Нічийого не заїдаючи життя; / Ми – дужі вірою та правдою святою – / Несли любов свою в всесвітнє бороття… / Не загорами-то вже сонце правди / І незабаром займеться, над нами сходе світ! / Він бовваніє вже… Прийми ж від нас, народе / Чужий, та рідний долею, братерський наш привіт!»

Цікаво, що український письменник успішно пробував себе на ниві поетичного перекладу. За тієї доби стала популярною геніальна поема американського класика Генрі Лонґфелло «Пісня про Га(й)явату» (і Леся Українка відзначала, що цей шедевр треба обов’язково перекласти українською мовою). Ми більше знаємо переклад Олександра Олеся, не раз публікований. А що сказати про Панаса Мирного? Виявляється, саме він першим переклав твір Лонґфелло, причому з оригіналу. Український письменник знав англійську мову (цікаво, що тоді вона ще не була такою поширеною як мова міжнародного спілкування), але був дуже скромним і звертався до тих, хто, на його думку, володів нею краще. Проте вийшло, що редактури майже не треба було, оскільки поему наш класик переклав на справжньому високому рівні (зважаймо ще на ту добу, коли засад художнього перекладу, ще й українського, фактично не існувало, до цього наближалися). 

Символічно, що він почав перекладати наприкінці ХІХ століття – у 1899 р. А з чим наша література зустріла ХХ століття? У 1900 р. «Думу про Гайявату» було завершено.

Уривки з цього перекладу надрукували в ювілейному збірнику пам’яті Івана Котляревського (як полтавчанин Панас Мирний ушановував родоначальника нашої нової літературної мови), під заголовком «Декілька пісень про Гайявату». А повністю українською цю версію можна було не читати, а слухати з уст письменника. І отримувати задоволення. Сучасниця і творча колега Лесі Українки Софія Русова, зокрема, згадувала: «Саме тоді він був захоплений перекладом Гайявати. Він був страшенно скромна людина, але видно було, як йому приємно, що нам подобається його переклад».

Помітно, що заголовок українізовано – «Дума про Гайявату». Паралель із нашим фольклором про життя і пригоди епічного героя. Сам текст перекладу (який сьогодні називають переспівом) теж дещо українізований – наприклад, про вігвами пояснюється, що це «курені», а народного співця та оповідача називає «кобзарем», кора дерева як одяг – «свита», чапля Шух-шух-га в нього – «лелека» як символ, ближчий нам, українцям... А як починається знаменита поема з не менш знаменитим розміром і ритмом у перекладі геніального українця? Ось «Заспів»: «Якщо хочете ви знати, / Звідки ці казки та пісні, / Що від їх несе і тхне так / Пахощами лісів темних, / Холодком долин глибоких, / Сизим димом з куренів тих, / Що вігвамами зовуться, / Бистрих річок лютим ревом, / Страшним шумом водограїв, / Що ревуть, гудуть та стогнуть, / Немов в горах грім гуркоче – / То на се я одкажу вам…». Український читач тоді недостатньо знав про життя індіанців – хіба що за романами Фенімора Купера (якщо не згадувати історію) або іншими окремими творами, – і точно не було системних знань про легенди, міфологію, звичаї племен. Український перекладач наблизив до свого читача цей шедевр (як відомо, Лонґфелло утворив цілісну історію, об’єднавши перекази різних індіанських племен). До речі, сам головний герой – вождь Гаявата – справді існував, хоча є різні варіанти його імені. А в поемі він – і культурний герой, і переможець, а ще можна прочитати багато цікавого про його родичів і друзів.

Так від кого невідомий (чи відомий?) оповідач навчився цих дивовижних історій? «Від лісів, долин пустельних, / Від озер з країв Півночі, / З сторони Оджибуеїв, / З сторони Дакотів лютих, / З гір високих та болот тих, / Де в осоці по коліна / Броде сизая лелека, / Що зовуть її Шух-шух-га, – / Цих пісень я набирався, / Їх навчався я співати, / Як колись співав кобзар той, / На прозвище Навадага». 

Або як індіанці винайшли писемність (як відомо, із давніх-давен це піктографічне письмо, тобто картинками). Легенда приписує це Гаяваті, який розмірковував над тим, що швидко забувається пам’ять про предків і славу, про власне походження, а також – про те, що важко спілкуватися, у тому числі з іншими племенами. А як важливо, щоб повідомлення були точними! Починається розділ думками героя: «“Подивися, яка в людей / Зробилась коротка пам’ять! / Гинуть славні приповістки / Про дідизну стародавню; / Забувається та меркне / Лицарів великих слава...”». Тому він почав винаходити візерунки – малюнкове письмо. Наприклад: «Царя Злості та Лукавства, / Він визначив лютим змієм, / Кинебиком величезним. / Цим малюнком Гайявата / Визначив, що Дух Лукавства, / Наче лютий змій, плазає / І такий, як змій, лукавий. / Біле коло – задля життя / Він ознакою поставив, / А чорнеє – задля смерті. / Далі вивів візерунки / Задля неба, зірок, сонця / Й задля місяця ясного,

Води, лісу, гір високих, / Всього, чим земля багата – / Від комах й до чоловіка. / Землю визначив чертою / Пряменькою, задля неба / Зробив дугу над чертою; / Точка цабе визначала / Місце те, де сонце сходе, / А цоб – де воно сідає…». Відповідно, хвилястими лініями – хмари, дощ та інша негода. Проте винахідник не зупинився на окремих знаках. Як намалювати або написати цілу історію? І далі розповідається про малюнки кривавих битв, про заклики… Або інші звістки – щасливий: закоханий передає дівчині про свої почуття, а результат – такий малюнок: «Наприкінці змальовано / Серце в самій середині / Зачарованого кола. / Цей малюнок визначає: / “Усю душу і все серце / Ти тепер мені розкрила!”». Хтозна, може, перекладаючи цю історію про писемність, перекладач згадував і свій досвід. Адже переклад пояснює – так само, як картинка. Гайявата творив для свого народу, поет написав для свого – а український письменник по-своєму переспівав шедевр для українців.

Безперечно, у поемі відбувається стільки подій, що неможливо перерахувати (треба читати весь переклад): і одруження Гайявати з прекрасною Міннегагою, і його помста за матір, і дружба з різними людьми (кожний – по-своєму обдарований), і втрата близьких – багато чого тут пояснюється заздрістю злих духів… Тут і подорожі, і легенда про те, як на противагу позитивному культурному герою його начебто друг, але антигерой, винайшов азартну гру – кості, розоривши всіх сусідів, і стільки гонитв і битв, а наприкінці – про християнство і те, як Гайявата покинув рідний край, пливучи на човні до країни предків («Аж до Островів Блаженних – / В царство вічне, де немає / Ні страждання, ані смерті»). Не кажучи про близькість до природи, про справжнє товаришування з деревами, звірами, птахами, і про світила, і поетичні описи змагання зими з весною…

Завдяки Панасу Мирному українські читачі дізнались і про зарубіжну літературу, полюбили й чаплю-лелеку Шух-Шух-Гу, і світляка – «ясну мушку Вава-тейзі», і про те, що, як вірили, «веселка в хмарах» – квіточки, що, «Як на землі пов’ядають – / Розцвітають знов на небі!». І стежили за пригодами і випробуваннями на найкращі риси таких симпатичних героїв.

Хто такі класики? Це скромні та розумні люди з прихованим темпераментом. Це обдаровані люди, які навчаються все життя. Завдяки цьому вони могли багато створити. Один із прикладів – Панас Мирний. І помітно, що варто перечитувати не лише його твори, а й переклади, бо він одним із перших українців не лише відкрив зарубіжну літературу, переклавши рідною мовою, а й цим довів, що українською вже тоді можна було являти гарні версії для свого читача.

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Про автора:
Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант
з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-
Католицької Церкви (Львів).