Пісенна стихія із назвою «Свашки»
Скажи, читачу, які природні стихії ти знаєш? Так, я чую твою відповідь: земля, вода, повітря і вогонь. Все правильно, все по-енциклопедичному. Однак я знаю ще одну стихію, яка називається «Свашки». Якщо більш точно – фольклорний колектив «Свашки». Випереджаючи твоє, читачу, заперечення, мовляв, який стосунок мають «Свашки» до природи, одразу скажу: найпряміше. Природа нагородила учасниць колективу і зовнішньою красою, і співочим талантом, і красою душі, і чутливістю сердець, і вмінням нести радість, вселяти надію, зміцнювати віру, дарувати любов. Чому ж я назвала їх «стихією»? Бо так уміють закрутити у вирі своєї творчості, так уміють освіжити, зігріти, підтримати, надихнути, піднести над буденністю, що використане порівняння аж ніяк не буде перебільшенням.
А роблять вони це засобом пісні, мовою пісні, силою пісні. Тому що пісня була незмінною супутницею українців упродовж всієї історії – і в погідні часи, і в часи лихоліть. Й українці несли її через віки, як один із найдорожчих скарбів, як один із оберегів, передаючи у спадок нащадкам.
Це – воістину висока місія. Її гідно виконують і «Свашки». Ось уже п’ять років. Власне, своєму першому маленькому ювілею вони і присвятили концертну програму «Пісня, що стала душею і життям», яку запропонували глядачеві у затишній аудиторії церкви святого Йосифа Обручника.
Мені шкода тих, хто про цей концерт не знав, хоча реклама в українськомовних засобах інформації Чикаго і в соцмережах була доволі тривалою. Ще більше мені шкода тих, хто знав, але з якихось причин не прийшов. Тому що це був не просто концерт. Це був неймовірний вибух енергії, це було повернення до наших духовних витоків, це була мандрівка піснею до отчого дому, це була гордість за нашу приналежність до славного роду українського – талановитого, нескореного і нездоланного. Це була передусім пісенна молитва за Україну, яка сьогодні терпить кривду від ненависного ворога і мужньо тримає оборону рідної землі.
Її тримають не кіборги, не велети, не титани, хоча дуже часто ми називаємо їх саме так. І небезпідставно називаємо. У якомусь сенсі вони такими і є – наші мужні захисники. Тільки душі мають вразливі. І тіла, які інколи беззахисні перед маленьким осколком ворожого снаряда чи перед кулею ворожого снайпера. І ми знаємо, що стається тоді. Знаємо хоч би тому, що за роки війни не раз зустрічали у Чикаго важкопоранених українських захисників, які приїжджають до Америки на лікування і протезування.
Були вони і в залі – воїни, поліпшенням здоров’я яких опікується благодійний фонд «Protez Foundation». Їх вітали, стоячи. Їм дякували за службу, дякували за Україну. І передусім для них співали «Свашки», заздалегідь задумавши свій бенефіс благодійним – з передачею коштів на лікування воїнів.
Першу частину концертної програми вони присвятили саме темі війни, темі тих подій, які тривожать кожного, хто вболіває за долю батьківської землі. Це були пісні про незламність, про те, що свою пам’ять ми вишиваємо білими мальвами, а відповідь на усі нинішні безумства ворога неодмінно буде, бо вона кується сльозами матерів. І щеміло на душі від виступу Леоніди Митничук зі зворушливою поезією Богдана Томенчука, написаною про війну не пером, а оголеним нервом України. І, здавалося, рвуться струни сердець і рвуться струни цимбалів Миколи Стефурака, коли від їхніх звуків знаменита мелодія «Пливе кача» і справді попливла над залом. Мелодія, яка за останні роки перетворилася на гімн прощання і вічної розлуки, гімн болю і пам’яті, і бажання, щоб жодна смерть не була марною. Щоб відповіли за все ті, хто прийшов забрати наші життя, хто прийшов забрати нашу хату, нашу пісню, наше майбутнє.
Але воно буде, обов’язково буде, оте майбутнє, благословенне Господом. «Ще зацвіте над Україною незалежна наша душа», – промовляли зі сцени «Свашки» журливою, але сповненою віри і надії піснею. І тоді ми заспіваємо на повні груди інших пісень. Ми вміємо бути іншими – запальними, веселими, жартівливими. Ми зберемо в кулак увесь свій біль, ми закарбуємо у серці пам’ять, і будемо такими. І наша пісенна спадщина й надалі приємно дивуватиме світ.
Як дивували своїх глядачів «Свашки» справді потужним і професійним концертом. І можна тільки здогадуватися, що йому передувало. Можна тільки здогадуватися про їхнє активне закулісне життя, про творчі пошуки і суперечки, про репетиції, на які збираються вечорами, які затягуються інколи далеко за північ і на яких забувається усяка втома – так окрилює те, що стало важливою частиною їхнього життя, що об’єднало їх не просто у колектив, а в справжню пісенну родину.
Але сьогодні вони про це не розповідали. Вони просто співали, наповнивши концертну програму чудовими авторськими і народними піснями. «Гей, доле моя, доле», «Ой, розвивайся та сухий дубе», «Сила роду», «Терен мати коло хати», «Гей, Іване», «Гілочка яблуні», «Ой на горі жита много»... Перелік можна продовжувати, але я мушу і хочу сказати інше. Не знаю, наскільки літературною є така метафора, але вони того вечора були в ударі. Ті, хто усі ці пісні на найвищій струні емоцій дарував своїм глядачам. Кожна із них: Катерина Кравчук, Наталія Карпінська, Ірина Подолянюк, Галина Гавриляк, Тетяна Зам, Леся Левандовська, Христина Коваленко, Ольга Федорович і, звичайно ж, ініціатор, натхненник і керівник колективу Ольга Допілко. Вони повірили в неї. Вона повірила в них. Й ось результат: поки що 5-річна діяльність колективу, який практично одразу став і залишається улюбленцем україномовної (і не тільки) публіки. Отже, мрія пані Ольги про жіночий колектив фольклорного спрямування мала право народитися і стати красивою та потрібною реальністю.
А вона така: аби тільки щось задумала, то за підтримки небайдужих творчих людей, які тягнуться до неї, задумане обов’язково зробить. Пригадую, рік тому, коли я вже розповідала в нашій газеті про їхній колектив, пані Ольга обмовилась: мрію, щоб ми співали у супроводі оркестру народної музики… І що гадаєте? До цьогорічного концерту сталося. Отож знайомтеся: «Сват-бенд». Орест Кутковський (акордеон), Марія Дидак (тромбон), Олег Каратніцький (сопілка, саксофон), Віктор Кутковський (саксофон), Володимир Федорович (клавіші), Микола Стефурак (цимбали) – вони не просто супроводжували своєю грою спів «Свашок», вони зачарували зал чудовими інструментальними творами. Досить було зачути перші акорди гуцульських візерунків, як думка одразу полинула до рідних чарівних Карпат, а під звуки «Гуцулки Ксені» в грайливому танго закружляла душа.
Втім, оркестранти і ще два солісти – Ігор Лемішка та Василь Гавриляк підкорили глядачів і чудовим вокалом: не один у залі підспівував слідом за ними бентежну пісню про те, як три браття із Прикарпаття життя за волю віддали. І про рідню, яка у кожного із нас є в Україні, а тому сьогодні наші молитви до неба – про мир на рідній землі.
А я – про ще одну мрію пані Ольги, почуту тоді ж, рік тому: готувати концертні номери у форматі ансамблю пісні і танцю… На нинішньому концерті «Свашок» хореографічні композиції були, але окремими танцювальними номерами: їх дарували присутнім вихованці школи танцю «Вишиванка» (керівники Павло та Оксана Федьківи), супроводжуючи виступ соліста Юрія Яремчука і зігрівши зал ліричною «Калинонькою». А в майбутньому… Гадаю, що Ольга Допілко зі своїми сценічними однодумцями здивує нас іще не одним творчим сюрпризом.
І знаєте, що важливо? Що вони, «Свашки», і справді виконують оту високу місію – не тільки співати самим, але й передавати пісенний спадок підростаючим поколінням. Повірте: під їхній спів підтанцьовували у залі практично усі дітки, які прийшли з батьками на концерт. Педагогічний талант Ольги Допілко засвідчили виступи її вихованців з вокальної студії «Оберіг» – гуртів «Гармонія» та «Коліжанки». А зовсім юні дівчатка з модельної школи «STARKIDS» (керівник Катерина Грод) завітали на пісенне свято з демонстрацією автентичного народного вбрання з колекції Роксолани Прокопів, засвідчивши: код українства не загубиться з плином часу.
…Оголошення про те, що 1 березня відбудеться творчий вечір фольклорного колективу «Свашки», я вперше прочитала десь при середині січня. Й одразу подумала, що той день означатиме не просто початок весни в календарі, що на тій зустрічі безсумнівно завесніє і на душі. І завесніло. Від гарної пісні, від приємного спілкування, від позитивної енергетики, яку дарували «Свашки» своїм вдало дібраним репертуаром, своїм артистизмом, манерою поведінки на сцені, чудовими костюмами, щирістю своєї творчої праці. Та головне, що кожна пісня, кожне слово відлунювали у серцях молитвою, щоб цьогорічна весна стала для всіх нас мирною. Віримо, що так і буде.