Пройти 2300 кілометрів Карпатською дугою – це не відпочинок, а справжнє випробування та шлях до самопізнання

Так стверджує журналістка, перекладачка, мандрівниця Олена Бондаренко – третя жінка в світі і єдина українка, яка пройшла Карпати теренами чотирьох країн: через Україну, Румунію, Польщу і Словаччину (у Польщі цей маршрут називають Luk Karpat, а румуни кажуть – Arcul Carpatin). Здолала цей нелегкий шлях у 2300 кілометрів наша співвітчизниця за 108 днів у соло-поході. А тепер про це ще й написала книгу, яку назвала коротко і лаконічно «Сама». Про це йшлося на її презентації.

Щоб в гори ходити – треба гори любити

Загалом, розповідає Олена, вона здолала понад сотню двотисячників, а почалося все з того, як у Польщі вона побачила Високі Татри, тоді сталося її перше захоплення й бажання вийти в гори. Спочатку це були коротенькі подорожі, потім більше, більше, і так виникла ідея підкорити маршрут, який до того здолали лише дві жінки – полька і чешка. А оскільки Олена щира патріотка України, вона вирішила, що таке подолання шляху, крім того що вона стане першою українкою, яка зможе це зробити, буде ще і промоцією своєї батьківщини у цей нелегкий для нас час. Тому на рюкзак одразу прикріпила українську стрічку.

Утім, каже Олена, щоб йти в гори, треба дуже любити цей тип руху. Можна йти довший шлях, можна йти коротший, але все одно це потребує підготовки. У поляків є гарний вислів «людина виходжена». Тому для початку Олена радить піти на невеличку відстань, переспати в наметі, послухати ліс, гори, зрозуміти, чого ти боїшся, а від чого кайфуєш, і тоді буде зрозуміло, це твоє чи ні. Ось тоді вже можна вирушати в більший похід. 

Одне слово, великий довгий похід – це дуже багато маленьких походів. «Я завжди собі кажу, що треба вивчати гори, треба розуміти, куди ти йдеш, мати варіант А і запасний – Б, та найголовніше мати в собі стрижень. Колись в одного мандрівника я прочитала, що коли ти можеш залишитись у якомусь місці сам на сам приблизно на чотири-п’ять днів без зв’язку із зовнішнім світом, значить із тобою все добре і ти можеш ходити на будь-яку дистанцію. Я це можу».

А про мотивацію описаного нею Олена зауважує, що суть не в тому, щоб усі прочитали її книгу і пішли в гори, суть у тому, щоб людина прочитала і захотіла щось робити, чого до цього не робила. Якщо комусь передається цей імпульс, то власне це і є мета книжки, запевнила вона.

Мала два рюкзаки: воєнкорівський і туристичний

Олена також розповіла, що перш ніж вирушити в такий далекий похід, вона багато сумнівалася. «З війною у нас усіх був поганий психофізичний стан, а коли сиплються нерви, сиплються наші тіла. Так воно є. Я теж мала свою кризу, а потім мені друг військовий написав: Олено, роби те, що найбільше прагнеш, і гори все зцілять. Я їздила тоді на Схід і у мене стояли два рюкзаки: один воєнкорівський, один туристичний, і я весь час вагалася. Але так сталося, що через рік війни я зрозуміла, що треба трохи собі допомогти і відправити себе в мандрівку». 

Надихнуло і те, що поки Олена зважувала, полька вже підкорила Карпатську дугу. Раніше першою жінкою на цьому маршруті була чешка. Це підживило амбіції Олени. До того ж вирішила вона: хоч не першою й не другою жінкою, зате буде першою українкою, яка здолає цей шлях. Бо хотілося йти і говорити про Україну. Так і сталося. «В кожному гірському селі, коли ти сходиш у долину є корчма, а корчма – це центр новин, центр інформації. І коли я приходила, всі збиралися і тоді я починала розповідати про Україну. У Словаччині один дідусь, як побачив синьо-жовту стрічку, буквально розплакався на моєму плечі. Тоді я зрозуміла, що таке спілкування має значення самим фактом, адже я нагадую, що ми є». До того ж Олена розповідала про нашу війну вустами очевидця.

Ідеал – це коли природа натуральна, а люди справжні

Поділилась Олена і своїми враженнями від ландшафтів чотирьох пройдених нею країн.

Тут треба розрізняти людей туристів і державу, яка власне й має розбудовувати туристичну інфраструктуру. У Євросоюзі все регламентується законами, суворо оберігається, і це має вплив на стан природи, на популяцію тварин і птахів, на маркованість стежок і взагалі на культуру пересування. «Український турист мені подобається, у нього буде все, навіть про запас і він поділиться з ближнім. Це наша особливість. Але те, що наша держава не робить нічого, аби ця галузь розвивалась, це факт. Немає такої зацікавленості, хоча це в підсумку наповнення бюджетів як локальних, так і державного».

Коли перетинаєш наш кордон, каже мандрівниця, все змінюється разюче. Коли колії на метр в глибину, коли чорничники вивернуті вверх корінням, коли полонини всі подерті, а полювання (насправді браконьєрство) толерується. Жахливе враження справляють і вирубані ліси. «Тому я не дуже любила мандрувати Україною, бо мандри за визначенням це те, що повинно давати тобі натхнення, приносити приємність. Але коли я бачу таке, я засмучуюсь. В іншій країні я чую спів пташок, а в Україні круки перестають крукати і повна тиша. 

Це мені дуже болить. Можна казати про Румунію що завгодно, але там я не бачила, щоб туристів возили джипами, руйнуючи екосистему».

За її словами, найбільше зберігає ту справжність, яку шукає мандрівник, саме Румунія. Тут природа натуральна, звірі дикі, а люди справжні.

Самотність походу. Переваги і мінуси

На запитання про соло-похід і чи не було їй страшно, Олена зауважила, що вона влаштована так, що любить побути сама з собою, що вона може довго функціонувати наодинці, і саме на самоті вона швидше відновлюється, так впорядковуються її думки і це є її перевага. «На самоті я більше чую те, що відбувається навколо мене, я розумію кожний звук, я не відволікаюся від шляху, загалом це мій спосіб, у якому я функціоную найкраще».

Їй треба, щоб було все добре, тоді й з’являється бажання спілкуватися, допомагати іншим, надихати інших, а якщо ти сам у мінусі, то важко бути корисним. Так, каже Олена, напевне удвох було б легше. Приміром, коли є потреба розставити намет, то вдвох це простіше. «Але я розумію, що плачу за свій комфорт таку ціну, яку плачу. Я ношу свій намет сама, я розставляю його довше, зате я в ньому, як у палаці, це моя фортеця».

Коли вдвох, звісно, ж легше відганяти собак, ділиться мандрівниця. «Є й третій негативний момент – ти йдеш сама, а отже ти якась дивна і на тебе можуть звертати не зовсім адекватну увагу. Можна видатись комусь легкою здобиччю». Тут головне, каже Олена, низько опустити погляд і не провокувати.

– У мене немає такої опції, що зі мною щось станеться. Я знаю, що аби не підвернути ногу, треба ступати дуже акуратно. Бо я бачила не раз: тільки вівця зламає собі ногу, все, її з’їдять. Тому я небезпеку собі не закладала. Це моя перевага. До того я проходила курси першої допомоги. Та й характер у мене такий, що не буду плакати. Якщо щось буде, я можу собі зарадити.

До речі, своєю аптечкою за всі 108 днів вона жодного разу не скористалася, мабуть, таки спрацювала ота налаштованість, ота опція, що все буде добре. А від втоми, за її словами, рятувала... втома.

Найголовніше в поході гарне спорядження і вода

Таку довгу мандрівку, звісно, треба планувати, ділиться Олена. І в цьому їй допоміг попередній досвід, утім дуже конкретних планів на кожен день чи тиждень вона не намічала. «Так, планувати треба, визначити напрямок, але щоб розписати кожен день такого немає. І це чудово, тоді ти маєш ідеальний набір та можеш сконструювати свій ідеальний світ для себе. На шляху є все – тільки бери і користуйся. Одне слово, від тебе залежить дуже багато». Якщо планування, каже Олена, то найголовніше вода. На те, що десь по дорозі трапиться джерело вона не дуже розраховувала, тому завжди носила на собі 2-3-4 літри. Якщо ж така нагода випадала, просто змінювала стару воду на нову. Важливе і спорядження, до нього вона ставиться дуже акуратно – все має своє місце в рюкзаку. Аптечка теж, звісно, має бути, проте Олена за весь похід, на щастя, нею не скористалася і цим дуже пишається.

Також, веде далі Олена, вона чітко не регламентувала, що стільки-то йтиме, потім відпочинок. «Я могла побачити неймовірний захід сонця, мені він сподобався, або трапилось надзвичайно смачне джерело і навколо нього багато материнки, тоді я можу сидіти, медитувати, заварювати собі смачні чаї. Власне шлях регламентує твоє проходження, тобто він сам підказує».

А ще в такій довгій мандрівці треба закладати, що обов’язково буде дощ. «Звісно, треба боятися грози, це реально небезпечно, але я не знаю жодного випадку, коли блискавка потрапила в намет. Тому цим я себе заспокоювала. Але дощ це точно не перепона, щоб рухатись. Мокре спорядження також, його можна просушити». До того ж, запевняє Олена, волога в поході постійне явище. Було, що футболка буквально розлізлась від поту, а гроза одного разу таки затримала на дві доби, бо темне небо, бо град, бо нічого не видно. Тому довелося шукати прихисток. Одне слово, зі стихією треба співпрацювати. Як із дикою фауною.

Про химери, блуд і диких звірів 

Ще Оленка розповіла, що пригоди – це неодмінний атрибут таких великих одиночних маршрутів, і часто звичайні скелі видавалися їй якимись фігурами, навіть доводилось із ними розмовляти. А ще, каже, у горах дуже водить блуд. У неї теж таке було. Був зовсім нескладний маршрут, але Олена заблудилася. Вона дерлась по якихось чагарниках, непролазних хащах і, вже коли нарешті поставила намет, побачила поруч дуже цивілізовані стежки. Їй же довелося ці кілька кілометрів йти цілий день. 

А щоб взаємодіяти з дикими звірами, Олена багато читала спеціальної літератури. «Я розуміла, що є загрози, і цей ризик має бути продуманий. Я купила книгу з описами тварин. Ще я запитувала у відомого польського лісівника про ведмедів. Він відповів, що ведмідь – як підліток, і ти ніколи не знаєш, що в нього на думці. Порадив також мати петарди». А загалом, каже, його поведінка багато в чому залежить від власного досвіду спілкування з людьми. Якщо ведмідь знає, що турист його може підгодувати, він навряд чи проявлятиме агресію. Теоретично дикий ведмідь не повинен цікавитися людиною. Олена ж у свою чергу, проходячи ведмежими шляхами, намагалася нічого запашного не їсти. А ще такий лайфхак – Олена розкидала свої спітнілі речі навколо намету, у такий спосіб даючи зрозуміти дикому звіру, що не хоче зустрічатись і попереджає про свою присутність та кордони. Довелося і … співати. «Ведмідь короткозорий, відповідно він швидше чує, ніж бачить, тому, коли стежка повертає, а поруч ще й малинник, я йду і співаю. Є ще спеціальний свисток». Якщо вже зустрілися, є момент очікування, каже Олена, але найгірше, коли ти не бачиш звіра, а він тебе бачить.

Від втоми рятувалася… втомою

Запитую в Олени, чи боялась? Звісно. Ще й як! – відповідає. «Але у мене чітке переконання, що я не ходжу в гори, аби воювати з природою. Я навіть не беру спрей від комарів. Петардою також скористалася лише раз». Всі решту вона дарувала пастухам високо в горах. Там вони помічніші, каже, бо де є вівці, там будуть і вовки. За це Оленку пригощали сиром, іншими наїдками, ділились водою. Загалом, каже, всі люди, що зустрічалися на її шляху, були дуже щедрі. Від запросин поїсти, особливо в селах, Олена не відмовлялась, бо це ще й знайомство з локальною місцевою кухнею.

На запитання ж, чим рятувалася від втоми, Олена відповіла дуже просто і лаконічно: втомою. Бо, каже, коли ти виморений, ти щойно приліг – і вже поринаєш у сон. Так і відновлювалась.

А загалом, ділиться враженнями Олена, гори – це місце сили, а ще гори – це стан душі, до якого ти йдеш і зрештою доходиш. 

І хоч поки що Олена Бондаренко поставила походи на паузу (син проходить вишкіл, аби йти боронити Україну, тому всі думки тепер навколо цього, а похід – це далеко, це довго і без зв’язку), побажаємо їй здійснити ще не одну свою туристичну мрію, а Україні – якнайшвидше здолати ворога і здобути перемогу. 

Про автора: Марина Кривда – журналістка, редакторка, 

Заслужений журналіст України.