Андрусівське переділля і Київ за три дні

Коли у Лондоні копали перші тунелі для метрополітену, в російській імперії щойно 1861 року скасовували кріпацтво. 

Коли задовго до нинішньої російсько-української війни у провінційному містечку Наддніпрянщини таксист, стоячи в заторі на перехресті, каже, що рух такий інтенсивний, як у москві, – мимоволі задуматись довелось: де ми, а де та москва. Чому ж центр культурно-історичний, політичний та смислотворчий міг зміститись аж так далеко? І головне – коли це сталось?

30 січня 1667 року між поляками і москалями було підписане Андрусівське перемир’я, яке закріпило розділення української етнічної території на дві частини: правобережну та лівобережну України. москва отримала лівобережну Україну, Сіверську землю та Смоленщину. Правобережна Україна, а також Білорусь із Вітебськом залишалися у складі Речі Посполитої. Київ на два роки (а фактично на століття) передавався московській державі. Запорізька Січ, оскільки становила потенційну небезпеку й була кошмаром як для польських панів та королів, так і для кремлівських царів, ставала під спільне управління поляків та московитів. Фактично Андрусівське перемир’я встановило новий політичний порядок у Східній Європі. Цей договір не враховував інтересів українців, що спричинило глибоке розчарування серед козаків і закріпило поділ України. Та угода про так званий поділ України була негативно сприйнята українцями і, хоч згодом переросла в загальне невдоволення поспільства, критичною точкою кипіння якого стали бунти, очолювані Іваном Брюховецьким, – москві таки вдалось запанувати над Україною, а згодом ще й, провадивши активну експансію на Захід, долучитися до Трьох поділів Польщі. 

Пригадаймо, що передувало Андрусівському перемир’ю. Дещо перед тим були ще Батуринські статті (1663), які окрім підтвердження попередньої угоди Богдана Хмельницького з москвою, містили нові умови. Гетьманський уряд, зокрема, був зобов’язаний безоплатно забезпечувати провізією московські гарнізони, що стояли в Україні. Пам’ятаєте, Чорноморський флот до 2042 року за Харківськими угодами (2010), еге ж?

У вересні 1665 року Брюховецький першим з українських гетьманів здійснив візит до москви. Там він підписав нові статті, що ще більше посилювали залежність від кремля. Основні положення проголошували українські міста і землеволодіння власністю москви, ще й треба було платити податки. А щоб зовсім собі запльованою кашею давитись, – гетьманські клейноди гетьман мав отримувати від царя, а дипломатичні відносини з іншими державами заборонялися.

Геополітична гра розігрувалась так. Після Хмельниччини та Переяславської угоди 1654 року Україна опинилася між двох вогнів: Річ Посполита не полишала планів повернути Лівобережжя, а москва дедалі активніше втручалася у справи Гетьманщини. Війна між московією та Польщею, що почалася 1654 року, завершилася виснаженням обох сторін. 1660 року москва зазнала невдачі в битві під Чудновом, після чого польська армія відновила контроль над Правобережжям. Проте загальна слабкість Речі Посполитої та її конфлікти з Османською імперією змусили Варшаву шукати компроміс. У 1667 році сторони уклали перемир’я в селі Андрусові.

Андрусівське перемир’я 1667 року стало одним із ключових поворотних моментів в історії України та Східної Європи. Ця угода між московським царством і Річчю Посполитою завершила тринадцятилітню польсько-московську війну (1654–1667), але фактично закріпила поділ території Гетьманщини. росія, щоправда, змушена була перетравлювати Україну ціле століття, бо не так легко їй вдавалося стати своєю як (особливо!) для селян, так і для гетьманської еліти. Це особливо цікава тема, що заслуговує на окремий матеріал, але факт, що аж у ХVIII столітті москва змогла остаточно й твердо стати своїм чоботом над поневоленою Україною. А далі почала залякувати Європу, рухаючись на Захід, тож після Андрусівського перемир’я стали можливими і три поділи Польщі. А увінчалось кровожерливе марення захопити світ аж Варшавським договором. Тому не варто недооцінювати історію і на позір аж такі далекі події, все воно пов’язано й актуалізується нині з особливою гостротою, тож вкотре не гріх повторити: вчити історію варто для того, щоб розуміти не тільки хто, звідки, чому і для чого, а й – камо грядеши. 

Є певні паралелі між подіями XVII століття та сьогоднішньою російсько-українською війною, адже в обох випадках москва, користуючись ослабленням України, без жодних вагань і роздумів реалізовувала свою експансіоністську політику.

Якими ж були наслідки для України? Поділ Гетьманщини став початком територіального розколу, який фактично закріпив поділ України між двома державами. Це розділення стало передвісником майбутніх розділів і колонізації. Москва, отримавши Лівобережжя, почала поступово обмежувати автономію Гетьманщини, що призвело до остаточного скасування її самоврядування у 1764 році. Відтак настала доба, названа в національній історіографії Руїною. Спочатку невдоволення угодою спричинило низку козацько-селянських повстань. Особливо кривавими були події 1668 року, коли гетьман Іван Брюховецький підняв антимосковське повстання, але зазнав поразки. Далі був тривалий занепад Речі Посполитої, бо хоча Варшава формально отримала Правобережжя, її влада там була слабкою, а спустошені війнами землі стали ареною нових конфліктів – зокрема, польсько-турецької війни 1672–1699 років.

Тож які уроки ми маємо з Андрусівського перемир’я собі винести?

Урок перший: тільки Сила здатна зупинити іншу силу, особливо, якщо вона хоче тебе знищити. Андрусівське перемир’я стало класичним прикладом того, як великі держави вирішували долю ослабленої України без її участі. Подібну політику можна спостерігати й нині – наприклад, спроби деяких західних політиків схилити Київ до переговорів із москвою на невигідних умовах, не дати зброї, послабити суспільство в його підтримці, даючи хибні візії кволої України. Не можна забувати і про внутрішніх ворогів, які працюють на москву або зривають нарощування оборонної потуги в час війни.

Урок другий: гуртом і батька легше бити, а віник з віниччя не так і легко зламати. Бачимо, що москва завжди використовує ослаблення України і використовує внутрішню кризу та внутрішні незгоди України, щоб закріпити свою владу. Сьогодні кремль так само намагається нав’язати Україні «мир» на своїх умовах, пропонуючи фактичний поділ території та закріплення окупації. А ще росія незмінно використовує принцип «розділяй і владарюй». Як у XVII столітті, так і тепер, москва намагається розколоти українське суспільство. Тоді це була політика підтримки одних гетьманів проти інших, сьогодні – спроби політичної дестабілізації через інформаційні війни та агентів впливу.

Урок третій: риба гниє з голови, а чистять її з хвоста. Тогочасні гетьманські еліти (не всі, але) поставили на перше місце збагачення, посади та земельну гонку, що сприяло хаосу та регулярним конфліктам. Наслідком Андрусівського перемир’я стала переорієнтація економічних та гуманітарно-культурних потоків. Якщо раніше (умовно) через Острозьку та Києво-Могилянську академії відбувалась інтеграція з цивілізованим європейським світом, здійснювався обмін науково-культурними потенціалами, то після Андрусова все йшло через Петербург. Товари й торгівля не через звичні торгово-економічні маршрути, а через Архангельск та балтійські порти. Центр змістився і той новий центр витягував на себе найкращі кадри і тягнув крізь себе інновації зі світу вільного навіть в ХХ столітті. 

Київ (за три дні) був ключовим питанням у 1667 році, і так само залишається головною метою москви сьогодні. Володіння Києвом для кремля – це символічний та стратегічний елемент його імперської політики. 

Андрусівське перемир’я 1667 року – це історичний приклад того, як Україна стала заручницею великих геополітичних угод. Його наслідки призвели до тривалого ослаблення української державності та підсилення впливу москви. Сучасна російсько-українська війна – це черговий етап тієї ж боротьби. Проте на відміну від XVII століття, сьогодні Україна має набагато більше ресурсів для опору та підтримку міжнародної спільноти. Українцям, а також нашим міжнародним партнерам варто пам’ятати: будь-який «мир» на умовах агресора веде лише до нової війни.