Іван Німчук: Спеціально не вчився грі на трембіті, а взяв до рук – і почав грати

У прикарпатському місті Яремче є тріо трембітарів «Карпатський гук»: Іван Німчук, Микола Паук (народився в Яблуниці, одружився і живе в Яремчі) та Мирослав Саманюк з Ворохти.

Іван Німчук згадує, що «Карпатський гук» народжувався поступово: Микола та Іван трембітають разом вже 15 років, а Мирослав доєднався відносно нещодавно. Завоювали симпатії слухачів, тож отримують запрошення з різних регіонів України та закордоння. Тож трембітали в Кривому Розі, Львові, Івано- Франківську, Тернополі та в Барселоні.

– Я зацікавлений у тому, щоб представляти Україну всюди, – стверджує Іван Німчук. – Звик до гуцульської музики. Не тільки до інструментальної чи струнної, а й до сучасної. А цимбали – то, напевне, провідний інструмент. Коли грають цимбали – це щось неймовірне. Як і троїсті музики. 

Трембіта ж – то не музичний, а насамперед сигнальний інструмент. Казали навіть так: невідомо, що було перше – трембіта чи гуцул. У давнину майже кожен гуцул грав на трембіті. Уміння передавалося від покоління до покоління. Тепер – дуже мало. 

Найголовніша подія для трембітаря – це вихід на полонину, окрім весіль, похоронів чи хрестин. Адже на полонині ватаг обов’язково повинен мати трембіту. 

Ми, гурт «Карпатський гук», маємо живу справжню трембіту. Щоправда, вона вже в нас розбірна, тож вважається не зовсім автентичною. У Миколи Паука ще є суцільна трембіта – то автентика. Хоча звук може бути той самий, або ще й кращий. 

Я пізно почав трембітати. Хоча страшенно любив трембіту. Ми разом з Миколою працювали, познайомилися. Згодом хлопці на похоронку в мого родича трембітали, я побачив Миколу та й кажу: 

– Я би так хотів трембіту.

А він:

– Я тобі замовлю.

У Шепоті Косівського району є майстер Василь, якому й замовили трембіту. Микола радив:

– Ти тільки дми. 

Я дму та тримаю одну ноту «фа». Слух маю гарний, тож навчитись гри на трембіті для мене не було аж чимось дуже складним: ти мусиш кожну ноту губами створювати, виводити. 

А потяг до музикування мав з самісінького дитинства. Змалечку зробив собі з патичків скрипочку, дядько побачив це і купив мені маленьку скрипку, тож я почав «цигикати». А він мав дві скрипки: одну польську, другу – совєцьку. Мама приводила мене до тітки, де дядько щовечора грав на скрипці. І я умлівав. Інколи намагався грати. А потім, 13 червня 1973 року, коли сестра заміж виходила, я у 13 років уперше взяв до рук акордеона і пішов вальс танцювати. А до того вчився танцювати помежи смереки: брав пень і вальсував. І так гарно навчився, що мене старші жінки цінували. Запрошував їх до танцю. Танець «гуцулка» теж почав танцювати: важкий, швидкий, треба мати міцні ноги, опору, коли стоїш на місці, а партнерку «обкручуєш» навколо себе. До речі, ще під час служби в армії я грав у духовому оркестрі.

Нібито спеціально не вчився грі на трембіті, а взяв до рук – і почав грати. Напевне, дар. 72-річний Микола Паук з 15 років грає. Дякуючи йому, я багато чому навчився. Є у Микуличині колектив «Карпатські зорі», з яким ми з Миколою їздили на Коляду і на фестиваль до Івано-Франківська. 

Україна наша – колоритна, величезна. Але гуцули – це автентика. Їх ніхто не повторить. Розмовою. Звичаями. Строєм (одягом). Я ще хочу собі інакший стрій зробити. У мене дуже багато задумів. Головне, щоб настав мир.

Нині ж у нас в Яремче влаштовують лише благодійні концерти на користь ЗСУ. Зокрема, біля церкви. Діє потужний волонтерський гурт «Борщик дорянський». Щонеділі дівчата і хлопці збираються в одній із садиб, ліплять вареники, борщ фасують, печуть домашній хліб. І все – хлопцям на передову. Якби не оця всенародна підтримка, то лихо було б. А скільки грошей збирають люди! 

Москалі до нас на Прикарпаття приходили двічі: 1918 року, а потім – в 30-х роках. Згодом один одного ми перепитували: які москалі кращі були – перші чи другі? Відповідали, що перші, бо ті прийшли та й пішли, а ці – лишилися. Люди казали: «Увидиш на плоті москальську куфайку – бери бук і бий». 

Під час Голодомору в нас люди виживали завдяки тому, що у лісі садили картоплю. Москальнота ходила, забирала все. Діяли так звані «стрибки» і кадебісти, котрі перебирався в нормальний одяг, заходили у хату, просили їсти і ту цілу сім’ю убивали, вішали й казали, що то все зробили «бандери»…

На мою думку, дуже велику силу має молитва. Я це відчув на собі. Молимося щодня, щонеділі за хлопців-яремчан. Я завжди молюся. Переконаний: не потрібно довго молитися. Потрібно щиро. Не треба просити. Треба дякувати. А Бог знає, що тобі дати. І завжди оберігає. 

Все наше повертається. Плакати хочеться, бо воно – рідне, записане в генах. Бог поможе, поїдемо ще по Україні та світом з цимбалами і з гуцульською музикою. Гарантую, що слухачі нас носитимуть на руках. Чекаємо Перемоги. Молимося за Перемогу.

Світлини авторки.