Течуть промови запальні…

В Україні лише йшло до ранку, а в Америці ще був вечір. І це була перша промова Дональда Трампа перед обома Палатами Конгресу з моменту його другого приходу до влади. І що важливо для нас, що відбувалася вона невдовзі після жахливого інциденту в Овальному кабінеті Білого дому.

Вражень від промови надзвичайно багато, але головним враженням є те, що Трамп, здається, не переніс свої недавні образи на Зеленського у подальший алгоритм своєї політики.

Щодо асоціацій, які спливали, то із самого початку не полишало враження, що американський і український Президенти дуже схожі за своєю суттю. Обидва є абсолютним продуктом медійної епохи, яка зробила їх відомими особистостями, обидва вміють впливати на свій електорат (лише на свій, бо демократи майже весь час освистували промову і сиділи з табличками, на яких написано «Фальш»). Зате республіканці чи не кожну закінчену думку Президента переривали бурхливими тривалими оплесками, що нагадало епоху Брежнєва і його виступи на партійних з’їздах КПРС. Якщо це такий початок політичної кар’єри, то далі культ особи засяє у всій красі, якщо не спрацюють захисні механізми демократичної системи США.

Старт промови взагалі був якимсь приголомшливим: стільки патетики про Америку, яка стала на новий шлях і відроджується – і вже за кілька тижнів досягла неймовірних успіхів. У чому полягають ці успіхи, щоправда, так і залишилось незрозумілим, натомість була гарно пропіарена вся команда Трампа, всі головні дійові особи, включно з дружиною самого Трампа. 

Впадає в око, що і Трамп, і Зеленський, – чудові комунікатори, у них обох чимало відмінностей, в манері, у характері, в якісному спічрайтингу. У мирні часи вони знайшли б чимало спільного між собою. Трампа з цікавістю слухали навіть його політичні недруги. Пам’ятаєте його байку про те, як емігранти з Мексики у місті Спрінгфілд ловили та їли собак і котів. Цього разу була нова неймовірна байка (про це писала республіканська преса, – прим. ред.) про те, що в Америці, виявляється, проживають тисячі людей, вік яких сягає 100-120 років і є навіть (увага!) 150 і 200-річні! У всякому разі, про це свідчать дані соціальної служби, яка регулярно виплачує їм фінансову підтримку. Це був натяк Трампа на американську бюрократію, що нібито займається приписками. Так ось, виявляється, для чого адміністрації Трампа потрібен Маск! Налякати бюрократію реформами, переглянути бюджети абсолютно даремних і навіть шкідливих витрат, правильно переспрямувати кошти – і тріумфально злітати на Марс. Це, якщо трохи пожартувати, хоча про це також говорилося у промові. 

Не обійшлося і без гендерної риторики, яка так подобається глибинним американцям. Щодо того, що є на світі тільки чоловіки і жінки, а всілякі нав’язування дітям інших «збочень» – це злочин, який буде мати кримінальні наслідки. 

А ще красиво у Трампа також виходять реверанси у бік захисників основ американського способу життя: військових, поліціянтів, пожежників – історії про яких лунали з трибуни від «батька нації». Цих зворушливих історій було чимало: вся промова стала найдовшою з тих, що були колись виголошені в Конгресі, Трамп у цьому сенсі навіть перевершив велеречивого Клінтона. Але пам’ятається, що промови Клінтона таки були інтелектуальнішими, добре пересипалися цитатами великих та історичними фактами. У нинішнього – зовсім інша парадигма.

Залишу аналіз його промови політичним оглядачам, навіщо мені відбирати у них хліб. Не буду також пересипати свої думки надмірними емоціями та фальшивим популізмом. Я просто передав своє враження. Скажу лише, що сама загальна атмосфера цього виступу була настільки вдало зрежисована в позитивно-бравурному руслі, що лише прискіпливе вухо і гострий розум могли щось корисне почерпнути для себе з цієї суцільної патоки.

Навіть коли йшлося про Українське питання, Трамп, несподівано доброзичливо, повідомив новину про те, що отримав листа від Зеленського, який цінує внесок США у зусилля щодо зупинення війни, а також готовий підписати Угоду про видобуток рідкоземельних металів найближчим часом.

Звичайно ж, за лаштунками промови залишилось усе, що стосується деталей цього зупинення війни, і ні слова про те, чи буде це справжній мир, і на яких умовах... Але ж не вдаватися у такі подробиці тут, на такому яскравому політичному шоу, коли рукоплещуть стоячи, а камери виловлюють кожне слово, кожний жест і не тільки самого оратора, а й десятки обличь у залі, які є своєрідним емоційним дзеркалом.

І це ні в якому разі не Королівство Кривих Дзеркал!

Це – могутня і передова держава, яка довгий час була найбільшим бастіоном Демократії і Прогресу.

Ось тільки дуже хочеться вірити, що Прогрес і далі йтиме нога в ногу з Демократією.

Про автора: Анатолій Матвійчук – Народний артист України, поет, композитор, журналіст, телеведучий, музичний аналітик, педагог, науковець.