«Чари вічної любові і вічної краси»: український модернізм і не лише

Ми лише зараз починаємо відкривати різноманіття української літератури. І приємно вражає, коли твори, раніше недоступні та невідомі, раптово стають здобутками читача, а не лише дослідника.

А як зрозуміти, чи «ваш» це твір (тобто до вподоби, відповідає вашій душі), чи «не ваш»? Достатньо просто прочитати його, глянути на текст, навіть не знаючи імені автора. 

Доба українського модернізму була й епохою антологій, а ще – наукового вивчення творчості письменників уже за їхнього життя. Це помітно в передмовах до поетичних добірок. 

Один із авторів, Осип Маковей (1867–1925), відомий як поет і прозаїк модернізму. Він страждав через українізацію освіти. Іще за життя автора відзначали, що він звертався до зразків зарубіжної літературі, які добре знав, і прагнув піднести рідну словесність на вищий щабель. Так, у нього це вийшло. Був фахівцем із хорватської літератури. А ще знаємо, що він був перекладачем із англійської, французької, німецької, польської мов. Завдяки йому українці змогли читати рідною мовою Анатоля Франса, Марка Твена, Елізу Ожешко та інших класиків, які тоді були – сучасниками, популярними і навіть модними, нарешті відкритими в Україні завдяки своїм письменникам. У прозі його називали «знаменитим оповідачем». А свій стиль майбутній український класик характеризував так: «Пиши, як розказуєш. Ні на волос інакше». Він писав і за гарячими слідами – це стосується не лише його новел, а й документальних нарисів, зокрема присвячених Першій світовій війні.

Якщо звернутися до прижиттєвих публікацій, то в антології «Струни» уміщені вірші, дібрані з віддзеркаленням гами темпераменту – від ліричних до патріотичних і навіть сатиричних, загорнутих в історичну «одежу» й навіть схожі на епічні твори. Наприклад, поезія, яку можна вважати маніфестом українського неоромантизму: «Понад хмари! Понад хмари, брате! / Вийди в гори з навісної хати!». Він кличе в гори, де сніг і «студень», але краса і воля, і «Тихий світ там буде твій учитель, / Сам ти свій суддя і потішитель». Справжня поезія взагалі закликає до волі, і українська не виняток. Але цей вірш невловимо відрізняється. Він український і одночасно світовий. Поет прагнув «чар вічної любові і вічної краси».

У цій творчості – особливо на той час – багато нестандартного. Наприклад, вірш «Природа», судячи з назви, має начебто змальовувати красу пейзажів і взагалі природи, оспівувати її як матір. Але для ліричного героя (і автора) це «мачуха», яка привчає вбивати, боротьба – право сильного, і тому з несправедливістю пора покінчити. Узагалі в цих творах помітно ліричний струмінь – і поряд бунтівничий. Водночас є вірші, схожі на фольклор і позначені щемким настроєм, вони добрі за атмосферою та ніжні. Наприклад, «Сон» (1899) нагадує колискову, його легко читати і навіть співати: «Тихий сон по горах ходить, / за рученьку щастя водить. // І шумлять ліси вже тихше, / сон малі квітки колише. // Спіть, мої дзвіночки сині, / дикі рожі в полонині! // Не шуміть, ліси зелені, / спати йдіть, вітри студені! // Най квіточки сплять здорові, / най їм сняться сни чудові! // Аж на небі зазоріє, / сонце їх, малих, зогріє. // І зогріє, поцілує, / і світами повандрує. // Тихий сон по горах ходить, / за рученьку щастя водить». Усе це підкреслює різноманіття Осипа Маковея.

Так само схожий на стилізацію усної народної творчості, але й самостійний, цікавий вірш «Туга». Він теж нагадує українську пісню, але й шедеври зарубіжної класики, відомі поету в оригіналах: «Біжить у яр вода, / біжить вода / і сріблом ллється, / над нею дівчина сміється, / розкішна, молода. // Голубко, не втікай! / Скажи мені ту гарну казку…».

Автор часто придивляється до природи. Наприклад, вірш «Метеор», який варто розуміти метафорично, а не просто колишні спостереження від упалої зірки: «Ось блиснув метеор і згас, / Як у життю щасливий час. // І на всесвітнім цвинтарі / Лягли десь відламки зорі. // Так розпадалися світи, / Живуть і гинуть без мети». З метеором порівнювали славу, розквіт сил, творчості, швидкість… У Маковея це – «у життю щасливий час». Кінцівку поезії можна сприйняти як песимістичну (зрештою, це часта риса тодішньої поезії), але вона й філософська.

Несподівано постає картина пейзажу у вірші «Смерть». Попри заголовок, далі вже інші враження. Описується повалена смерека, причому сам ліричний настрій вірша дозволяє глибоко проникнути у природу, сприйняти її як частину себе, а відтак, утрату величного дерева, карпатського символу, цілком серйозно. Це нічний пейзаж: «Горить понад горами місяць, як жар, / летять полонинами тіні від хмар, / імлою вкривається заспаний яр. // У сяєві ночі на кручі стрімкій / смерека лежить у могилі м’якій, / повалена громом на вічний спокій. // Посестри шумлять, і поникла трава... / На зламанім пні, мов сама нежива, / куняє у думах надута сова». Тут помітна не лише своєрідність поетичного сприйняття, а й незвична форма, строфіка. Осип Маковей збагатив рідну літературу й формою.

Він і сьогодні ім’я нашої літератури. Але звернімося до менш відомих поетів. Деяких із них хоча публікували, але знали обмаль фактів із біографії – чи геть нічого не знали. Наприклад, Мелетій Кічура. В антології «Струни» сказано: «Виступив на літературне поле в перших роках двадцятого століття. Збірка віршів “Без керми”». Але далі: «На жаль, редакція не могла на час добути потрібних біографічних дат з життя цього письменника. Так само годі було дістати його творів. Містимо тільки один вірш, як зразок». 

Сьогодні ми більше знаємо про цього автора. Мелетій Кічура (1881–1938) творив під псевдонімами: Він написав би й більше, якби не загинув у ГУЛАЗі. 

Народився в Тернопільській області, навчався у Відні та Львові. Але подальша доля була пов’язана з Києвом. Узагалі за біографією цього літератора можна створити роман чи фільм, бо за коротке життя відбулося багато подій. Зокрема, саме Кічура був довіреною особою Василя Стефаника на діловій ниві.

Поет був за освітою правником, а не філологом. Але часто поставав на літературній ниві як критик і перекладач. І завдяки йому українці змогли читати рідною мовою твори Фрідріха Шиллера, Шарля Бодлера та інших (наприклад, Юліуша Словацького). А ще він перекладав німецькою Тараса Шевченка і Лесю Українку. Тобто вводив українську літературу у світовий контекст. Також був адвокатом, видавцем, редактором і взагалі різнобічною постаттю.

Він пройшов Першу світову війну, російський полон, Сибір… А з 1918 р. жив у Києві та викладав німецьку мову. 

Хотілося б зупинитися на національній позиції автора. Він був принциповим українцем і обстоював рідні інтереси. Це помітно ще в юності, коли студентом майбутній поет виступав за створення у Львові українського університету. А подальша літературна діяльність – часто прорив, цей письменник умів об’єднувати людей і бути першим у починаннях. За доби українізації видавався у Харкові та Києві. 

У 1933 р. поета несправедливо заарештували, а 1938 р. його не стало. (Донедавна роком смерті Кічури вважали 1939-й). 

Українських поетів-модерністів часто об’єднує те, що вони мали гімназійну, а потім університетську освіту та європейський досвід. Молодість багатьох збіглася з початком Першої світової війни. Але далі доля в кожного складалася по-різному. Часто бачимо постраждалих від терору. Проте ми можемо читати твори, збережені завдяки ентузіастам – попри минулі спроби ворогів знищити пам’ять про наш модернізм. 

Вірш Кічури «На золотих пісках» неодноразово публікувався – не лише у «Струнах», але й в альманахах. Сьогодні це приклад не лише модернізму, а й просто гарної поезії. Цей твір – про Сфінкса, але й не тільки. Ще не почавши читати, ми уявляємо єгипетську пустелю, Сфінкса – з людським обличчям і левиним тілом… А що далі? Адже українська поезія вже оспівувала східну культуру і, зокрема, Єгипет (Леся Українка, Агатангел Кримський…). Як молодий автор описав відому легенду?

Хто не знає античного міфу про фатального Сфінкса (на деяких картинах це жінка), який питав загадки перехожим, а якщо не отримував правильної відповіді, убивав? Єдиним, хто відгадав, був Едип – майбутній цар. Досі слово «сфінкс» означає загадку, таємничість або загадковість конкретної людини. А як обіграв цей міф український поет?

Починається описом Єгипту: «На золотих пісках, / Над Ніля берегами, / Дрімає горда Сфінкс, / Вколисана віками». Отже, тут міфічна Сфінкс – жінка. Далі – нестандартно: поет описує мандрівника Солімана (може, ім’я на честь біблійного царя Соломона, відомого своєю мудрістю, на Сході знаного як Сулейман?). Він, як автор вірша, «усе своє життя / …посвятив науці», але не знайшов сенсу, для чого живе. Чого ж прагне герой? «Коли б одну хоч з тайн / Був зміг він одслонити – / Лиш змарнував життя, / А міг би гарно жити». Побачивши Сфінкса (чи Сфінкс), мандрівник і вчений вирішив, що вона дасть йому відповідь – і рушив до неї – «мов ранена птиця, / Побіг, де горда Сфінкс, / Судьби мовчазна жриця». Узагалі автор динамічно і незвичайно описує емоції – у тому числі розпач і надію, змішані в єдиному пориві: «І до грудей її / Холодних припадає / І, мов розбитий дзвін, / Безнадійно питає…» А питання: «Скажи, скажи мені, / Нащо живу на світі? / Чим є той бідний світ, / Ті зорі на блакиті?» Але «горда жриця» не відповідає й навіть не ворухнула жодною рисою обличчя. Зрозуміло, що це скульптура, але ж ми маємо справу з художньою літературою, навіть фантастикою – тому чекаємо, услід за Соліманом, що божество озветься. Але цього не відбувається, навіть коли герой ударив статую кинджалом. У фіналі головного персонажа знайшли мертвим, але причина не пояснюється. Тобто вічна Сфінкс тут нічого не питає. Вона нічого не хоче від смертного. І бачила стількох людей. І якщо в міфах і легендах ця істота жива, тут вона скоріше нагадує ідола, мертву (хоча й прекрасну) кам’яну статую. Герой питає Сфінкса. Але вона не знає чи не хоче відповісти. Може, це натяк на те, що треба міркувати самому? Що готових істин не буває? Узагалі цей вірш загадковий, як і сам (чи сама) Сфінкс, яка «мовчить, / Вдивившися в безкрає». І хоча кінцівка трагічна, але написано твір яскраво, жваво, він дуже мальовничий і позначений особливим ритмом. Читач може уявити всю оригінальну історію, які розповів поет.

Навіть цей побіжний огляд дозволяє судити, яким багатим і різноманітним був український модернізм, який тільки зараз ми по-справжньому починаємо відкривати. Він – не лише в окремих книгах, а й у пресі, альманахах, антологіях, журналах та інших виданнях. І лише потім його почали досліджувати як систему. Наведені твори показують високий рівень і багату фантазію авторів, а ще ці тексти свідчать і про українську ідентичність, і про те, що все це – надбання вже світової класики.

Аналітик матеріалів –
 Олена Смольницька

Про автора:
Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант
з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-
Католицької Церкви (Львів).