Вузлики на пам’ять і одиничка в умі

Нещодавно президент США Дональд Трамп у своїй соцмережі Truth Social заявив, що росія втратила 60 млн людей у Другій світовій війні, допомігши США і союзникам перемогти у Другій світовій війні. Журналісти уже зауважили, що він перебільшив. Мабуть, для емоційного ефекту. Але ж президент Трамп не врахував, що і українців (цивільних та військових) загинуло понад 10 млн (За підрахунками Інституту демографії та соціальних досліджень імені Михайла Птухи НАНУ, чисельність населення УРСР за час німецько-радянської війни зменшилася на 10,4 млн). Також Україна зазнала значних економічних збитків. Але ж чого вартувала ця перемога і чим відгикується теперішнє російське побєдобєсіє українцям, окрім уже актуальної страшної війни з новими втратами і горем? Ціною був Голодомор, геноцид українців, здійснений радянською владою. Ціною були репресії, які не припинялися, доки існував союз: пам’ятаєте, коли були здійснені останні вироки радянських судів проти упівців чи дисидентів..? Мільйони українців заплатили своїми життями за індустріалізацію та мілітаризацію радянського союзу. Шлейф сприйняття України у світі крізь російсько-радянську призму, на жаль, ніде не зник, як роса на сонці, однак нинішня російсько-українська війна таки дещо змінила. Про Україну почали масово говорити як про суб’єкт, а не як про частину імперії, таку собі забавну колоніяльну несерйозність, екзотику з шароварами і красивими народними піснями.

У Колумбії є такий гурт «Лос Янковерс», що виконує українські пісні українською мовою з неймовірною енергією, запалом та щирістю. І ось коли українські військові мають трохи вільного часу, можуть бачити в записах із так званої чат-рулетки, як музиканти з Боготи пропонують співрозмовникам по той бік екрану вгадати пісню та країну, з якої родом ця пісня. І коли співають російськомовним українцям українські колядки, ті не відразу вгадують, але здогадавшись, тішаться, наче діти, що долучаються до світу дорослих, або відкривають для себе незнаний світ. І коли співають росіянину пісню про батька нашого Бандеру, він пританцьовує, як ведмідь коло цигана, не розуміючи мови. І коли американець вгадує нашого «Щедрика» і з захватом вигукує, що він точно чув цю пісню, але не знає, звідки вона, учасники гурту запитують його: звідки ж ця пісня? Росія? Ні. Румунія? – намагається вгадати він. Ні. Між Румунією і росією – підказують йому. Гм, задумується американець, що ж то таке між Румунією і росією? Україна – раптом випалює він і сміється повними меломанського запалу очима, точно, це ж Україна! А яка столиця України, продовжують музиканти? Київ – без вагань відповідає хлопець. 

Україна. Київ. Точка початку. Точка збору. Центр всесвіту для всіх українців, а нині вже й для багатьох людей по цілому світу, які стоять на стороні добра. Цур вам і дуля, а не «кієв за трі дня», рускіє.

Наймасовіша акція протесту в державі, якої вже не існує та яку марить відновити кривавий кремлівський цахес, грандіозний вияв непокори, чин супроти комуністичного режиму і свідчення про єдність українців був проведений 35 років тому, 20 січня 1990 року. Ланцюг Злуки «Українська Хвиля» – живий ланцюг Львів-Київ був присвячений вшануванню Акта Злуки 22 січня 1919 року. Щоправда, дещо раніше наші брати балтійці з’єднали свої три столиці живим ланцюгом 23 серпня 1989 року. Бачимо, що і тепер балтійці одні з найактивніших наших побратимів, які підтримують Україну й українців у цій війні проти спільного ворога.

Мобільних телефонів не існувало ще. Громадські активісти під проводом Народного Руху України без жодних засобів комунікації змогли вивести на вулиці близько мільйона людей, вони взялися за руки і з’єднали Львів та Київ, в історичній ретроспекції це обидві українські столиці. То було свідченням зрілості громадянського суспільства українців, і саме це було найбільшою загрозою для існування радянської імперії. Недарма ж тих будителів українського духу імперія прагнула знищити і знищувала у всі часи. Та не вдалося їй знищити Україну. 

Днями представники посольства України у США та представники громадськості покладанням квітів на цвинтарі у Пенсильванії вшанували пам’ять Лонгина Цегельського, одного з творців Соборної України. 22 січня 1919 року на Софійській площі у Києві саме він зачитав текст Акта Злуки українських земель: «Однині воєдино зливаються століттями відділені одна від одної частини України – Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина, Закарпаття) і Наддніпрянська Велика Україна». Згодом він згадуватиме: «Я говорив коротко. Підкреслив, що історичним ідеалом українського народу є політична незалежність і політична єдність усієї української землі в суверенній українській державі. Від часу смерті Ярослава Мудрого ми вперто стреміли до здійснення цього ідеалу. Сьогодні діждалися тієї урочистої миті, коли нарешті в нашій силі його здійснити. Зробимо це сьогодні ухвалою Української Національної Ради…». До речі, саме Цегельський видав брошуру Миколи Міхновського «Самостійна Україна» 1900 року. А пізніше (1901) опублікував свою працю, написану за одну добу (!), з детальною картою України «Русь-Україна і московщина-росія», це, як то кажуть ad fontes, вузлики на пам’ять, одиничка в умі. 

Щороку 22 січня українці відзначають День Соборності – свято, яке символізує єдність та неподільність українських земель. Цей день є нагадуванням про нашу спільну історію, прагнення до свободи та боротьбу за державність. День Соборності пов’язаний із визначною подією в історії України – проголошенням Акта Злуки між Українською Народною Республікою (УНР) та Західноукраїнською Народною Республікою (ЗУНР) 22 січня 1919 року. Цей документ став підсумком багаторічних зусиль українців об’єднатися в межах однієї держави. Подія відбулася на Софійській площі в Києві. Ця подія мала не лише символічне, а й величезне політичне значення, адже вона показала прагнення українців до єдності попри зовнішні загрози й внутрішні виклики. На початку XX століття Україна була поділена між різними імперіями: Галичина, Буковина та Закарпаття перебували під владою Австро-Угорщини, а решта українських земель – під російською імперією. Після Першої світової війни, коли імперії почали руйнуватися, українці скористалися шансом відновити свою державність. Проголошення Акта Злуки стало кульмінацією цих зусиль. Водночас боротьба за соборність та незалежність не припинялася. Українці протистояли більшовицькій агресії, а в Західній Україні доводилося боротися за визнання своїх прав у новоутворених державах. День Соборності сьогодні нагадує нам про необхідність єднання, особливо в часи випробувань. У 1990 році, напередодні відновлення незалежності України, мільйони людей стали в живий ланцюг від Києва до Львова, символізуючи єдність українського народу. Цей день став символом боротьби за нашу свободу, яка триває й досі. У світлі російської агресії, що почалася в 2014 році, День Соборності набув нового звучання. Він нагадує, що лише об’єднавши зусилля, ми зможемо зберегти свою державу та протистояти ворогові.

22 січня – це не лише дата в календарі, а й заклик до кожного українця пам’ятати про цінність єдності. У цей день ми вшановуємо героїв минулого, які поклали життя за соборну Україну, та дякуємо сучасним захисникам, які продовжують боронити нашу землю. Соборність – це не лише географічна, але й духовна єдність. Це спільне прагнення до свободи, поваги до прав кожного українця та віра в майбутнє незалежної України. Тож, відзначаючи День Соборності, запалімо у серцях вогонь єдності й пам’ятаймо: разом ми – непереможні!

107 років тому Центральна Рада IV Універсалом УНР проголосила Українську Народну Республіку «самостійною, ні від кого не залежною, вільною суверенною державою українського народу». Сталося це 22 січня 1918 року. І Україна була другою країною на просторі імперії, яка це зробила. Першими ж були мужні фіни. Знаємо з історії, що імперія їм цього не пробачила, провівши не одну, а дві війни проти Фінляндії, в результаті другої, так званої Карельської кампанії, сталіністи урвали собі ще шматок фінської землі, яку, звичайно, занедбали (гіркий привіт обманутим прихильникам динири-линири). А в час коли триває російсько-українська війна і росія веде активну пропаганду та битву за неокріплі уми українців, варто задуматись, де ті лінії Маннергейма пролягатимуть у нас: чи російськомовний тікток і фільми про сватів це ще по цей бік лінії, чи вже там, за буйками?