Слово, чому ти не твердая криця? Хто вбив Бориса Ткаченка

Знаєте, хто вбив автора всесвітньо відомого «Щедрика» Миколу Леонтовича? Чи, може, знаєте, чому відправили на заслання Людмилу Старицьку-Черняхівську? А Параску Плитку-Горицвіт? Мабуть, знаєте, хто і чому назавжди заборонив Олександру Довженку повертатися додому, в Україну? Чи знаєте ви, хто вбив Володимира Івасюка? І чому після його смерті КДБ пускало чутки, що він сам повісився у лісі? Чи знаєте ви, хто розстріляв Леся Курбаса? Того, хто створив новий український театр. Чи знаєте ви, хто вбив Валер’яна Підмогильного? І чому геніального письменника, який показав світові інтелектуальну Україну, оголосили «ворогом народу»? Чи знаєте ви, хто вбив Василя Стуса? І чому його тіло швидко закопали в мерзлу землю пермського табору? Чи знаєте ви, хто вбив Юрія Руфа? Українського поета, видавця, сценариста, засновника концептуального літературного проекту «Дух Нації»? Чи знаєте ви, хто закатував дитячого письменника Володимира Вакуленка? Ім’я їм відоме.

Вони не просто знищували людей, вони ще й знищували пам’ять про них. І що особливо цинічно: змушували суспільство поводитись так, ніби нічого й не було. І продовжують це робити там, де можуть. Страшні часи радянської влади стерли з лиця землі цілий пласт української культури. Те, що стосується сьогоднішнього і майбутнього. І ці втрати відкидають нас на роки, хоч українська культура мала таке, чому могли позаздрити інші культури. Один із засновників нової української мови і українського літературного перекладу ХХ століття, мовознавець, перекладач, Борис Ткаченко став жертвою боротьби за українське слово. 

Борис Данилович Ткаченко народився 6 лютого 1899 року у Воронежі в родині, що зберігала українську ідентичність. Його батько, Данило Ткаченко, був другом Бориса Грінченка, який і став хрещеним батьком майбутнього мовознавця. Мати його була російською дворянкою, яка (проте!) розмовляла українською і була абсолютно проукраїнською. Коли Борис почав лишень вчитися, батьки зрозуміли, що йому належить у житті надалі займатися українською мовою та лінгвістикою. У 1923 році Ткаченко закінчив Харківський інститут народної освіти, після чого став викладачем, науковцем і одним із активних учасників процесу українізації. Він працював у Харківській філії Інституту мовознавства АН УСРР, займався стилістикою, діалектологією та методикою викладання української мови. Його діяльність була частиною ширшого процесу розбудови української культури, що розгорнувся в 1920-х роках в межах політики «коренізації». Проте ця політика тривала недовго. 1930-ті роки стали періодом масових репресій. У 1937 році Бориса Ткаченка було заарештовано, а 23 грудня того ж року – розстріляно в Києві. Одна з ключових подій, до якої долучився Борис Ткаченко, – розробка «скрипниківського» правопису, затвердженого в 1928 році. Цей правопис був спробою кодифікації української мови на засадах її природного розвитку з урахуванням традицій української граматики XIX століття та мовні особливості діалектів живої мови українців. Новий правопис відображав дух національного відродження, яке переживала Україна в 1920-х роках. Він унормував питомо українські форми («проєкт», «горизонтальний», «катедра»), а також наближав українську мову до європейських стандартів, зокрема щодо запозичень та фонетики. Проте вже в 1933 році радянська влада оголосила «скрипниківку» «буржуазно-націоналістичною» і запровадила новий, спрощений правопис, наближений до російської мови. Це стало частиною ширшої кампанії з русифікації та згортання українізації. Борис Ткаченко належав до покоління «Розстріляного відродження» – покоління українських письменників, науковців, художників, які у 1920-х роках стали обличчям культурного піднесення, а в 1930-х були знищені сталінськими репресіями.

Радянська влада спершу дозволила українцям розвивати мову й культуру, аби зміцнити свою присутність у регіоні, але щойно національне відродження набуло самодостатності, воно стало загрозою. Українська мова, культура та ідентичність розглядалися кремлем як елементи «буржуазного націоналізму», що могло підважити єдність срср. Протягом 1930-х років радянський режим винищив тисячі представників української інтелігенції. Ця хвиля терору не оминула й Бориса Ткаченка. У 1957 році Бориса Ткаченка було реабілітовано, але його ім’я залишалося маловідомим. Лише після здобуття Україною незалежності стали відкритими архіви, що дозволили дослідникам глибше зануритися в долю покоління, знищеного сталінським терором. Сьогодні діяльність Ткаченка є частиною української історії боротьби за мовну та культурну ідентичність. Його внесок у розвиток української мови, особливо в межах правописної реформи 1928 року, нагадує про те, що мова – це не лише засіб комунікації, а й символ національного самовизначення, за який у різні часи доводилося боротися ціною життя.

Що є мова? Ткаченко так визначав: «Це є збір, система звукових символів, що з ними в’яжеться певний зміст людського мислення. Коли ми, вивчаючи мову якоїсь людини, позістанем на тім, що зареєструємо зверхню, матеріальну її сторону – оті звукові, або ж заміну їх, писані символи – це буде не те що половина діла, ба й менше. Адже з кожним словом, з кожнісіньким звуком в думках наших в’яжеться безліч уявлень, асоціяцій, відчувань, безліч найтонших нюансів мислення, свідомих, підсвідомих і зовсім затьмарених. А саме мислення й мовлення певним чином зумовлене мовою: процес свідомого добирання слова тільки явніше показує нам те саме, що діється в людському розумі при всякому мовленні. Виявляється, що поодинокі слова, заховувані в нашій пам’яті, не пробувають у ній ізольовано, позагніжджувані десь у свідомості в окремих комірках, а в’яжуться між собою цілою складною мережею мисленних сполук. Кожне слово, виходячи за певних обставин у центр свідомості, попускає від себе десятки нитів – якнайтонших, здебільшого неусвідомлених, часом недовідомих! Ці ниті ведуть у найтемніші, найдальші сховища людської думки. Нехай кожного певного разу ці зв’язки, вся ця розлога сіть асоціацій не може вживитись у слові – вона виступає вглиб пам’яті, щоб на перший виклик явитися знову, може в інакшому ладі, з інакшими словами у центрі свідомості».

Чи впливає мова на те, як ми бачимо світ? Відповідь на це запитання дає теорія Сепіра-Ворфа – концепція, що пояснює, як структура мови формує мислення людини. У контексті війни росії проти України ця теорія набуває особливого значення: мова стає не лише засобом комунікації, а й інструментом окупації, маніпуляції та збереження імперського впливу. Теорія, названа на честь мовознавців Едварда Сепіра та Бенджаміна Лі Ворфа, стверджує, що мова визначає наше мислення і сприйняття світу. Вона має два рівні. Лінгвістичний детермінізм стверджує, що мова повністю визначає мислення людини. Якщо в мові немає слова для якогось поняття, людина не може його усвідомити.

Лінгвістична відносність каже нам, що мова впливає на спосіб, яким людина бачить і класифікує реальність, але не визначає його повністю. Прикладом є те, як різні народи по-різному розрізняють кольори чи сприймають час. Але ця теорія працює не тільки в побутових аспектах – вона безпосередньо впливає на ідентичність, культуру та навіть політику. росія історично використовувала мову як інструмент контролю. Ще в часи російської імперії й срср українську мову пригнічували через заборони (Валуєвський циркуляр 1863 року, Емський указ 1876 року, знищення української інтелігенції в 1930-х). Радянська влада насаджувала ідею, що українська мова – це «селянський діалект», а російська – «мова прогресу».

Сучасна російська агресія продовжує цю політику. кремль використовує мову як виправдання війни: Теорія Сепіра-Ворфа пояснює, чому російськомовні українці, які перейшли на українську, часто говорять про зміну світосприйняття. Спілкуючись українською, людина не просто використовує інші слова – вона входить в іншу культуру, інший інформаційний простір, інакше розставляє акценти у своїх цінностях. Мовна ідентичність також впливає на стійкість суспільства до пропаганди. Російськомовні регіони традиційно були більш вразливими до маніпуляцій кремля, оскільки їхні жителі мали доступ до російського медіаполя, де домінує імперський наратив. В умовах війни мовний вибір стає не лише особистим рішенням, а й актом спротиву. Володіння українською та її активне використання – це не просто питання зручності, а спосіб позбутися імперського впливу, розірвати інформаційну залежність від росії та посилити національну єдність. Україна вже довела, що її ідентичність не можна знищити військовою силою. Тепер черга за мовною перемогою – і вона триває прямо зараз, у кожному українському місті, у кожній розмові, в кожному виборі слова.