Любов творить справжні дива
Історія про те, як великі серця хороших людей допомагають малому Володі стати на ноги
В одному із березневих номерів газети «Сурма» ми познайомили вас із 10-річним хлопчиком: Володя Костиря приїхав до Америки на протезування обидвох ніжок, які втратив через достатньо непрості обставини його життя. Він ніколи не ходив. Не міг. Хоча дуже хотів. І мріяв про це – понад усе. Але важко сказати, якою була би доля Володіної мрії, якби Господь не послав йому на життєвому шляху людей із великими і чуйними серцями. Просто знайомих, які сповна замінили найрідніших. Медиків, благодійників, волонтерів, яких не залишила байдужими історія хлопчика. І вас, дорогі українці Чикаго, які продемонстрували високий приклад християнського милосердя і своїми щирими пожертвами підтримали мрію Володі на шляху до її здійснення.
Забігаючи наперед, скажу: він уже ходить. Він уже й хвильки не може всидіти на місці. Так, ніби хоче надолужити усі ті 10 років, коли пересувався, спираючись на руки і коліна. Він уже і згадувати не хоче той час.
Але той час у житті Володі був. Час, у якому його зрадили ті, хто мав би стати надійною і міцною опорою для народженого із фізичною вадою – викривленими майже у протилежний бік стопами ніг – хлопчика та його на рік молодшої (на щастя, здорової) сестрички Надійки. Ні, я не буду зараз шукати ніякі дошкульні слова на адресу їхніх батька-матері. І судити їх не буду. Бо не ходила ані в їхніх черевиках, ані їхніми дорогами. Втім, чи дорогами? Скоріше, манівцями. Де немає обов’язків. Немає відповідальності. Нема турботи про ближнього. А чи є любов? Не знаю. Мала би бути. Бо таких красивих і розумних діток не можна не любити. Якщо, звісно, не переважає любов до легковажного способу життя, до випадкових стосунків, до сумнівних товариств і непевних друзів, до чарки або ще до чогось такого далеко не привабливого, чим можна цей перелік доповнити. Отак і складається тоді, що діти стають скоріше перешкодою, зайвим клопотом, аніж радістю.
Вони – із Дніпропетровщини. Хоча народжувались в Луганську: там їхня мати робила (і досі десь робить) спроби влаштовувати особисте життя. Однак часто привозила дітей в Синельникове, до бабусі, яка дуже любила онуків. Бувало, що Надійку залишала тут на кілька тижнів чи й місяців. Володю – майже ні. Часто забирала його із собою, користаючи із фізичної вади хлопчика: просила гроші, посилаючись, що збирає дитині на операцію. Добрі люди відкривали перед очевидним каліцтвом дитини свої серця та гаманці. Але мати і не думала про операцію. Хоча тоді, у перші місяці і навіть перші роки після народження, ситуацію (скажуть потім медики) можна було виправити, і хірургічним та ортопедичним втручанням повернути стопи хлопчика до правильної фізіологічної норми. А отже повернути, точніше дати йому можливість ходити. Просто ходити. Як усі люди. А не повзати, спираючись на коліна і на руки. Як звірятко. Але тоді пропало би джерело «заробітку»... Вибір було зроблено на користь легких грошей, а не здоров’я дитини.
Усе це бачила, про все це знала їхня сусідка у Синельниковому Лілія Лахно. Та не відбереш же дітей у рідної, хоч і байдужої, матері: усі права на сина і доньку – у неї. Намагалася хіба що нарозумлювати молоду жінку, адже була її хресною матір’ю. А ще, домовившись із їхньою бабусею, час від часу забирала Володю з Надійкою до себе. Жаліла дітей. Бачила, що у них не було дитинства, наповненого любов’ю і турботою батьків. Хотіла надолужити. Замість своєї недбайливої похресниці.
Вона справді дивовижна, ця пані Ліля. З великим серцем. Як і вся її сім’я – чоловік, обидві доньки, зяті: ніхто із них не заперечував, аби фактично чужі хлопчик і дівчинка стали членами їхньої родини. Саме так, членами родини. Як це сталося?
– То було у травні 21-го року, – розповідає пані Ліля. – Христина, моя похресниця, залишила, уже не вперше, дітей у мене. Сказала, що на тиждень-другий. Але я бачила з її поведінки, з її поглядів, що вона не повернеться за ними, що вона їх просто кидає…
Пані Ліля пішла за консультаціями та допомогою до соціальних служб. З часом вдалося офіційно оформити опікунство. Христину до того часу уже позбавили материнських прав. Перед остаточним у цій справі судовим засіданням їй давали ще один шанс залишитися Матір’ю. Однак – марно…
Матір’ю для Володі і Надійки є тепер саме пані Ліля. Й абсолютно не ображається, що вони так і кличуть її – Ліля. Річ же не у звертанні. Все вирішують почуття. А вони виявилися взаємно світлими і щирими. Хоча не можна сказати, що Ліля, зважуючись на опіку, не хвилювалася: коли твоїм рідним донькам уже близько 30-ти, коли в них уже свої сім’ї, то знову «впадати» у 6-7-річне дитинство – непросто. Одначе знала, що дітей тепер нікому не віддасть.
Надійка ходила до школи, до Володі приходив учитель додому. Дівчинка любить письмо, хлопчик – математику. А ще він любить малювати. І любить орігамі. Колись побачив на ютубі, захопився. Довго і терпляче самотужки вчився, зате тепер вмить може зробити із аркуша паперу… лілію для Лілії. Відчуває її любов. І знає тепло її рук: скільки ж років, коли треба було, носила його, щоб не
повзав.
А колись сказав: Ліля, зроби так, щоб я ходив… Защемило в серці. Проковтнула важкий клубок, що підкотився до горла. Відповіла: я постараюся! Почала збирати усі необхідні документи і за сприяння та допомозі соціально-медичних служб вони поїхали до Києва, до Охматдиту. Там і почула: до трирічного віку викривлені стопи ще можна було врятувати хірургічним втручанням; тепер ходьба можлива тільки на протезах, але для цього ніжки потрібно… ампутувати. Вище колін. Деформація кісток пішла надто високо.
Як цю звістку сприйняв Володя? Мужньо. Якщо лікарі сказали, що так треба, значить треба. Він готовий був на все. Тому що він хотів ходити. Одну ніжку Володі ампутували у серпні минулого року. Другу – у грудні. На зовсім юному здоровому тілі рани заживали швидко. А невгамовну енергію хлопчика ледве вдавалося стримувати: лиш дочекався, аби сформувалися дві культі, одразу намагався на них і ходити – все ж краще, аніж пересуватися навкарачки.
Вона ж, мати-опікунка, думала, що робити далі. Київські медики підказали звернутися до представників благодійного фонду «Protez Foundation», які й погодилися взяти Володю на протезування до Америки. Поки оформляли відповідні документи, поки чекали на візи, поки збиралися в дорогу, знову захвилювалася: в таку далеч, ще й уперше в житті літаком – страшнувато! Заспокоїв Президент фонду Юрій Арошидзе, який створив цю благодійну фундацію спільно з її головним лікарем Яковом Градінаром. Сказав: ми поставимо Володю на ноги. Потім додав: братика із сестричкою не можна розлучати, тому подбаємо, щоб до Америки ви поїхали утрьох. А у відповідь на її «я не знаю англійської мови, як же поведеться нам серед чужих людей?», переконливо заспокоїв: там будуть українці, і спілкування українською буде, навіть борщ український вам гарантую…
Ліля і справді з великою вдячністю говорить про волонтерів фонду, які супроводжували їх від Києва до Львова, потім до Польщі й аж до літака в Німеччині. І про тих, які 2 березня зустріли їх з квітами і подарунками в аеропорту Міннеаполіса. Серед них виявилася навіть землячка з Дніпропетровщини Олена Вересовська. Справді родинним теплом оточило новоприбулих подружжя Павло Куриницький та Людмила Шовдра. Поселилася Ліля з дітьми в тому будинку, де проживають українські воїни, яких фонд «Protez Foundation» забирає до Міннесоти на протезування. До слова, від початку війни тут прийняли уже 24 групи поранених воїнів (із тими, кого протезують в Україні, разом запротезовано вже більше 500 осіб). Зараз фонд почав запроваджувати новий проект – щоб у кожній групі була дитина, яка потребує протезування. Так сюди і потрапив Володя Костиря, а з крайньою групою приїхав 13-річний Кирило Салов, юний спортсмен-плавець, кандидат у майстри спорту, якого протезуватимуть із вродженою вадою руку.
Малий Володя одразу став улюбленцем товариства: і в домі серед військових, і в самому центрі протезування. Його практично відразу поставили на тренувальні протези. Першого дня ще навчали, як правильно ними користуватися, а наступного дня він уже ходив сам. З таким азартом, з такою радістю в очах, що градус щастя аж зашкалював. А пані Ліля… плакала. Згадала, як він сказав колись: Ліля, зроби так, щоб я ходив… Зробила. І від радості за радість Володі плакала.
– Знаєте, йому, напевно, легше, ніж тим хлопцям-захисникам, які тут протезуються, – каже Ліля. – Хлопці вміли ходити, але втратили ноги і їм непросто стати на протези, щоб знову піти. Це ж зовсім не ті відчуття. А Володя ходити не вмів. Він не знав, як це. І жодних протезів за своє життя в Україні не мав. Тому для нього то був особливий момент – стати рівненько на свої дві ніжки (нехай і з одягненими протезами) і піти. Піти! Побігти! Він так давно, він усе своє життя мріяв про цю хвилину!
Тепер вони щодня мають заняття в протезно-реабілітаційному центрі. І так само щодня мають спілкування з гарними людьми – лікарями, тренерами, волонтерами, які оточили їх увагою, турботою, і допомогою – як на заняттях, так і в дозвіллі, і в побуті. Пані Ліля вдячна всім, не називаючи імен, тому що боїться, щоб когось не забути. Просто каже: навколо – неймовірні люди. А ще до мами Лілі був один дзвінок на вайбер від тієї мами, що зветься Христина. Єдиний за багато останніх місяців. Чи сповнений каяття? Не відчувалося. Здивувалася, що діти з Лілею в Америці. Що Володька ходить. Здивувалася. І не більше…
А в останні вихідні березня Ліля Лахно з Володею і Надійкою, із ще двома нашими захисниками – Русланом та Олександром, з волонтерами Павлом та Людою приїжджали із Міннеаполіса до Чикаго. Якраз незадовго до цього ми і познайомили вас у газеті з цим дивовижним хлопчиком, тому що хотіли, аби на запланованій зустрічі кожен міг долучитися до допомоги у здійсненні його мрії – ходити: на виготовлення постійних протезів (а їх, зрозуміло, час від часу доведеться замінювати, бо ж дитина росте) потрібні немалі кошти. На даному етапі йшлося про 30 тисяч доларів. І ви це зробили, дорогі українці Чикаго, неймовірні люди з великими серцями!
30 березня особливих гостей із Міннеаполіса радо прийняла церква святого Йосифа Обручника, радо зустрів її настоятель отець Микола Бурядник, усі парафіяни і прихожани храму. Після кожного із трьох ранкових Богослужінь відбувався збір коштів (потім підрахунок засвідчить, що зібрано 23 тисячі доларів!), відбувалося тепле спілкування із самим Володькою, якщо… вдавалося його спіймати: на своїх тренувальних протезах він так носився по храму, що пані Ліля ледь за ним встигала – то поміж людей, то на хори, то у бейсмент… А ще він виявився не тільки гіперактивним, але й доволі комунікабельним – підходив до своїх однолітків і казав: давай познайомимось… Він ожив, справді ожив. Бо відчув любов багатьох людей. Десятків. Сотень. Які перейнялися його непростою долею. І зібрав багато-багато паперових, з написаними на них щирими побажаннями, сердечок: їх дарували особливим гостям парафії дітки, які готуються до першого причастя.
А пополудні того ж дня відбулася ще одна незабутня зустріч – у церкві Непорочного Зачаття в місті Палатайн. Тут небайдужі люди парафії організували благодійний майстер-клас із малювання. Його проводив художник Юрій Карпенко, за прикладом якого усі охочі малювали українську знаменитість – пса Патрона. Кожен у міру свого художнього таланту розмальовував на папері симпатичного песика, а потім навіть міг… погратися з ним: завдяки сприянню Христини Сови надзвичайно веселою вдалася розважальна частина зустрічі, на яку завітав і охоче бавився та фотографувався з усіма аніматорський Пес Патрон. Було здорово! Ще й тому, що зустріч (і за неї, і за безкорисливу щиру допомогу взагалі, пані Ліля з дітьми особливо вдячні волонтеру Мар’яні Бабій) називалася «Маленькі серця – велика допомога», і всі присутні діти зі своїми батьками, волонтери, усі небайдужі (хто не міг бути у залі, той скористався можливістю переказати кошти через QR-код) також доєдналися до фінансової допомоги (близько 2 тисяч доларів) для фонду «Protez Foundation» на протезування Володі Костирі.
Перебуваючи в Чикаго, гості з Міннеаполіса мали нагоду познайомитися з нашим чудовим містом: кілька екскурсій для них організували волонтери фонду Володимир Долинка та Мар’яна Бабій, які завжди опікуються приїздом до нас поранених воїнів, що протезуються в Міннесоті. Не оминути також увагою надзвичайно активну групу дівчат-волонтерок – Інну Левченко, Анжелу Бабій, Лілію Гатич, Наталію Дмитришин, Тетяну Немировську, які не рахуються з часом, коли треба допомогти з належним перебуванням у Чикаго наших мужніх захисників. І якщо архітектурні принади Чикаго ще не надто зацікавили 10-річного Володю та його сестричку Надійку, то поїздка в океанаріум та у LEGOLAND Discovery Center – це був для дітей справжній вибух емоцій та захопливих вражень.
Пані Ліля Лахно сердечно вдячна кожному, хто зустрів їх тут, в Америці, наче близьких і рідних. Хто допомагає. Хто ділиться своїми професійними вміннями і теплом своєї душі. Саме так – сердечно вдячна. Бо завжди знала, а тепер ще раз переконалася, що саме великі серця щирих людей здатні творити справжні дива.
P.S. Кожен охочий може в будь-який час приєднатися до допомоги для Володі. Зробити це можна (чим, до речі, також скористалися уже чимало жертводавців – спасибі і вам) через запропонований нижче QR-код; інший спосіб – рахунок у банку «Самопоміч» – № 203525; або ж ZELLE PROTEZCHICAGO@GMAIL.COM 715-600-2727.
Будьте тими, хто допомагає. Повірте: це значно краще, ніж потребувати допомоги самим.
РАХУНОК БАНКУ
«САМОПОМІЧ»
203525
PROTEZCHICAGO@GMAIL.COM
715-600-2727
ZELLE
Фото редакції газети та Захара Сови.