«Кохайтеся, чорнобриві…»: незвичайна історія любові, віри і боротьби

 …Я завжди любила ранню весну. І тепер люблю. Отой момент пробудження природи до життя. Коли пахне талим снігом. Коли із чорної землі починає пробиватися зелена травиця. Коли від ранечку лунає на увесь сад веселий свист шпаків. І оті кришталеві звуки, коли ти чуєш, як зі стріхи скапують прощальні сльози зими.

У великому місті цього нема, у великому місті цього не відчуваєш, а от удома, у моєму рідному українському селі… Приходить оця рання березнева пора і думка летить туди. Тепер – гірка думка. Бо ще одна зима скапує там зі стріх кривавими сльозами. І ще одна весна стрічає червоними загравами білокрилих лелек, які повертаються до своїх гніздечок. А поле спрагло чекає прийняти у своє лоно життєдайне зерно, та поки приймає смертоносне залізяччя, яке вбиває, яке нівечить, яке плюндрує…

І все ж ти не можеш хоч би думкою не линути туди. Як і він колись, коли був далеко від рідної землі. І виводив на папері стражденним пером: «...серцем лину в темний садочок на Україну. Лину я, лину, думку гадаю, і ніби серце одпочиває…»

Любив її, свою землю, наш простий, наш геніальний Тарас. Боліли в його душі усі біди і нещастя її. Тому і став борцем за неї. І нам наказував: «Свою Україну любіть. Любіть її… во врем’я люте…» А ще заповідав: «кайдани порвіте і вражою злою кров’ю волю окропіте».

Чи думав, чи знав він ще тоді, у тій далечі минулих років, що й на початку ХХІ століття його Україна знову буде боротися – за волю, за долю?! Мо’ й знав. Бо ж пророк. А ще знав одвічного ворога України – московію. І застерігав: «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями…» Але вірив, що «забудеться срамотня давняя година, і оживе добра слава, слава України»...

Про все це я думала, перебуваючи минулої суботи на неймовірному дійстві в аудиторії церкви святого Йосифа Обручника. За скромним заголовком на афіші – «Благодійний вечір “Кохайтеся, чорнобриві…”» – годі було вгадати, що саме там відбуватиметься. Більш обіцяючим був епіграф вечора – «Огонь запеклих не пече!». Одразу з’явилося відчуття, про що йтиметься. Про те, що сьогодні тривожить. Про те, що сьогодні болить. Про сльози України. Про силу України. Про віру України. І кілька сотень небайдужих глядачів прийшли сюди, щоб побачити цю історію. Щоб стати її частиною. Щоби пройти шлях через творчість Кобзаря до незламного часу незламної нації, яка уже три роки протистоїть лютому ворогу у розв’язаній ним лютій війні.

Сам же вечір бере свій початок із таких же ранніх березневих днів минулого року, коли театралізоване дійство «Кохайтеся, чорнобриві…» вперше відбулося під церквою на Камберланді. Тоді це була історія зростання дівчинки як символу становлення цілого народу. Тоді це був вечір української любові, сили і краси. Тепер же це був вечір боротьби. І певності, що не здамося. Що оживемо. А разом із нами оживе і слава України.

Ось вона – поки що закута разом з відчайдушними сміливцями у кайдани. Але ми об’єднані силою, ми об’єднані вірою. Із брязкотом розриваються ланцюги. Спадають окови. Воля?! Воля!!! Та ворог не спить. І не прощає нам нашої сили. Сили, яку живить любов.

Ви бачите, як ця любов промениться в очах закоханої пари? Вісілєчко! Хлібина – навпіл. Перші спільні кроки попід вишитими рушниками. Ось уже на голові у нареченої хустка замість віночка – молодиця ж бо! І молодий господар готовий стати до житейського плуга – сіяти, жнивувати добром і любов’ю для своєї сім’ї.

І так мило довкола! Он і малий Тарасик щось собі малює в бур’янах. Про все забувся. Аж до вечірньої зорі. До тієї, що бачить, як за горою сонечко сідає, як у Дніпра веселочка воду позичає. А в садках вишневих коло хати понад буйним пахучим цвітом хрущі дружним хором гудуть…

Чом же, чом же так неспокійно на душі? «Любилися, кохалися, а серденько мліло. Воно чуло недоленьку, та сказать не вміло». А недоленька та – в розлуці. Як же так: ще й не нажилися?! І потемніло небо, і зібралися над головою чорні хмари: «Козак од’їжджає, дівчинонька плаче: де ж ти їдеш, козаче?». Тричі перехрестила мати свого сина в далеку дорогу, а молода дружина збирає у криницю душі своєї дрібні сльози, аби вмивати ними розпач, аби тамувати ними біль прощання. Лиш би – не назавжди. Та хто ж теє може знати, чи ще стрінуться? Бо війна – то біда. То лихо. То смерть. Так, це правда, що наша воля «Дніпром умивалась, у голови гори слала, степом укривалась»? Але правда і те, що виростала наша воля «на козацьких вольних трупах». Не ймете віри? То послухайте старого кобзаря – він піснею-думою розкаже на бандурі про тяжку одвічну боротьбу. Не ймете віри? То «прочитайте знову тую славу. Та читайте од слова, не минайте ані титли, ніже тії коми, все розберіть… та й спитайте тойді себе: що ми?.. Чиї сини? яких батьків? Ким? за що закуті?..»

Ким? За що? Крутилося колесо історії, а питання залишалися. Й не так перше, як друге: за що?! За природне бажання бути вільними, бути самостійними? Мабуть, що так. І знову йшли селом партизани, «і у кожного зброя була за плечами, і у кожного смуток і біль на чолі». І їм уже не було дороги назад.

Не було колись і немає тепер, коли ураганом піднялася нова хвиля боротьби у відповідь на зухвалий напад московитів на Україну. За що тобі це, рідна наша земле?

Ох, як нестерпно важко дивитися на оті портрети загиблих – і дорослих, і зовсім юних. На оті застиглі очі – глибокі, чисті, у яких поховані нездійснені мрії, у яких відбилися сльози сиріт, крізь які проглядаються ангельські усмішки їхніх ненароджених дітей. 

Ох, як непросто знайти потрібні слова, коли поруч із тобою – поранені воїни. Важко поранені. Без рук, без ніг. І також зовсім юні. Застрягають ті слова гірким клубком у горлі і ти волієш просто мовчки обняти отих чиїхось дітей, які боронили твою землю.

Ох, як це несправедливо, що тисячі їх уже ніколи не переступлять поріг рідного дому. «Молода дівчино, яку думку маєш?» А яка може бути думка, якщо милий на війноньці. «Треба споминати, листоньки писати… Листоньки писала білими руками, а запечатала дрібними сльозами…» І Бога просила-благала, аби вцілів, аби повернувся, аби не скропив своєю кров’ю стражденну землицю.

А хтось тай скропив. Бо стогне сьогодні в Україні «чорна рілля ізорана і кулями засіяна, білим тілом заволочена і кровію сполощена». По всій Україні чорна кривда котиться понад землею, понад людьми. Що ж ти, мольфаре, ніц не вдієш? Випусти на волю силу свою надприродну! Зішли лихо на ворога нашого лютого за душу його сатанинську, за серце його кам’яне! Розжени біду над нами! Прожени смерть від наших воїнів! 

І здригається земля. І встають вони із могил. Встають духом своїм незнищенним. І здіймаються вище хмар. Злітають туди срібними переливами струн вікової бандури у руках бандуриста – сизого орла. Наче й самі стають понад хмарами сизими орлами і споглядають звідтіль на землю свою праотчую. Там, де могили з буйним вітром розмовляють. Там, де степ безмежний чекає бути засіяним на життя. Там, де синєє море, що не раз виходило з берегів, наповнюючись сльозами людськими. Там, де в широкім полі воля. Чуєш, враже? Воля! І ми здобудемо її. Тому що маємо силу і міць. І зуміємо бути єдиними, як оте мереживо дівочої краси в автентичному одязі з усіх регіонів України, разом із Кримом. Зуміємо. Бо ніхто не зупинить ідею, час якої настав. Бо «огонь запеклих не пече». Бо чуємо крізь століття: «Борітеся – поборете!»

***

Усе, написане вище, – це те, що відбувалося на сцені. Те, чим був наповнений вечір «Кохайтеся, чорнобриві…» – дійство, що передавало силу ідеї, такої важливої в сьогоднішньому часі, яка надихнула на організацію творчої зустрічі її ініціаторів: Роксолану Прокопів, Тетяну Диньку та Мар’яну Гладій. Мистецтво сили у боротьбі показали на вечорі учасники Школи бойових мистецтв Silver Griffins Martial Arts. Силою пісні і музики поділилися Любов Лукашевич, Андрій Бойчук, Тетяна Дармограй, Тетяна Динька, Юлія Фотенюк, Ольга Кметь, вихованці вокальної студії «Оберіг» та «The Elegy Studio». Силу танцю демонстрували вихованці школи танцю «Вишиванка». Силу української краси випромінювали юні дівчата із модельної школи «StarKids» та Школи українознавства при парафії Йосифа Обручника. Силу історії передали своєю майстерною грою актори Ярослав Купчак, Галина Головко, Ірина Курницька, Андрій Гречанюк, Марта Шарай, Іван та Йосиф Добровольські, Тереза та Дам’ян Диньки, Саміра та Юстина Прокопіви, Меланія Білоус, Марк Делісандру, Тарас Галько. Сила молитви линула над усіма від єпископа Чиказької єпархії УГКЦ владики Венедикта, від пароха церкви святого Йосифа Обручника отця Миколи Бурядника. Силу підтримки у проведенні високо патріотичного і глибоко духовного вечора надали спонсори, усі, хто опікувався технічним забезпеченням, фото- та відеозйомками, костюмами, музичними та відеозаставками. Сила українського коріння відчувалася у зворушливий момент вручення подарунків-сюрпризів для Роксолани Прокопів та керівників «Вишиванки» – подружжя Федьківих: народна майстриня Стефанія Корпанюк із далекого Яворова на Прикарпатті передала їм (через свою похресницю фотомайстра Тетяну Дрожжину) гуні – гуцульські кожухи з овечої вовни. Сила великих і щирих людських сердець була продемонстрована на аукціоні, де відбувалися торги за придбання чудових лотів – хустини від Leopolis Design (дизайнер Христина Кардаш-Ступницька), картини від художниці Оксани Гриненко та оригінальної роботи «Тризуб» (поєднання у мозаїці мармуру і смальти) від Володимира Диньки. І, нарешті, сила єдності відчувалася у словах ведучої Лілії Семко, у привітальному виступі Генерального консула України у Чикаго Сергія Коледова та у поглядах і чутливій реакції на дійство кожного глядача, присутнього у залі.

А все це, разом узяте, трансформувалося у велику і потрібну справу – благодійну допомогу на лікування поранених воїнів. Зібрано 27 тисяч 600 доларів. Через фонд захисту Героїв, який працює при парафії святого Йосифа Обручника, їх передадуть благодійному фонду «Revived Soldiers Ukraine». Його засновниця Ірина Ващук разом із нашими захисниками також були учасниками вечора. І коли вони вийшли на сцену – фізично травмовані, але душею нескорені, то були, без перебільшення, уособленням тієї Правди, яка виборюється сьогодні кров’ю, за яку ми сьогодні стоїмо, яка не дає нам зробити крок назад.

***

«Важкий вечір», – промовив хтось, виходячи із залу. Так, важкий. Бо про важке. Але такий, що надихає вірою. Без віри нам – ніяк. І вона в стократ множиться, міцніє, коли ти бачиш на обличчі хлопця без ніг таку усмішку, що відразу відчуваєш: життя перемагає… І Правда переможе. І буде наступний вечір «Кохайтеся, чорнобриві…» (а стає він, схоже, традиційним) історією Любові і Перемоги. Благослови, Господи!

Фото Максима Прокопіва.