Український модернізм та інші напрями в тогочасних антологіях
Український модернізм – тема, яку сьогодні розробляють і активно читають. Але це питання досі не з’ясоване, бо, виявляється, шар цієї літератури надзвичайно багатий.
Але як розвивалася в Україні ця література – яку багато сучасників не розуміли? Але розуміли еліта й ентузіасти, що на той час у багатьох випадках було одне і те ж саме. І завдяки ентузіастам видавались антології сучасної поезії, яку вже нащадки визначали модернізмом тощо.
Наприклад, антологія, укладена Іваном Франком – «Акорди» (Львів, 1903). Туди ввійшли найкращі й водночас менш відомі шедеври його сучасників – від Лесі Українки, Олени Пчілки та інших. Це й романтизм, і модернізм, й інші напрями.
Видана ця книга й естетично, і солідно. Оздоблена модерністськими візерунками та іншими ілюстраціями (художник – Юліян Панькевич). А ще антологію оформляв Іван Труш. І в тому, що це видання побачило світ, була краплина меду Михайла Грушевського – недарма упорядник дякував, зокрема, і «проф. Грушевському».
Це була справжня подія не лише в українській, а й у зарубіжній літературі.
Концепцію «Акордів» Каменяр визначив так: «Антольоґія української лірики від смерти Шевченка». Підзаголовок: «Уложив Іван Франко». Ми бачимо, що Тарас Шевченко був і залишається ключовою постаттю української літератури, і його твори сприймалися більше ніж твори. Отже, зрозуміло, чому Шевченкова творчість – ціла епоха.
Відкривається антологія віршами Пантелеймона Куліша, якого Іван Франко високо цінував (і першим зробив аналіз його творчості – як і багатьох інших письменників). Причому ця поезія рідкісна. Наприклад, «Заспів». Цей текст звучить так (написаний желехівкою, тут і далі твори цитуються в тогочасному правописі антології): «Удосьвіта встав я, темно ще на дворі; / Де не де по хатах ясне світло сяє; / Сяє ясне сьвітло, як на небі зорі… / Дивуюсь, радїю, у серця питаю: // “Скажи, віще серце, чи скоро сьвіт буде?” / “Ой скоро сьвіт буде, прокинуть ся люде, / У всяке віконце засіяє сонце!” // Ой ударю-ж з разу у струни живії: / “Прокиньтесь, вставайте старії й малії!” // Віщуванням новим серце моє бєть ся, / Через край із серця рідне слово ллєть ся». Тут не названо музичний інструмент, але зрозуміло, що він струнний. Можливо, це кобза, якщо читати інші вірші Куліша. (Тут уміщено й відомий вірш «До кобзи»). Він – романтик, але водночас і свідок епохи, еволюція його творчості свідчить про різнобічність спадщини цього письменника. Або вірш, неодноразово друкований і після смерті класика: «Про зелені садки, про пахучі квітки / Ми, бувало, під кобзу співаєм: / А тепер мовчимо, мов сном вічним спимо, / І охоти до співу не маєм. // Колиж хто иньший раз чує співи від нас, / То в тих співах страшне щось таїться: / Мов в руїнах сичі завивають в ночі, / Мов голосить зловіщая птиця. // Хто кого не любив, хто кому зло зробив, – / Наша кобза про те вимовляє; / Мов ворожу ходу вона чує біду / І журбою нам серце сповняє… // Колись прийде той час, що подасть правда глас / І зруйнує лукаву споруду: / До тієї-ж пори ти нам кобзо, дзвони, / Та приближуй день Божого суду!»
Або пейзажна лірика, яка поєднується з патріотичною, возвеличує історичну пам’ять. Ось як писав Куліш у вірші «Степ» (сучасний правопис): «Блакитне небо, мов дугасте море, / Безоднею самітною стоїть. / Під сонцем степ, козацьке Дике поле, / Огнем переливається-жахтить. // Гарячий вітер хилить-нахиляє / Траву хвилясту стиха до землі, / І в прозирній золоченій імлі /
Даль степова мов тоне-поринає. // Понад травою стиха жар німий, / Переливаючись, пливе високо! / Розтоплюється воздух осяйний, / Тіснить у грудях дух і сліпить око. // Дивлюсь кругом: не фарбами, огнями / Картина світоіскрява горить; / Над нею любо попід небесами / Музика, мов срібло тонке, дзвенить. // То жайворонок, лірник одинокий, / Зайняв одрадну серцю вишину / І звеселяє світ шумно-широкий, / Співаючи про волю та весну. // Німує степ: йому ні на що воля. / Се немовлятко сонне в сповитку: / Судилась велетню дрімлива доля / На довгому байдужньому віку. // Закутавсь у свої зелені шати; /
Пахущі мовчки нюхає квітки; / Над ним по вітру носяться крилаті / Метелики, мов марево, легкі». Або такий динамічний і навіть ідилічний вірш, з екзотичними мотивами – «Заворожена криниця». Він розгортає дуже мальовничу картину, і описаний сад можна розуміти й алегорично. І символіка тут – біблійна: «У сестри моєї тихо / Процвітає сад в ограді. / Кінамон, моя утіха, / Нард, алое в любім саді. // Там квітки, як в Божім раю. / Що на Тигрі да Євфраті, / Зорями в траві зоряють, / Тонуть-плавлють в ароматі. // Там гранати наливнії, / Солодощів дивних повні... / Гудуть бджоли золотії, / Мов з Едему тихі дзвони. // Серед саду-винограду / В кринах схована криниця... / Мойму серцю на відраду / Заворожена водиця. // Заворожена й заклята, / Щоб не знали люде ходу: / Бо призначено для брата / Чисту воду-прохолоду. // Вітре тихий від заходу! / Вволи волю мого серця: / Повінь чарами на воду. / Нехай ллється, нехай ллється! // Вітре буйний Аквілоне! / Подми чарами, крилатий, / На ті нарди, кінамони, / Нехай каплють аромати!». Адже тут описано райський сад – і тому, що тут річки Тигр і Євфрат, і завдяки багато іншим образам.
Про себе класик міг сказати словами вірша «Анахорет»: «Тихо да мирно живу я, з людьми бо не знаюсь, / Я тільки з ними щоденним добром подїляюсь. / Викопав їм я колодїзь в житейській пустинї, / Щоб між запеклих сердець-каменюк на Вкраїнї / Добрій душі одинокій від згаги не вмерти, / І надписав на нїм: Благотвори і по смерти». Можна згадати хутір, на якому жив Пантелеймон Куліш, та й узагалі філософію цього письменника.
Або «останній романтик» Яків Щоголів (Щоголев) – тут його велика добірка на тему кохання, самотності, історичного минулого та іншого. Наприклад, його вірш «Лялька». Автор звертається до гарної дівчинки, яка бавиться з іграшкою, а коли та набридне, закине її в куток. Наразі всі милуються дитиною. Але далі – попередження про те, що вічно ця дівчинка не буде милою всім дитиною, а виросте і зіткнеться із дорослими проблемами. Життя не вічно милуватиметься на неї, треба бути обережною, а коли вона виросте: «Люди захочуть з тобою як з лялькою граться». І насамкінець: «Леститись стануть і до ніг твоїх линуть, / Щоб, як обридне, у закуток ляльку закинуть!». Тобто це вірш-попередження.
Інший романтик, Осип Федькович, тут презентований своїми віршами на гуцульську тематику, зокрема відомими – з релігійними мотивами. Сьогодні багато з цих поезій вивчаються у школі та університеті, але на той час Іван Франко був першовідкривачем цього «буковинського солов’я».
Або Леонід Глібов (в антології – Глібів). Сьогодні ми не уявляємо нашої літератури без цього байкаря. Але саме за описуваної доби ці твори публікувалися – за гарячими слідами. І упорядник показав поета не лише як автора байок, а й як лірика. Добірка відкривається знаменитим віршем «Журба», покладеним на музику (сьогодні це навіть народна пісня). Багато хто з нас пригадає початок: «Cтоїть гора високая, / Попід горою гай, / Зелений гай, густесенький, / Неначе справді рай. // Під гаєм в’ється річенька: / Як скло, вода блищить, – / Долиною зеленою / Кудись вона біжить», і так далі – ідилічний пейзаж. Але в ліричного героя «серденько / І мліє, і болить». І рефрен: «Болить воно та журиться, / Що вернеться весна, / А молодість не вернеться, / Не вернеться вона!..» І, як не дивно, у цій антології вміщено не байки Глібова, а ліричні вірші на тему кохання, розчарування та інших проблем. Є й справді філософські твори – наприклад, “Nocturno”. За назвою ми очікуємо на щось романтичне – можливо, опис ночі. Так, тут – ніч. Але не романтичний пейзаж, а інший текст: «На небі ніч і всюди ніч чорніє, / І місяць десь в далекім небі спить… / Чого ж квилить душа і серце мліє? / І ніч мовчить, і все кругом мовчить. // Не знає ніч, що діялось учора, / Не відає, якії бачить сни / Померклий день Содома і Гомора… / Засни ж і ти, перо моє, засни!».
Є тут і Степан Руданський. Його добірка відкривається знаменитим віршем «Повій, вітре, на Вкраїну», який став народною піснею і досі відомий. Інші вірші – на любовну тематику. Наприклад: «Ти не моя, дівчино дорогая…»: «Ти не моя, дівчино дорогая, / І не мені краса твоя: / Віщує думонька смутная, / Що ти, дівчино, не моя! // Ти не моя! За личко гарне / Справляє хтось колодія... / Моїж літа проходять марне, / Бо ти, дівчино, не моя! // Ти не моя! І брови чорні / Милує иньший, а не я, / І иньший хтось тебе пригорне, / А ти, дівчино, не моя!... // Ти не моя... та щож я маю? / Чим похвалюсь тобі і я? / Хіба лиш тим, що тя кохаю... / Та ти, дівчино, не моя!... // Ти не моя, голубко сива! / Щаслива доленька твоя, / Мояж доля нещаслива, / Бо ти, дівчино, не моя!...». Завершується ця багата добірка на різні теми віршем – не менш відомим: «Гей, бики!»
Неможливо перелічити всіх авторів цієї антології. Є ті, кого сьогодні згадають або фахівці, або лише завдяки тому, що цих поетів опублікував Іван Франко. Це твори високого рівня, але менш відомі, ніж інші шедеври.
Зі знаних авторів можна згадати Олександра Кониського, Агатангела Кримського, Івана Манжуру, Павла Грабовського, Василя Мову (Лиманського), Михайла Старицького, Бориса Грінченка, Миколу Вербицького, Дніпрову Чайку, Володимира Самійленка, Гната Хоткевича, Надію Кибальчич, Людмилу Старицьку, Василя Щурата, Сидора Воробкевича, Василя Пачовського, Осипа Маковея, Улянку Кравченко та ін. Усіх неможливо перелічити. Тут просто безліч українських поетів. Є творчий колега Лесі Українки – Максим Славинський (так опубліковано в антології, є варіант прізвища «Славінський»). І тут він представлений саме як лірик, а не як перекладач. А ще тут навіть Панас Мирний як поет. Іван Франко вмістив і свої вірші (у тому числі на біблійну тематику), проте яскраво подав добірки інших сучасників.
Є й сама Леся Українка – її вірші, зокрема програмовий «Contra spem spero», або теж відомий «Горить моє серце, його запалила…». Але вона презентована тут і як більш різноманітна поетеса. У тому числі, наприклад, поезія з шекспірівськими мотивами: «Хотіла б я уплисти за водою, / Немов Офелія уквітчана, безумна; / За мною вслід плили б мої пісні, / Хвилюючи, як та вода лагідна, / Все далі, далі…» Тут є вірші на тему розлуки, філософські роздуми, біблійна образність із сучасними алюзіями, тонкі стилізації з інших літератур, багато особистих переживань. Кожний вірш було дібрано так, щоб він не повторював попереднього, відрізнявся, але водночас добірка являла собою цілісність складної індивідуальності поетки. Це неоромантизм, але водночас письменниця не раз виходила за його обрії.
Є тут і Олена Пчілка (як відомо, її справжнє ім’я – Ольга Драгоманова-Косач, мати Лесі Українки). Скажімо, великий вірш «Переможець», де алегорично і навіть філософськи показано боротьбу – від меча до оливкової гілки («масличної вітки») миру. І наприкінці авторка пише: «Як судиться ж / йому здобути перемогу, / Не з гуком сурем прийде він к меті, / І не квітки йому вкриватимуть дорогу, / Чоло не лаври гордії, густі, // Ні! Переможець зійдеться з братами / На стежках тихих в рідному краю, / Підійме ж високо, з щасливими сльозами, / Повиту терном голову свою». Або зворушливий вірш «Перед блакитним морем» – про італійський пейзаж, баркаролу та дівчину-українку: «Перед блакитним морем в світі яснім / Стоїть дівчина молода; / Між лаврів, олеандр, в гурті прекраснім / Про що хорошая гада?». Вона згадує рідний хутір. Але ідея з’ясовується лише наприкінці: «Дівчина кинулась, зорить довкола – / Десь близько пісня прогула!... / О, як же схожа тая баркарола / З піснями хутора була!» (і не лише тому, що українську мову мелодійністю порівнюють із італійською, так само як наш народ – із італійцями). Інакше цей твір був би лише гарною пейзажною замальовкою на тему музики – баркароли, яку хто тільки не оспівував, але українська поетеса надала цьому мотиву іншого звучання. А хто ця українська дівчина у вірші? Вона – просто українка. Решту додумає читач.
Отже, Іван Франко прагнув розмістити твори на різну тематику, показавши різноманіття кожного автора. Звичайно, тут відігравав роль смак і укладача, але помітно індивідуальність упорядника в цій незвичній (особливо як на той час) антології. Тут і пейзажна, і любовна, і філософська, і релігійна, і патріотична, й інша лірика кожного автора.
Ми бачили репринт цієї антології – уже давно. Але хотілося б її перевидання та взагалі більшого знання. Адже якщо хочеться дізнатися про нашу літературу – треба читати «Акорди». Якщо просто хочеться читати для душі – можна читати «Акорди». Узагалі ця книга дуже повно і водночас індивідуально подає кожного поета, показуючи, яка рясна українська література ХІХ – початку ХХ ст.
Аналітик матеріалів – Олена Смольницька
Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів).