Український модернізм: від Феба до цвіту папороті

(ПРОДОВЖЕННЯ)

Український модернізм – явище надзвичайно різноманітне, багате, несподіване і до кінця не вивчене. Він оспівував і рідну традицію (зокрема фольклор), і сучасність, і взорувався на класику, і на новинки зарубіжної літератури – яким потім судилося стати класикою. 

Початок ХХ століття ознаменувався появою багатьох нових імен, зустрінутих класиками (які писали відгуки на нові публікації, причому ці відгуки були від схвальних до критики, але ніколи – байдужими). Це антологія «Струни» та інша, альманах «Українська Муза» тощо.

Гортаючи ці сторінки і знаючи біографії авторів, ми згадуємо. Що потім ці молоді поети, які вже заявили про свій талант рівнем творів, часто страждатимуть. Їхня доля (на щастя, не в усіх, але багато в кого) буде трагічною. 

Про їхню творчу молодість було відомо з передмов або коментарів до антологій та інших видань, де публікувалися ці поети. Про декого дізнавалися з автобіографій. А далі… факти збирали за крихтами.

Наприклад, це Василь Бобинський (1898–1938). Він не дожив до 40 років: його розстріляли в ГУЛАЗі. Одна з причин – українська позиція. Сьогодні ім’я автора асоціюється з розстріляним Відродженням. Але між датами народження і смерті вмістилося безліч подій (не всі з них ми досі знаємо) – це не лише низка переслідувань різними владами і часта еміграція. Відомо, що талановитий поет, в якого був справжній європейський досвід, народився на Волині, мав гімназійну освіту, а коли почалася Перша світова війна, воював на фронті й був поранений. Ми знаємо, що він видав у 21 рік найпершу збірку. Ми знаємо, що його репресували (як і переслідували членів родини поета), а реабілітували посмертно, у 1956 р. Відомо й те, що Бобинський неодноразово поставав організатором літературних груп і часописів. 

Якщо звернутися до його творів, то помітимо літературну форму і новаторський на той час зміст. Наприклад, вірш «На весноярі». Можливо, слово «веснояр» – неологізм, а, може, це й діалектизм, бо «яр» і означає «весну». Цей вірш уславлює кохання та взагалі життєву енергію, а починається описом, який нагадує античний: «На весноярі радісні співи, / Радісні співи на весноярі. / Жертви складають невинні діви / На мармурові білі вівтарі». Або один із програмних віршів поета – «Розгін Феба». Відомо, що Феб – це римський аналог Аполлона, бога сонця, світла, краси і мистецтва. Але передусім це божество у римлян означало сонце. Самого Василя Бобинського порівнювали з Фебом завдяки молодості й таланту. Згаданий вірш – лаконічний, усього дві строфи, але в них угадується міць і взагалі портрет античного бога (і самого поета), а римування – незвичне: «Наді мною небо... / Кругополе – біле біле... / Наді мною неба синя копула. / Сніг і сліпну. // Луком погляд випну. / Вимкнуть блиски: стріли-стріли / Просторінь захóпила / Розгін Феба». (Копула – це діалектне позначення церковного склепіння – маківка, баня; отже, тут – небозвід, небесне склепіння, яке кругле і синє). 

Його називали майстром любовної лірики (і це правда). Але його перу належить і філософська, і пейзажна, й інша лірика. Але її межі явно ширші. Наприклад, вірш «Психологічний пейзаж» із надзвичайними образами: «Пеленами-потоками / Снуються димні пряжі / Срібні тополі в арфи в’яже / Струнами сум одинокими». Або виринає український символ купальського цвіту папороті у вірші «Як вечірньою отрутою»: «І піснею заснутою / Самотність серце стисне, / Як вечірньою отрутою / Цвіт папороті блисне». А ще, попри багато поезій на тему чистої краси, він не був далеким від життя, виступав проти «очей сліпоти».

Ще він багато перекладав, вільно володіючи французькою, німецькою, польською та іншими мовами. Завдяки йому вперше прочитали українською лірику Артюра Рембо, тоді вже популярного в оригіналі, але в перекладах не так відомого. Наприклад, ось як починається знаменита поема французького символіста «П’яний корабель»: «Спливаючи униз по водянім безмір’ї, / Я вже не чув на собі рук провідників…». І далі ось пригоди самотнього корабля без людей: «Минулої зими я в дикий плеск прибоїв, / Глухіший за мізки упертих дітваків, / Гонив! Півострови, покришені борвою, / Не бачили таких, як я набачивсь, див. // Борва мої морські благословила ранки, / Над крутіжем мерців діб десять, день і ніч, / Від корка легший, я свої виводив танки / Здаля від маяків і їх телячих віч… // Я поринав з тих днів у пісні сушелому, / Як зоряний намет безмежний і співний, / Вжираючися в чинь зелену і знайому / Лиш мрійним топлякам, що часом тонуть в ній. // Туди, де рум’янцем займаючи сапфіри / Води, у сонний ритм, під сонячну теплінь, / Міцніш за алкоголь, зичніш за ваші ліри / Пузириться гірка любисткова червінь». Перекладач уловив, зокрема, що цей шедевр – і про свободу творчості. Про це свідчать, наприклад, рядки: «Отож я – корабель, що стряв у нетрях зільних / Що в диких борвіях знаходив щастя транс, / І так сп’янів вином бурунів божевільних, / Що не знайти мене всім стежним суднам Ганз. // Я – вільний, у диму, у мряці фіолетів, / Я – що свердлив щоглом червону твердь небес, / Я – повен ласощів для вибраних поетів: / Сонцевих медицин і плястрів синіх плес». А ще завдяки Василю Бобинському українською зазвучав австрійський класик Стефан Цвейг (або Штефан Цвайґ), зокрема його шедевральні новели як «Амок» та інші.

Розгін Феба – це його розгін. Якому не дали долетіти до кінця, але сонце все одно встигло вразити багатьох. Як і корабель у поемі Рембо, поет міг про себе сказати, що вільний духом. 

Або інший поет – Роман Купчинський (1894–1976), якого можна назвати людиною-епохою. Народився в Тернопільській області (тодішня Австро-Угорщина), умер в еміграції біля Нью-Йорка. 

Передусім він відомий як автор понад 80 стрілецьких пісень (до речі, автор і сам воював), швидко ставши популярним іще замолоду. Але ще цей поет був фаховим журналістом, композитором, прозаїком, телевізійним сценаристом, мав академічну освіту (наприклад, вивчав філософію у Віденському університеті й далі продовжив навчатися, але вже таємно, у Львові). У молодості був видатним спортсменом, який вигравав змагання – наприклад, зі штовхання ядра. Тобто чемпіон! 

А що сказати про його поезію, яка різноманітна? Він друкувався під псевдонімами і криптонімами, яких насправді набагато більше, ніж я тут згадую: Гак Мусій; Чіпка Галант; Галактіон Чіпка; Доля Мирон; Мирон-Доля; Роман К.; Харко; Учасник; Зищзз; Рома; Р. К.; Г. Ч.; М. Д.; Т. С.

Його поезія – і пісенна, і насичена символами, і навіть уривчасто-експресіоністська. Що б там не поставало – поле чи степ перед боєм, – ці вірші оригінальні. Син священника, який і сам отримав освіту в духовній семінарії, Роман Купчинський часто творив духовну лірику, а також писав начебто на пейзажну та іншу тематику, де все одно з’являлася релігійна символіка. Ось як автор обіграв народне повір’я про бабине літо. Чому цей період восени називається саме бабиним літом, коли тепло, гріє сонце і літає павутиння? Є багато версій, зокрема міфологічних. Але є й суто релігійне. У вірші «Бабине літо» розповідається явно легенда з народного християнства, явно для дітей: «По ясній синяві ген-ген / Пречиста Діва походжала, / Із кужіля шовковий лен / Святими рученьками пряла. / А янголи ту пряжу брали / І ниточку по ниточці / Кожнісінькій сиріточці / На сорочину розділяли. // Летіла пряжа понад полем, / І як знайшла де сиротину, / Що заслонялась ліктем голим, / Спускалася при ній в долину». Начебто щасливий опис? Але кінцівка незвична: «Та сироти ниток не брали, / Бо в голову й не покладали, / Що може хтось за них подбати, / А то ще хто: Господня Мати!..». Ось чому павутиння, ніким не збиране, літає по землі. А Мати Божа, Пречиста – Заступниця всіх, дітей також.

Або, наприклад, поезія, в якій пейзаж явно метафоричний, а лексика – церковна – вірш «Роса, хмара та сніг». Фантазія про те, як постали стихії, а ще – перераховане у заголовку. Тут зовсім інша, буремна, розповідь, ніж у лагідному «Бабиному літі», а строфіка і римування нестандартні, віртуозні: «Сказав Господь: “Прокляття вам!” І легіоном білих крил / Стрясла причаяна тривога. / Засумував небесний храм, / Бо половину ясних сил / Скидало б тьму прокляття Бога. / І мовив Бог до янголів: / “Розкиньте їхні жемчуги / На ниви, квіти, на покоси!!”.. / І на приказ Господніх слів / Лани, левади та луги / Змережали райдужні роси. / І мовив Бог: “Здеріте з них / Імлисті шати в тую ж мить, / Нехай блукають, як примари!” / І на приказ тих слів грізних / Золототканую блакить / Встелили довгополі хмари. / І мовив Бог: “А пір’я їх, / Те безшелесне, розтрясіть, / Нехай по всьому світу лине!” / І відтоді сріблистий сніг / Летить крізь темряву століть, / Летить, летить, летить і гине».

Пейзаж і погода часто слугували для поета алегорією інших стихій. Наприклад, розлогий вірш «Хмара», який чимось нагадує байку, показує динамічну картину грози. Хмара (заголовна героїня) вимагає від усіх підкоритись їй, і загрожує за непослух «огненним батогом», тобто блискавкою (прямо тут не названою). Усі – «Дерева, трави та квіти» – підкорились їй, навіть іще не побачивши блискавки. Окрім «дуба одинокого», який вистоює та сперечається у грозу, попри всі удари. Зрештою, хмара не витримує, слабне та розсіюється (і з неї сміються), розпогоджується, і всі вихваляють… гранітну гору, на якій росли (райдуга – вінець переможця, і хор: «Слава побідній горі!»). Кінцівка: «Про дуба ж ніхто не згадав».

Розгортаючи далі образ-символ дуба як український, хотілося б завершити цю статтю розповіддю про іншого автора – львів’янина Миколу Голубця (1891–1942), який теж, як й інші згадані українські поети, отримав гімназійну, а потім університетську освіту (його alma mater – спочатку Львів, а потім Відень), пройшов Першу світову війну. А загалом присвятив себе академічній кар’єрі, вивчаючи історію та мистецтво і будучи літературним критиком. Був і архівістом. За Другої світової війни активно розвивав українську культурну діяльність у рідному Львові, тобто був діячем культурного спротиву. Він відомий як поет, прозаїк, автор збірок, а ще й редактор, видавець… Дуже різнопланова постать. Творив під псевдонімами: Микола Вілонський, М. Вільшина Гуменецький. Але ще й знаний як український перекладач дуже популярної за модернізму драми-казки німецького класика Ґергарта Гавптмана «Затоплений дзвін», а також переклав українською німецьких романтиків (Йоганна-Вольфґанґа Ґете, Гайнріха Гайне), не менш популярного скандинавського класика Генріка Ібсена, британця Оскара Вайлда… Але ще й сам був цікавим поетом. Зокрема, є твір «Ой нагнувся дуб високий». Цей вірш досі співають, а за життя поета він став стрілецькою піснею. Коли його створено? Називають дати 1909–1913 рр. Текст: «Ой нагнувся дуб високий / Понад став; / Ой по тобі жаль глубокий / Позістав. / Жовкне, в’яне дуб високий / Тут, то там, / Ти далеко – світ широкий, / А я – сам! // Ой дивлюся, як щорана / Дуб ся гне... / Чи часом тобі, кохана, / Жаль мене? / Листя в’яне, ворон кряче, / Сірі дні... / Кажуть люде, що ти плачеш / По мені». Є різні варіанти окремих рядків і слів цієї пісні – наприклад, у першій чи одній із найперших публікацій було замість «Ой дивлюся, як щорана / Дуб ся гне» – «Ой дивлюся, дуб високий / Віти гне».

Звичайно, неможливо в одній статті викласти всі особливості українського модернізму, який такий різний. Неможливо схарактеризувати і просто перерахувати всі твори цієї доби. Але навіть такий стислий порівняльний аналіз дозволяє бодай трохи уявити, якою була наша література, як вона формувалась і розвивалася. Розвиток українського модернізму штучно перервали, але саме явище жило – у публікаціях та пам’яті. Тому хотілося б нових видань антологій цього періоду для кращого ознайомлення читачів.

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Про автора:
Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант
з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів).