Відвідини України-24: жагучий біль, але не тільки

Київ, Майдан Незалежності, 5 серпня 2024

Серпень 2024. Шлях додому (Київ) нині відомий: польською компанією «LOT» до Варшави, звідти на прямий поїзд, якщо за місяць до поїздки пощастить з квитком, або ж з пересадкою в Перемишлі і до самого Києва…

Авторка з Богданом Горенем

Авторка в одному із залів Спілки письменників України

Авторка разом із Тетяною Фольварочною 

Авторка з Ніною Шаварською 

Спільне фото лауреатів, учасників церемонії, гостей

Майже місяць (з 3 до 29 серпня) в столиці в умовах війни майже щодобові «алярми» – себто повітряні тривоги – з повідомленням різного роду загрози переважно вночі, відключення світла, особливо в другій половині серпня і що це означає… Відносно заповнені вулиці. Більше автівками, ніж перехожими… Проводила своє «дослідження» всі дні, переважно на вулицях, в крамницях та аптеках Подолу, де мешкала, в метро і т. д.: прислухалась, якою мовою розмовляють пішоходи або говорять телефоном. Одним словом, наскільки відповідає своєму статусу столиця України, яка рясною кров’ю найкращих синів вже 10 років захищає своє право бути вільними, бути українською державою. Останні 2,5 року кров ллється уже струмками, а збудовану сотнями поколінь нашого народу «будівлю» під назвою «Україна» відомий світу нелюд-агресор своїми і чужими ракетами та «шахедами» продовжує перетворювати на розвалини… Не одна розвалина є і в Києві: Охматдит, завод «Артем», медцентр «Адоніс»… Скільки ж знищено по всій Україні музеїв, бібліотек, храмів, театрів, заводів, електростанцій, шкіл, житлових будівель, історичних пам’яток, яких уже не відновиш…

То що ж означають ці «алярми»? Люди вже звикли до них і здебільшого не реагують на заклики йти у сховища. Проводять цей час у ванних кімнатах, біля ліфтів або… в ліжках: раптом пронесе! Якщо вдень, то діти у дворах дізнаються з мережі «що летить» і по-своєму реагують: «Це не балістика, не страшно, пішли гратись дальше»… Я поділяла дитячу позицію. Своїх дітей просила: «Не будіть!»

 А ось відключення світла були для мене серйознішими… Маю неабиякий досвід на собі відчути, що означає жити киянам, зокрема моїй родині, та іншим містам України в умовах цієї війни. Несподіване відключення світла – це: повзком на енний поверх в темноті… Не раз і не два була в такій ситуації. Запам’ятався перший раз, як досягати 7-го поверху без ліхтарика. Темінь повна, а до стрімких сходів з перилами від порогу прольоту ще треба дійти без прямої стіни ліворуч і праворуч… Не довго, але повзком.

Або у квартирі, коли раптове відключення вперше вночі застало в кухні і примусило в темряві навпомацки шукати свою кімнату, заблудитись і несподівано зайти в іншу, де уже спали рідні та перелякати їх… Повернулась у післявоєнні 50-ті роки у село на Вінниччині. Тоді користувались примусами на «гасі», що диміли на всю хату, як шалені. А нині на примусі модерного виробництва ХХІ століття вже на «газу» підігрівала суп, кип’ятила бігуді, воду для чаю та інших потреб. Ні, це не війна. Це свідоме знущання терориста над цивільними людьми. Це геноцид.

*****

Описала незручності, з якими можна впоратися. Лише б не «попало». А ось інший біль, який не оминув десятки, ні – сотні тисяч українських родин. Це біль материнський, батьківський, жіночий і кожного патріота, закоханого в Україну. Здається, вже немає жодної родини, в якій не оплакували б полеглих батьків, синів, дочок, родичів, друзів, близьких знайомих, відомих представників нашої суспільної еліти, за якими плачемо, як за рідними: Василь Ступак («Міф»), Дмитро Коцюбайло («Да Вінчі)», Марко Пославський з українсько-американської родини («Франко») та сотні подібних їм Героїв. Які ж красені на фото: юні, молоді, зрілі, що відлетіли в небесну вись… Наберіть, прошу, в гуглі «Герої не вмирають»... Там ці світлини… Красива нація! Згадалось в цю мить, як оплакують у своїх постах кожного з полеглих друзів-талантів Катерина Степанкова. Їй вторить мама – Ада Роговцева, яку знає чи не кожний фронтовик. У них сотні оплаканих, як рідних, серед Небесного батальйону… Ось що страшніше!

Привезла з дому болюче римоване звернення сина до матері. Автор Олена Філончук (дякую Вам, Олено) зуміла так щемно висловити синовньо-материнський біль, що надихнула мене поділитись з вами цим враженням. Усілякі відключення світла і запах заліза та горілого диму, спалахи пожеж ніщо порівняно з втратою синів батьками. Вірю, що ви розділите цей біль: 

«Матусю, не плач!…

Я вже їду додому… 

Сьогодні моя закінчилась війна… 

Від снайперів куль і від вибухів грому

я їду туди, де твоя сивина.

Де борщ у печі, молоко з пиріжками, 

де батькова сильна й згрубіла рука. 

Я їду додому… стрічай мене, мамо!

Тримайся, рідненька, бо зустріч… тяжка. 

Пробач мені, мамо!

Пробач мені, тату, 

що сам собі вибрав я долю таку,

 що пахне свічками і ладаном хата

й гойдається смуток у кожнім кутку.

 Пробачте, що в зоряну вись небокраю 

весільні мої простяглись рушники, 

що, не скуштувавши й шматка короваю, 

розбилось кохання моє на шматки! 

Пробачте за цю безкінечну розлуку, 

за сотні моїх ще не сказаних слів, 

що не дочекались ми діток-онуків, 

що кулю ворожу так рано зустрів. 

Матусю рідненька, я ж так хотів жити! 

О, скільки я мрій там собі нагадав! 

Хоч смерть і літала над нами щомиті,

 що буду наступний – думки відганяв.

О, як я хотів дочекатися літа, 

з розгону упасти в духмяну траву, 

в футбол поганяти, всіх друзів зустріти

 і дякувать Богу за те, що живу. 

Чи ж думав, що ТАК стрінуть друзі, родина? 

Чи ж знав, що обняти не зможе ніхто?

Лиш квітами болю цвіте домовина, 

гіркий «подарунок» із зони АТО. 

Матусю, не плач, не болить вже нічого. 

Своїх побратимів у небі знайду… 

Живим коридором стрічає дорога…

Дорога, якою уже не пройду…

Душа незабаром за обрій полине… 

Хтось гірко заплаче, добром пом’яне… 

Я ж кров’ю тебе захищав, Україно! 

Чому ж вберегти не змогла ти мене?!»

Також привезла лист-звернення одного з організаторів спільноти «Суспільна система» (Київ) Віктора Жердицького зі зверненням до українців материкової та діаспорної України: 

«Вимагайте від президента Байдена належну нам зброю. Не допустіть повторення минулорічного обеззброєння нашого війська! До кінця фінансового року в США 30 вересня залишається 20 днів. Наразі із затверджених Конгресом 13,8 мільярда доларів на закупівлю озброєння для України адміністрація Байдена не використала аж 6,2 мільярда доларів. Не закуплено і не надано нам зброї на 44,9 % від обсягів, виділених на цей
рік!»

Можливо, хтось з української спільноти насамперед Чикаго зможе зреагувати негайно. Це справді терміново. Незрозуміле затягування схоже на байдужість до нас.

Так, ми могли мати свою зброю, якби… Якби не розпродали на початках Незалежності, а потім озброювались своїм виробництвом.

*****

Ще один біль невиправданий нічим, крім присутності лінощів та відсутності патріотизму у багатьох киян і гостей, яких витіснив фронт зі своїх східних міст. Київ став в рази більш русифікованим, ніж у попередні роки широкомасштабної. За моїм спостереженням лиш невелика частка пішоходів столиці та працівників сервісу вживають українську. Це в унісон підтвердили й інші цьогорічні відвідувачі України з діаспори. Зустріла Лесю Тополю – те саме найперше і найголовніше враження. Одночасно повернулась із Чернівців Людмила Романюк, парафіянка нашої церковної громади (церква Св. Трійці) – те саме там, на Буковині. Львів’янки підтвердили: Львів теж стає російськомовним (!?). Кажуть, що через прибулих.

 Але й корінні кияни повернулися до «зручної» російської. Провела «експеримент»: попереду в черзі біля фруктового кіоску стоять дві жіночки. Видно, що місцеві і живо «цвенькають», як колись, на «общєпонятном». Не стрималась і, вибачившись, спровокувала їх на відповідь своїм питанням українською. Тоді одна з них чемно відповіла теж чистою українською… І далі, мабуть, помітивши мою лють, до продавчині звернулись… українською. Біда! Владо, ти є чи тебе нема зовсім? А, може, тебе й не було? Хоча нинішня влада з усіма псевдореформами винна безумовно, але найбільша провина, як на мене, кожного, хто в час цієї клятої війни толерує мову убивць, насильників, терористів.

Це те, що із суспільного вразило за цей короткий період. Але не тільки болем переймалась. Вдячна тим киянам, мешканцям столиці, які в ці невимовно тяжкі дні війни (ганьба владі, яка так і не оголосила стан війни, йдучи на поводу всього світу – тільки не українців) залишились вдома, зокрема своїм дітям, і продовжили життя мирних часів. Зовнішньо – Київ чи то з проросійськими, чи то проанглійськими, чи то проарабськими (особливо у Львові) ознаками, внутрішньо наповнений Україною. Побувала на кількох подіях в різних закладах – приємних оазисах дійсного українства, познайомилась з професіоналами та громадськими діячами ідеологічного культурного фронту, що й дало можливість зробити переконаний висновок: з Трипілля, Русі – Україна БУЛА, стікаючи нині кров’ю, Україна Є, Україна БУДЕ!

Згадаю кілька таких оазисів істинного українства, які не тільки мені- близькі. В перші дні візиту побувала в Музеї літератури на церемонії нагородження Спілкою письменників України та видавництвом «Ярославів Вал» лауреатів літературних премій-2024. Зокрема, лауреатами премій стали: Юрій Костенко за 2-ге видання книги «Історія ядерного роззброєння України» (премія ім. Дмитра Нитченка), Богдан Горинь за двотомник «Під ковпаком окупантів» (премія ім. Михайла Слабошпицького), Михайло Сидоржевський – поет, голова Спілки письменників України (премія ім. Володимира Свідзінського) та поетеса Лариса Петрова (премія ім. Бориса Нечерди). 

Тут же була представлена виставка книг лауреатів. Моя колега Тамара Степанова з «моєї» бібліотеки – нині міської молодіжної, раніше – міської юнацької – отримала для книгозбірні в подарунок від видавництва «Ярославів Вал» солідну книгу згаданого лауреата премії Юрія Костенка «Історія ядерного роззброєння України».

Зв’язки з письменництвом на цьому не закінчились. Цього разу на запрошення членкині спілки письменників України Ніни Шаварської – вона ж лауреатка багатьох літературних премій, радіоведуча, видавник поетичних книг серії «Незламна Україна» в час широкомасштабної війни, та голови київського відділення Спілки письменників України Тетяни Фольварочної відвідала СПУ, що на вулиці Банковій. Пройшла суворий паспортний контроль в супроводі особи, що запрошувала. Побачила і відчула, що таке військовий стан, яка вона – урядова охорона. Знаменитий палац будівлі Спілки під охороною. Пропускна система настільки серйозна, що працювати Спілці вкрай складно в дні війни.

Дізналася детальну та неймовірну історію цієї будівлі, збудованої та благоустроєної «по-царськи» ще на початку ХІХ століття. Оглянула там виставки новинок сучасних українських письменників. Неймовірно вразила правдою одна із відносних новинок автора – публіциста, академіка Академії оригінальних ідей Валентина Кожевнікова «Українці! Нас знищують…». Її треба прочитати раз, а потім знову перечитати кожному українцю. Як захищає українську мову автор, – уродженець Херсонщини, протягом 40 років користувач російської, – то я б назвала його «Фаріон у штанях». Можливо, про книгу розкажу окремо згодом. Вона – реліквія. 

У наступній публікації – продовження: неймовірні зустрічі, відвідини інноваційного музею, концерти, театри в час війни. Які і як?

Далі буде.