Олександр Будейчук: Мольфари є практично у кожнім селі Гуцульщини

Ксенія та Олександр Будейчуки з Яремче відвідали більше 200 поселень Гуцульщини та зібрали безліч гуцульських старожитностей. Родинне хобі переросло у повноцінний Музей мольфарства, куди може завітати кожен та відкрити для себе дивовижний Гуцульський космос.

КОЛИ ГУЦУЛИ ЗАХОДИЛИ – ВСЕ ДЗВЕНІЛО Й ГУЦАЛО

– У нашій колекції є близько 100 вишиванок з різних поселень Гуцульщини, 50 кептарів та 60 сардаків, – розповідає засновник і власник музею Олександр Будейчук. – Періодично проводимо фотосесії в національному одязі. Мета – зібрати повноцінні строї з кожного поселення Гуцульщини. Аж нині люди починають розуміти, наскільки важливим є збереження української культурної спадщини, яку московити хочуть знищити.

Покажу вам посудини з дохристиянськими символами у формі сонечка, в яких гуцули носили паску на Великдень до церкви – пасковець. Є пасковці яремчанські, космацькі. Або рахва – шкатулка для зберігання різних сипучих продуктів (бринзи, цукру). Для молока – дійничка. Для води – коновочка. Все – прикрашено сонечками. Берильця для зберігання алкоголю. Маленькі, бо гуцули пили мало, а до ХІХ століття взагалі не вживали і не виготовляли алкоголь (пізніше, у XVI-XVIII століттях прийшли євреї і навчили гуцулів пити). 

Миски-полумиски показували статус хати і родини. На стелях вішали горнятка. Стіл. Лавиця. Піч. До печі кріпилася жердинка для одягу. Гуцульський одяг надзвичайно різноманітний яскравий: що багатша родина, то вишуканіший і дорожчий. 

Кожне село відрізнялося: своєрідні майстри, різноманітні види гаптування і вишивки. Взагалі гуцули – творчі люди, художники: все має бути насамперед гарно, а потім вже функціонально. 

Коли гуцули заходили у двір чи на базар – то все дзвеніло й гуцало. Тоді казали: гуцули їдуть. 

Сволок як основний оберіг хати був прикрашений різьбленими сонячними символами: коловоротами, хрестами, квітками життя. 

Насправді все, що пов’язано з Гуцульщиною, – це магія і містика. Це різноманіття символів, знаків, кольорів. Пісні, танці. Мольфарство – проміниться в повітрі. Але ж коли помруть ці старенькі носії автентики – зникне цілий пласт фольклору і культури. Тому ми їздимо від села до села і все збираємо. Шукаємо майстрів, старожилів, хто вміє співати чи мольфарувати. Беремо в них інтерв’ю і робимо фільми. Маємо ютуб-канал «Гуцулендія», де зібрано більше 500 фільмів про кожне село Гуцульщини і про всіх цікавих людей, яких ми знайшли. Наші фільми набирають по 3-4 млн переглядів. І багато коментарів.

МОЛЬФАРСТВО ЯК ФОЛЬКЛОР

– Пане Олександре, Гуцульщина славиться безліччю пречудових християнських храмів і святинь. Як поєднується мольфарська традиція з християнством? 

– Я до мольфарства ставлюся як до фольклору і традицій нашого регіону. Тільки таких мольфарів ми знімаємо. З такими у нас є фільми. 

У дохристиянські часи гуцули були сонцепоклонниками. Поклонялися сонечку так, як і весь тодішній світ. Гуцул міг сподіватися тільки на сонечко і на самого себе. Оточував себе різними сонячними знаками-оберегами. Вони всюди й досі – на побутових і сакральних предметах. Основний – розквітлий хрест, відомий з часів дохристиянської Руси як символ життя. Також солярні знаки, або гуцульські ружі, або квіти життя. Ставили їх всюди. От у нашому Музеї мольфарства є частина дитячої люльки – колиски, де теж бачимо хрест, з якого ростуть квіти. 

Кожен гуцул у дохристиянські часи ворожив і чаклував. Частково ці традиції перейшли і в наш час. З діда-прадіда передавалось певні слова: примівки, заговори. Передавались амулети.

Як пишуть етнографи, коли на Гуцульщину прийшло християнство, гуцулам найперше заборонили колядувати, тому що в колядках прославлялося божество Коляда – нове сонечко. Хоча у давнину навіть в Римі був День Сонця – 25 грудня. Гуцули знайшли спосіб: сказали, що молилися до сонечка, а бачили в ньому образ Ісуса Христа, тож дозвольте нам колядувати і будемо прославляти Ісуса Христа. Відтоді в колядках змінили певні слова: замість прославляння сонця славимо Ісуса Христа. Дали нову назву святу, а традиції й обряди залишилися. На кожне дохристиянське свято наклали нове – християнське. З новими назвами, але збереженими старими традиціями. Відбулася, власне, угода з церквою.

Взагалі всі білі мольфари ходять до церкви. Моляться, постять. Якщо запитати, хто він, то відповість, що християнин. А що робить певні речі – то в якусь релігію не вкладає свої дії, а просто допомагає людям. Бо так робила його бабуся. А він – християнин і нічого поганого в тому не бачить. Наша теперішня релігія, то є суміш багатьох вірувань. 

– Дохристиянські традиції в гуцулів особливо збереглися. Завдяки чому?

– Бо гуцули були відрізані горами від цілого світу. Гори оберігали їх від впливу інших культур, від хорошого й поганого. І від цивілізації. Варилися у своєму соку. Тому й зберегли давні вірування. 

Мольфари ж є носіями дохристиянської релігії, культури і традицій. А ми – зберігаємо цей дохристиянський фольклор. 

Аби глибше зрозуміти і гуцулів, і мольфарство – треба просто піти в гори і побачити, як живуть люди, відірвані від усього світу. Маловиїзні. Малоосвічені. Забобонні. На будь-яку дію мали свої обряди, амулети, обереги. І християни. 

У селі Грамотне живе священик – екзорцист: виганяє злих духів. Хоча церква йому на це дозволу не давала. Сталося так, що ми їхали до отця, а я почав іронізувати з того, що священник ворожить. Раптом вилетіло колесо з нашої машини і ми потрапили в аварію. Після цього домовилися не судити, чиєю силою він користується. Тому що ми не знаємо.

НЕПРОСТІ 

– Однак були в горах і люди особливі, – продовжує оповідь Олександр Будейчук. – З особливим даром. З особливими знаннями. Люди, які користувалися магією. Які бачили майбутнє. Які мали повний зв'язок і гармонію з природою. Черпали силу, натхнення і знання у природи. Отаких людей ми і називаємо мольфарами. Їх боялися. Але до них зверталися. І називали непрОстими. 

НепрОсті люди є і тепер. Можливо, не такі сильні. Але є практично в кожнім селі. Слабкіші. Сильніші. Хтось – шарлатан. Особливо з нових, які поприїжджали з різних регіонів. Про них не знають. Бо якщо людина з діда-прадіда живе в селі – то про її рід все відомо. 

Мольфари є чорні й білі. З чорними, що чинять на зло, у нас фільмів немає. Можуть і хворобу якусь наслати чи проблеми. До них теж звертаються, бо люди є й такі, які хочуть комусь погане зробити. Я б не звертався. 

Є один мольфар у Надвірнянському районі. Хотіли взяти у нього інтерв’ю. Приїхали з товаришем до його дому, а в нього на городі – люди працюють. Він дав нам лопати і запропонував: «Йдіть копайте». Товариш трохи потрудився, потім підійшли до нього, а він каже: «Я зараз не маю часу, приїдьте наступного разу»… 

Інша чорна мольфарка живе в Путильському районі Чернівецької області. Нам порадили поїхати до неї. Вона дивиться по книжці та розповідає про майбутнє. Ми під’їхали: я не захотів іти, а син – пішов. За його словами, мольфарка розповіла все, що з ним траплялося в житті. Більше з чорними ми не спілкувалися. Вони не дають інтерв’ю і не діляться своїми можливостями. Не йдуть на контакт. Темні справи робляться тихо.

ЗНАХАРІ. ГРАДІВНИКИ. ГРОМІВНИКИ. ПРИМІВНИКИ. ЗВІЗДАРІ

– Задля зйомок сюжетів для ютуб-каналу «Гуцулендія» спілкуємося з білими мольфарами. Не беруся говорити, завдяки якій силі вони діють. Але думаю, якщо це на добро, то мають право. Хоча б як фольклор, а не як релігія. 

Так от у білих мольфарів є ціла ієрархія. Є знахарі. Градівники. Громівники. Примівники. Звіздарі. Кожен ворожить так, як йому передалося.

У Музеї мольфарства маємо настоянку – природний антибіотик від бабусі-знахарки з села Стебні Верховинського району. Секрети їй передалися від її бабусі. Саме настоянкою алкоголю на змії ця жінка лікує від раку. Не знаю, наскільки дієво. Але до неї стоїть жива черга з усіх регіонів України. Ми заледве з нею зняли фільм. 

Інший вид непрОстих людей – це градівники. Ті, що впливають на погоду. Кожен градівник має палицю-посох. Кажуть, з дерева, в яке вдарила блискавка, треба вирізати палицю і піти в ліс. Ходити, доки не побачите, як змія хоче проковтнути жабу. Тоді треба вдарити змійку, вона виплюне жабу і палиця стане громовою. Знаючи відповідну примівку, можна керувати погодою: розганяти хмари, грім, блискавки. Такі люди на Гуцульщині є. 

На ютуб-каналі «Гуцулендія» є розповідь про дідуся, який все життя керував погодою. Коли ми його знімали – мав 95 років. Розповідали, як тільки підходила хмарка, дідусь вибігав, щось нашіптував, щось робив палицею і хмарки розходилися. Можемо вірити чи ні. Але якщо походити по селах і запитати людей – дуже багато хто скаже, що таке було і самі бачили. Я особисто не бачив. Але люди так жили. Це було їхнє життя. Іншого не знали.

ТАК ЖИЛИ НАШІ ПРЕДКИ

– А чи є мольфари серед молодших поколінь?

– Важко сказати. Тепер непрості люди вмирають і знання свої не передають. Тому що у них і брати не хочуть. Адже мольфарство – це і відповідальність, і магія. Коли помирає така бабуся – зачиняють двері, вирубують отвір в даху і дивляться у віконечко, чи ще жива. Ніхто не хоче брати на себе відповідальність. Залишаються лише амулети. А знання і фольклор зникають.

Амулетів залишилося багато. Навіть якщо ніхто в родині не ворожить, то як пам'ять про своїх предків амулети передаються далі з покоління в покоління. 

У Микуличині, за 10 км від Яремче, живе дідусь, якого називають одним з найсильніших у нашому регіоні. Він робить обряд з водою і каменем. Застосовує примівки, яким 200-300-500 років. Також використовує християнські молитви «Отче наш», «Богородице». Понад те використовує Каббалу – єврейську релігію. Нагромадження різних культур, релігій, традицій – це і є фольклор. Як і, приміром, римські божества. 

Так жили наші предки. Від того нікуди не втечеш. І ми зобов’язані це знати. Ті самі греки теж християни, але як вони пишаються своїм Олімпом і своїми богами… 

Я вважаю, що фольклор треба зберігати.