Троїсті музики: з водограєм пісень – до людей, з допомогою – до України

Якщо ви, шановні читачі, приходили на українські фестивалі, які відбувалися у наших громадах і цього року, і торік, і позаторік (зрештою, й добрий десяток років тому), то просто-таки не могли не помітити цих енергійних, забавних і безумовно талановитих легінів. Вони завжди переступають поріг кожного фестивального подвір’я у солом’яних брилях, у красивих вишиванках, у розшитих українськими взорами кептарях – як таких не помітиш?! І як не почуєш, якщо в руках кожного – облюбований музичний інструмент, а вкупі взяті вони дарують таку енергетику народної музики і пісні, що вмить забуваєш, де ти: у Чикаго, чи десь там, в українських Карпатах, де виходить на берег неспокійної річки чарівна Марічка; чи у безмежних українських степах, де впав у бою козак молодий і дівчина затужила; чи в українських пралісах, де всюди буйно квітне черемшина, а кому пощастить, то може й чар-зілля – червону руту – відшукати…

Скільки їх, пречудових українських пісень, знають троїсті музики, які взяли для свого маленького колективу назву «Водограй», – не злічити. Але на наших фестивалях вони практично не виходять на сцену – там виконавців, зазвичай, вистачає. Вони ж відразу ідуть, так би мовити, в маси. І як тільки починають награвати українські мелодії чи наспівувати добре знані і улюблені пісні, то довкола одразу збирається гурт охочих не лишень послухати, але й разом із музиками поспівати.

А могли би, як і більшість, – сісти недільної днини за фестивальним столиком і смакувати шашликами чи варениками. Але ж ні! Хоч позаду у кожного – напружений робочий тиждень (повірте, що з далекою від музики роботою), однак вони не можуть собі дозволити втратити можливість додати доброго настрою фестивальному люду і – це тепер є для них найголовнішим –  доєднатися до допомоги Україні: з того часу, як почалася війна, до бубна завжди прикріплена торбинка із написом «Збір на ЗСУ». І музики сердечно вдячні кожному, хто кидає до неї хоч б долар…

Ось чому я давно задумала написати до газети про них, про цих енергійних і завзятих легінів у солом’яних брилях, в розшитих взорами кептарях. Отож знайомтеся: троїсті музики – духовик (саксофон, кларнет, сопілки) Роман Панько, акордеоніст Михайло Стрієшин і бубніст Андрій Іванців. Ми домовилися про зустріч і я не сумнівалася, що спілкуватися з ними буде не менш приємно, аніж слухати їхню музику і їхній спів. Але аж ніяк не сподівалася, що ця зустріч подарує мені віртуальну мандрівку у мою юність. І що фото одного із музик, як потім з’ясується, було у мене вдома, на Прикарпатті, ще з кінця 80-х років, коли ми навіть не підозрювали про існування одне одного. 

Першою зав’язалася наша розмова з Романом Паньком, який проживає в Америці уже 28 років (за другим приїздом. Чому так? Про це – далі). Він – корінний львів’янин. І професійний музикант. Тому що якось інакше, аніж як у парі з музикою, його життя скластися, напевно, не могло. Гени! Лишень штрихами Роман розповідає наступне. У маминій родині дідів рідний брат закінчив філіал Львівської консерваторії. Бабуся співала в Перемишлі у хорі «Просвіти», чим дуже пишалася. Брати по батьковій лінії (і рідні, і двоюрідні) – музиканти. Батько також був музикантом – скрипалем-самоуком, а дід свого часу продав поле і купив малому Миронові ще й акордеон, на якому той також навчився грати самотужки – мав добрий слух, також допомогли кілька приватних уроків у знайомих музикантів. Скільки ж потім, у гурті з такими самими завзятими, весіль відіграв – родина статистики не вела, але рахунок точно ішов на сотні, а мо’, й через тисячу перевалив би.

Отож і Романові стелилася дорога до музичної школи. Тому що музику він дуже любив. Дуже! Пригадує: колись у Львові популярними були осінні ярмарки, куди з усіх районів області звозили для продажу дари поля, а разом з господарями завжди приїжджала художня самодіяльність із розмаїтими концертами. То він, ще геть малим, пильнував, аби не пропустити отой ярмарок: звісно ж, його не цікавили торгові ряди з капустою чи морквою, а от сцена, на яку, як правило, перетворювався кузов вантажівки з відкинутими бортами і застелений килимом… Там відбувалася магія. Особливо, коли до виступу запрошувалися троїсті музики. Готовий був слухати їх годинами… Як і духові оркестри, які, починаючи від весни, щонеділі звеселяли люд у львівських парках мелодійними вальсами, бадьорими польками і розважливими полонезами.

Навчаючись у музичній школі, співав у знаменитому хорі «Дударик». Тоді ж, опановуючи скрипку, захопився ще й духовими інструментами і в музичне училище поступив як кларнетист. Потім став перед вибором – консерваторія чи армія? Вибрав… армію, бо не сумнівався, що музика допоможе йому служити. А майже два роки в армійських оркестрах – це була більша практика, ніж на студентській лаві, ще й, як любить жартувати Роман, без екзаменів з історії партії і наукового комунізму (мову ж бо ведемо про 80-ті, а отже радянські, роки). 

Але Львів – то є Львів. Він завжди був національно гоноровий. А тому тут працювали колективи, репертуар яких, попри радянщину, ряснів українською музикою і українськими піснями. І з багатьма із них була пов’язана творча доля Романа Панька. Він був навіть за крок від роботи у «Ритмах Карпат», які згодом стали знаменитою «Ватрою» Ігора Білозіра. Але йому, тоді ще студенту музучилища, поставили умову, щоб перевівся на заочну форму навчання, бо репетиції, концерти, гастролі потребували часу. Однак він прагнув доброї фахової освіти, тому відмовився. А репетицій і концертів хлопцеві вистачало і в стінах училища, і, до прикладу, у вокально-інструментальному ансамблі «Серпанок» при клубі Гагаріна, який свого часу був навіть учасником популярної телевізійної програми «Сонячні кларнети». Тут я мушу зробити уточнення для покоління, яке не знає, про що йдеться. Отож передача «Сонячні кларнети» – це була свого роду предтеча нинішніх «Х-факторів» та іже з ними, з тією лиш різницею, що вона не відкривала таланти, але запрошувала на зйомки талановитих людей, талановиті колективи і популяризувала їхню творчість на всю Україну.

    З не меншим захопленням згадує Роман свій післяармійський період життя, коли пощастило працювати в оркестровій групі танцювального ансамблю «Мрія», а потім – у школі, в музичній студії; згадує виступи із капелою бандуристів, до якої його загітували сестра Дана (професійна баяністка) з чоловіком. Скажете: а що тут такого, чому пощастило? Робота як робота, жодних тобі знаменитих імен поруч, жодних знаменитих сценічних майданчиків… Ех, нічого ви не розумієте. А для нього все, пов’язане з музикою і з можливістю реалізувати себе, як музиканта, завжди було неймовірним щастям. Тішився кожним концертом зі своїми колективами. Тішився за ту радість в очах глядачів, яку викликали вони своїми виступами. Тішився, коли гурти весільних музик запрошували його до своєї компанії. Зрештою, найпершим (ще у далекому дитинстві) був гурт, у якому грав батько і брав попри себе малого Ромка (і з бубном, і зі скрипкою) – спочатку на поправини (наступний день після весілля), а потім і на саме весілля. І Роман донині пам’ятає, як від радості не чув землі під ногами і як заробив перших 5 рублів – для пацана то були страшно великі гроші.

А діялося це все ще тоді, коли весільна музика була, так би мовити, живою – без синтезаторів і без всіляких сучасних систем, які дозволяють одному музиканту цілий оркестр замінити. А тому весілля для музиканта-народника – то була добра школа для вдосконалення майстерності, для комунікації з людьми, для уміння догодити музикою і піснею найвибагливішому гостю.

Згодом у Львові відкрили ресторан «Дністер». І йому запропонували місце у вокально-інструментальному ансамблі. Правда, сказали, що потребують клавішника, і Роман купив клавіші «YAMAHA», потративши для цього суму, за яку – скажемо для порівняння – можна було придбати автівку «Жигулі». Але чого не зробиш заради музики?! Головне, що жодного разу він про це не пошкодував. Грати в ресторанному ансамблі – це було круто. Оскільки ж тоді (йдеться знову-таки про кінець 80-х) у Львові бували делегації з різних радянських республік і з багатьох дружніх європейських держав, то музиканти розучували до їх приїзду міжнародну, так би мовити, класику: тут тобі і грузинська «Суліко», і угорський «Чардаш», і грецькі «Сіртакі» (чи ж міг подумати, що колись це знадобиться йому на іншому краю світу?!). А гостей своїх вони, звичайно ж, вражали мелодійними українськими творами. 

Талановиті були люди! Бо тільки такі могли замахнутися на студійний запис великого вінілового диску. І коли у 1988 році знаменита радянська фірма «Мелодія» випустила платівку «Заспіваймо пісню веселеньку» із назвою їхнього колективу – «Львів» –  на обкладинці, то вона  вмить розійшлася серед поціновувачів гарної музики: на одному боці платівки були народні пісні, на іншому – авторські, народжені в колективі. А ще через рік Львівське телебачення відзняло про колектив «Львів» цілий музичний фільм – «Веселі мініатюри» – і вони почувалися справжніми зірками. 

Тим часом підоспіло проголошення незалежності України. До Львова приїжджало багато діаспорян. Бували у «Дністрі». Чули їхні пісні. І запросили на виступи до Америки. Ось так ансамбль «Веселий Львів» і потрапив до Сполучених Штатів. Об’їздили з концертами тридцять п’ять міст і… повернулися додому. Не дивуйтеся: тоді, на початку 90-х, ще не було (чи взагалі не було) таким актуальним приїхати у Штати і всякими правдами-неправдами залишитися тут. Зрештою, у житті на все повинен прийти свій час. І для Романа Панька він настав – другий приїзд до Америки. Аби сьогодні фіксувати – уже двадцять вісім років тут. Аби починати (зрештою, і продовжувати) роботу, далеку від музики, але у вільний час таки знайти себе у творчих колективах. Бо справжній музикант – це, скажу вам, не професія. Це – діагноз. У хорошому сенсі слова…

Таку ж «хворобу» має і Михайло Стрієшин. «Моє музичне минуле в Україні – не таке насичене і бурхливе, як у Романа, – каже, – лиш любов’ю до музики, й особливо до народної, ми, мабуть, схожі«. Та не «мабуть», а справді схожі. Бо люблять її. І залишаються їй вірними навіть попри американську робітничу буденщину, якій віддають себе більшість українських чоловіків.

Михайло – із Тернопілля. Так-так, із того пречудового українського краю, уродженці якого претендують на першість за їх кількістю у Чикаго. Із того краю, де поважно котить свої води старий Дністер, де тернопільські каштани нічим не поступаються київським, а чутливі до краси люди помічають, як квіти і зорі зводять у житті мости кохання… Відчуваєте, скільки музики у цих слова (вони ж бо і взяті із пісень про цей край)? Тому й не дивно, що тут завжди було багато охочих займатися музикою. Серед них і Михайло. Тато дуже хотів, щоби він грав на скрипці, бо і в їхньому роду були скрипалі-самоуки. «Але з перших же занять у музичній школі я відчув, що скрипка – то не моє», – згадує Михайло. А от до баяна прикипів якось відразу. Займався серйозно. Стимулу додавали і відчуття внутрішнього задоволення від занять, і концерти, й аплодисменти. Особливо ж на всіляких шкільних заходах, коли на тебе і на твою музику дівчата озираються: знаєте, як ти від цього виростаєш у власних очах?! 

Професійне навчання продовжив у Теребовлянському вищому училищі культури. А далі – все просто: армія, робота художнім керівником у будинку культури, вміння імпровізувати (опанував ще й акордеон), коли треба допомогти із музичним супроводом будь-якому колективу… Ну і весілля – уже згадана вище супершкола для музиканта, яка не дає дипломів, зате дає добрі навички і неймовірну практику. 

Майже 20 років тому Стрієшини приїхали до Америки. Михайло пішов на контракторку. На життя не нарікав. Але все частіше ділився з дружиною сокровенним: «Музика тягне…». Почав шукати поміж музикантів акордеон і згодом таки купив його. А Галя розуміла і не заперечувала. Більше того, навіть співала з першими колективами, до яких приєднався чоловік, на фестивалях в українській громаді. Бо музика – то, знаєте, магія, яка в душах чутливих людей переростає у водограй пісень та емоцій…

Андрій Іванців у колективі – єдиний, хто не має професійної музичної освіти, але уявити собі троїстих музик без бубна – просто нереально. Його, на відміну від інших музичних інструментів, не потрібно настроювати, зате він настроює всіх. Тому що бубен – це ритм, це динаміка, це темп, це драйв… І найперше бубніст повинен усе це відчувати внутрішніми фібрами своєї душі і свого слуху. Що для Андрія абсолютно не було проблемою: коли він народився, бубон уже стояв у кутку кімнати, адже бубністами були і батько, і обидва стрийки. Тому і він ще читати-писати не вмів, а ритми на бубні уже відбивав. У школі займався в духовому оркестрі, трохи вивчав баян у музичній школі, та все ж найбільше задоволення отримував, коли брав до рук бубон: здавалося, у заданому ним ритмі крутиться навіть земля. А що вже казати про людей!  

Гурт народних музик  був особливою складовою успішної забави на проводах до армії, на весіллях (потім на котромусь із них, на Тернопіллі, він перетнеться навіть з Віктором Павліком), в суботу і в неділю – на танцях у сільському клубі. Й Андрій зі своїм бубном став причетним до того з 15 років. Ох і життя було – молоде, насичене, красиве, двадцяти чотирьох годин у добі виявлялося замало. Нині згадує: вранці у понеділок мама будить до школи, а він лиш недавно із весілля прийшов і єдине, про що може думати, – коли ж висплюся? 

Але й минулося все, ніби сон. Змінилися часи, змінилися обставини, навіть місце проживання змінилося – народжений на Тернопільщині, проживши якийсь час у Івано-Франківську, майже двадцять років Андрій Іванців мешкає уже в Чикаго. Гадаєте, почавши із контракторки і продовживши роботу шоферуванням (останніх чотири роки – на траках), він забув про бубон? Помиляєтеся. Навіть дуже помиляєтеся. Спочатку у вихідні дні були зустрічі із земляками на танцях під церквою на Washtenaw, що в українській околиці; потім – прохання до учасників гурту, який супроводжував ці танцювальні вечори, чи можна з ними поспівати; потім – знайомство із Михайлом Стрієшиним, а трошки пізніше – з Романом Паньком, з іншими музикантами; і вже через якихось півроку після приїзду до Америки він разом із новими друзями зіграв на дні народження своєї сестри у кафе «Шоколад». Бубон для Андрія зробив Ігор Галянтій, про якого дізнався на тих же танцях під церквою, а оздобу для шкіряної частини інструмента замовив у професійного художника і не пожалів трьох сотень доларів за зображений на інструменті український краєвид – ліс, гори і мальовничий водоспад. Водограй. Слово, що навіває приємні спогади про рідний край, згодом і стало назвою колективу, який сьогодні добре відомий у творчих колах Чикаго. 

Тепер цей бубон троїсті музики зберігають як раритет, як пам’ятку про початок їхньої спільної творчої діяльності. Бо через якийсь час Андрій сам зробив собі інший бубен – менший і зручніший. І хоч на котромусь із перших відіграних у Чикаго весіль він узяв був до рук гітару, однак швидко відмовився від такого  «перепрофілювання», бо сказав тоді і каже нині: «Бубон – то моє!» «І взагалі музика – то також моє, – продовжує свої одкровення. – Буває, так наробишся за тиждень, що сил, здається, вже нема, але вихідних чекаєш не для відпочинку, а для того, що маєш щастя іти з колегами-музикантами на якусь забаву. Тому що музика заряджає і відновлює сили на наступний робочий тиждень. Тому що музика дає відчуття того, що ти живеш…»

Отож до Америки кожен із моїх нинішніх співрозмовників приїхав у різний час. Але, попри основну роботу, вони не могли бути і жити без музики. Працювали з різними людьми і з різними гуртами: із вдячністю згадують ансамблі «Джерело», «Обрій», «Мрія», «Карпатські зорі», «Черемшина», духовий оркестр «Беркут», український біг-бенд; із вдячністю говорять про музикантів і вокалістів, з якими зводила доля, – Василь Пик, Михайло і Тарас Демберецькі, Михайло Колода, Андрій Чуйко, Володимир Литвин, Василь Петрованчук, Ігор Кравець, Ярослав Шепта, Тарас Корецький, Ігор Галянтій,  Ігор Хитрий, Роман Хитрий (на жаль, уже покійний), Михайло Ленчишин, Богдан Кисіль (також уже покійний), Богдан Скавінський, Роман Белезюк, Михайло Вачко, Іван Остапчук, Іван Снігур, Віктор Ільницький, Ольга Винничук, Ярослав Бондар, Ольга Гуменюк, Ольга Монастирська, Роман Сидорук, Орест Коцький, Павло Червінський, Тетяна Кулинич… Мої співрозмовники заздалегідь просять вибачення, якщо когось не згадали, бо талановитих українців у Чикаго завжди було (і зараз є) багато, а тому цей перелік може бути у кілька разів більшим. Попри те, що хтось повернувся до України, а хтось і нині знаходить застосування своїм талантам і захопленню свого життя, зайнявши творчу нішу в українському мистецькому просторі Чикаго.

А Роман Панько, Михайло Стрієшин та Андрій Іванців свій перший виступ утрьох, правда у збірному оркестрі з іншими музикантами, мали ще у 2009 році – на фестивалі у парафії святого Йосифа Обручника, а кількома днями пізніше – в українській околиці, де українські дні відбувалися у Сміт-парку. Тоді ж і вирішили вдатися до меншого за формою, зате більш мобільного гурту, і стали колективом троїстих музик з гарною і мелодійною назвою «Водограй». 

Де їх можна побачити і почути? Про українські фестивалі я вже сказала: щороку і практично у всіх парафіях. Численні творчі зустрічі в українських громадах, різного плану приватні вечірки, ювілейні свята чи просто дні народження – і там вони бувають, бо жива народна музика завжди привертає увагу і завжди цінується. Кілька разів допомагали із супроводом СУМівському хору і навіть на виступах танцювального колективу «Громовиця». Був період, коли у Чикаго проходили концерти «Різдвяний зорепад» (може, пригадуєш, читачу, – організатори орендували для цього актову залу школи Шопена), на які приїжджали українські зірки – до прикладу, Ніна Матвієнко, Лілія Сандулеса, Ніна Шестакова, Дзідзьо, Анатолій Матвійчук, Дмитро і Назарій Яремчуки… І наш «Водограй» завжди працював, так би мовити, на розігріві, налаштовуючи зал на приємний перегляд концертів. На запрошення Українського Національного музею троїсті музики неодноразово брали участь в обмінних концертах з ком’юніті різних національностей, які функціонують у Чикаго, в народознавчих акціях, що їх організовував Музей (зокрема, з приємністю згадують і мають чудові фото зі свята Івана Купала у Round Lake). Чули наш «Водограй» і на Navy Pier – котрогось року УККА організовував там Українські дні. Співали і в американському барі, де працює знайома українка, якось запропонувавши хлопцям: а чом би й ні? Нехай послухають американці (і не тільки) нашу чудову музику. А Різдво? Українська колядка під супровід троїстих музик, з якою «Водограй» іде до друзів, до знайомих, до всіх, хто їх запрошує, – то також зворушливі моменти їхнього творчого життя. І, певна річ, весілля: вони ж бо – українські західняки, і в минулому усі троє – весільні музиканти, отож весільну обрядовість добре знають. Ще й жартують про себе: є артисти заслужені, є народні, а ми – міжнародні… І пояснюють: бували весілля чисто українські, а бували мішані, то вони, на яке би не потрапляли, будь-яке замовлення гостей виконували (отут і пригодилася Романові музична практика із зустрічей іноземних делегацій у львівському ресторані «Дністер»), потішаючи їх не лишень українськими, але й польськими, вірменськими, молдавськими, грузинськими, грецькими, мексиканськими чи італійськими мелодіями. А ще – своїми, себто народженими в колективі: тут і полька, яку написав Роман Панько, й інша інструменталка, навіть уже відома, але по-своєму інтерпретована саме під колектив троїстих музик. Для цього на перших порах вони регулярно збиралися на репетиції, тепер уже стали настільки зіграними, що розуміють один одного навіть з погляду, а музику відчувають із заданої тональності та з першого акорду. 

Свої корективи у творче життя «Водограю» внесла спочатку пандемія коронавірусу, коли всілякі масові заходи були під забороною (а в котрийсь рік до «корони» мали 36 (!) весіль, крім всіляких інших зустрічей і фестивалів – уявляєте?!), а тепер – війна, коли відчувається, що люди хочуть менше гучних забав. І саме тепер свою участь в будь-яких івентах троїсті музики використовують як можливість допомагати Україні. 

Пригадують, що вперше зробили це ще у 2014 році: на українських днях у Сміт-парку засновник благодійної організації Help Heroes of Ukraine Ігор Терлецький виписав їм чек на одну тисячу доларів, і хлопці, через посередництво УККА, передали ці гроші до України. З того часу багато разів кошти, зібрані на парафіяльних фестивалях, віддавали у відповідні церковні громади, а ті своєю чергою відправляли українськими захисниками. Купляли РЕБи, докладали фінанси різним волонтерським організаціям (як, наприклад, «Опришки Довбуша») на придбання нашим бійцям необхідної амуніції. Передавали гроші волонтерам, які закуповували подарунки для дітей загиблих воїнів. Знайомі і родичі з України писали: ви казали, що можете допомогти із дронами… І вони допомагали. І найвищими від всіляких нагород вважають прості Подяки, які отримували за свою допомогу від військових частин звідти, з политої кров’ю рідної землі. Хоч робили це не для подяки. Робили і роблять тому, що сповідують єдино правильне як на нинішній час правило життя: або ти на фронті, або ти – для фронту. І коли на українських фестивалях у Чикаго зустрічають поранених воїнів, які перебувають тут на лікуванні і протезуванні, то вважають за велику честь привітатися з ними, обнятися, сфотографуватися, поспівати разом і фінансово їм допомогти.

Ось такий він, гурт троїстих музик «Водограй». Ось такі вони, мої сьогоднішні візаві – Роман Панько, Михайло Стрієшин та Андрій Іванців, розмова з якими виявилася не менш приємною, теплою і світлою, ніж їхня музика і їхній спів. А яким чином вони подарували мені віртуальну мандрівку у мою юність (пригадуєте, я про це сказала на початку статті)? Слухайте, це була справді несподіванка... 

Так от. Саме у той момент, коли Роман Панько згадував про свою участь у складі вокально-інструментального ансамблю ресторану «Дністер», я дозволила собі перебити його цікаву розповідь невинною реплікою: мовляв, у цьому колективі працював мій однокурсник із факультету журналістики Львівського університету, і в мене навіть є великий вініловий диск пісень ВІА «Львів» із його дарчим написом… «А хто ваш однокурсник?» – запитав Роман. «Зеновій Кметь», – я відразу зрозуміла, що зараз відбудеться щось абсолютно неймовірне. І відбулося. Роман виніс із сусідньої кімнати такий же диск і показав на головній світлині обкладинки: оце – ваш однокурсник, а оце – я (третій парубок зліва); саме тоді ми і працювали разом у ансамблі. «Значить, із цим фото на платівці ви були у мене вдома, на Прикарпатті, ще з кінця 80-х років, коли ми й не підозрювали про існування одне одного?» «Так і є, – усміхнувся мій співрозмовник і продовжив: – А ви знаєте, що Зеник також проживає в Америці, і що ми доволі часто спілкуємося по телефону? Він також не проминає нагоди популяризувати українську культуру, правда, у Філадельфії. Хочете, просто зараз йому зателефоную?»

І зателефонував. І відбулася до щему сердечна розмова-спогад про роки навчання, про хвилювання перед іспитами та заліками у головному корпусі університету (тоді факультет журналістики розташовувався саме там), про наш випускний у кафе «Скнилівок», про однокурсників і викладачів, багатьох із яких, на жаль, уже нема – 33 роки минуло від закінчення універу. І відбулася констатація факту – як же розкидала доля людей країнами і материками, і як це важливо – скрізь, попри рутину, попри буденщину, знаходити у житті те, що дає поживу для душі, що, як засвідчує моя нинішня розповідь, дозволяє українцям навіть далеко від дому залишатися українцями – зі своїм словом, своєю мовою, своєю піснею, зі своїми традиціями, яких не відбере і не знищить ніхто. Бо виграють вони водограєм – тим чистим струменем води, у якому нуртує невидима сила отчої землі. І її дарує кожному, хто його слухає, гурт троїстих музик – троє легінів, які з водограєм пісень ідуть до людей, а з допомогою – до України.