Олександр Олесь як перекладач: «Ви, хто любите природу…», або від поезії до казок

Коли осінь передає свої права зимі, цей період ознаменовується появою багатьох талантів. Українська література, зокрема, рясніє іменами письменників, які народились у листопаді та у грудні.

Христя Алчевська назвала його ще за життя «українським Гайне» – за щемливість і романтичність. Його знають як автора романсу «Сміються, плачуть солов’ї…», вірша «Айстри»… Згадають назву збірку «З журбою радість обнялась». Може, згадають іще твори. Але головного не знають. І що писав він не лише про природу і кохання. За його життя залишилося багато неопублікованого, зокрема перекладів. Але сьогодні ми можемо це читати.

Олександр Олесь (1878–1944) – ім’я, відоме і улюблене українськими читачами. Його справжнє прізвище – Кандиба. Псевдонім він створив собі сам, фактично продублювавши власне ім’я. Адже Олесь – це зменшувальне від Олександр. 

Його називають символістом. Так, поезія та драматургія цього талановитого автора має ознаки символізму. Але як справжня література набагато ширша. Час показав це.

Із віршів хотілося б процитувати, скажімо, написаний (і не виданий за життя) у 1919 р., тобто у розпалі війни: «Ми довго бились в обіймах чаду, / Ми вже не ждали собі добра, / І на шляху ми лишились ззаду, / І світ нам застує гора. // Але огляньмось: по тій дорозі, / Де ми боролись, лишали слід, / Де проливали і кров, і сльози, / Цвіте весняний, рожевий квіт. // Погляньте, друзі: якого цвіту! / Повіють теплі вітри в маю / І понесуть той цвіт по світу, / І зійде цвіт той стократ в краю». Із більш «мирних» віршів є такий – про анемон – «Anemone»: «Сни, що я бачив, що снились мені / В ночі осінні, сумні, / Сни, що злітали у душу мою, / Дивно розквітли весною в гаю. // Глянь, – золоті, як надії мої, / Глянь, – фіалкові, як очі твої, / Щастям всміхаються в темнім гаю, / Щастям вливаються в душу мою… // Йду я з тобою удвох на весь гай, / Серце, як келих, наповнено вкрай… / Сни, що злітали у душу мою, / Дивно розквітли весною в гаю». Узагалі цей поет любив писати про квіти.

Поезія Олеся невіддільна від його перекладів. Адже він творив у світовому контексті й багато в чому виявився першопрохідцем. Наприклад, у драматургії є тонкі відгомони Генріка Ібсена, Моріса Метерлінка та інших популярних тоді класиків, які сьогодні по праву вважаються геніями. Можна тільки уявити, яку сенсацію справляв їхній кожний твір, коли виходив друком і коли його грали на сцені.

Справжній поет – це начитаний поет. Відомо, що змалечку (а читав він із чотирьох років) майбутній письменник виховувався на рідній класиці, і його улюбленими авторами стали Тарас Шевченко (як і для багатьох), Пантелеймон Куліш і Марко Вовчок. А згодом у полі зору постала зарубіжна класика.

Він перекладав із англійської, німецької, польської, сербської та інших мов на українську. Завдяки Олександру Олесю українська публіка ознайомилася зі зразками класики, причому й тими, які давно ввійшли до світової скарбниці. Але не були доступні нашому народу нашою мовою. А також письменник перекладав і за «гарячими слідами» твори, які на той час були новинками, але час показав, що це – класика. Вони лишились у віках.

Наприклад, американський класик Генрі Водсворт Лонґфелло (знаменитий і за життя, і після). Його найвідоміший твір – поема «Пісня про Гаявату» (герой – легендарний індіанський вождь, культурний герой, американський романтик обробив багато міфів і легенд, створивши цілу оповідь). У цій «Пісні…» відбувається багато і справжнього, і фантастичного. Тут є й веселі моменти, і сумні, і відверто трагічні, і моторошні. Але головне – гармонія. Леся Українка свого часу, пропонуючи створити бібліотеку світової класики, наполягала на тому, щоб перекласти цю поему. Бо «саму поему читала і дуже сподобала». І от – цілком гарний результат. Першим українською мовою був Панас Мирний, який переклав уривки під назвою «Дума про Гайавату». А повний переклад зробив Олександр Олесь. Відзначали віршову досконалість (яка є в оригіналі) – і справді, поет майстерно володів нею. Також мова перекладу різноманітна і гарна, читається й зараз легко. 

Наприклад, відомий зачин поеми: «Як спитаєте мене ви — / Звідки сі казки й легенди, / Повні пахощів весняних, / Холодку долин зелених, / Диму легкого вігвамів , / Шуму-реву водоспадів, / Реву дикого, страшного, / Як громи, що в горах трублять, / Я скажу вам, відповім вам: // „Із лісів, степів пустельних, / Із озер Країни Снігу, / З сторони Оджибуеїв, / З сторони Дакотів диких, / З гір і тундр, із саг і багон, / Де блука між осокою / Чапля сизая – Шух-шух-га. / Знов кажу я вам – казки сі, / Сі старі оповідання, / Сі поспів’я Навадаги, / Незрівнянного музики”». І далі: «Як спитаєте – де чув їх, / Де знайшов їх Навадага, / Я скажу вам, відповім вам: / „В гніздах птахів, в нетрях лісу, / На ставах в бобрових норах, / На лугах в слідах бізонів, / Серед скель в орлячих гніздах…”». Це фактично пояснення, як народжується поезія. А хто читачі та слухачі цього твору? «Ви, хто любите природу», «Ви, хто любите легенди / І красу балад народних…» Так, українські читачі все це любили і люблять – але полюбили ще більше, пізнавши. У тому числі завдяки Олесю. 

Лонґфелло зробив до своєї поеми словничок деяких індіанських слів (а Олесь усе це переклав). Звичайно, сьогодні ми знаємо, наприклад, що таке вігвам. Але є стільки менш відомих слів і понять. Наприклад, такі поетичні визначення: 

«Місяць Ясних Ночей — квітень

Місяць Листя — травень

Місяць Суниці — червень

Місяць опадання Листя — вересень

Місяць Лиж — листопад».

І, звичайно, він залишив нам казку. Писав і для свого сина – який потім творив як поет під псевдонімом Олег Ольжич (1907–1944), а сам був серйозним археологом. І залишився у пам’яті як представник Празької школи. Надзвичайний талант, але трагічної долі.

Олександр Олесь і сам переклав багато казок. Наприклад, із німецької це казки Вільгельма Гауфа, без яких сьогодні не уявити нашого дитинства. Це й «Маленький Мук», і «Каліф-лелека», і менш відомі (принаймні, сьогодні – проте знані тодішньому українському читачу завдяки Олесю!), але справді геніальні. Досить процитувати уривки, щоб переконатися в тому, що німецький романтик чудово звучить українською. І стиль дуже гарний, доступний дітям.

А на той час ті переклади були проривом. Наприклад, про каліфа-лелеку. Щоб перетворитися на яку завгодно тварину і розуміти її мову (відомо, що каліф і візир вирішили стати лелеками), треба було не просто скористатися чарами, але й вимовити магічне слово «Мутабор». Але варто було засміятися, як його забули – і герої ледве не залишилися назавжди птахами. (Це були інтриги злого чарівника). Звичайно, казка скінчилася щасливо, але тому, що ці персонажі (і перетворена злим чарівником на сову принцеса, майбутня каліфова дружина) виявили ініціативу. І вони підслуховують збори злих магів, де той самий чарівник вихваляється, що ці люди назавжди залишаться лелеками. «Яке ж ти слово загадав їм? … – Досить важке. Латинське “Мутабор”». До речі, принцеса мала стати собою тільки тоді, коли з нею погодяться побратися – але не знаючи, що вона насправді красуня, бачивши її лише в подобі сови. Головний герой ризикнув – і виграв. Тобто це нагадує казку про Красуню і Чудовисько.

Або, наприклад, вибрані арабські казки з «Тисяча і однієї ночі». Знаменитий сюжет про Сіндбада-мореплавця і його подорожі (усього їх сім, Олесь переклав усі). Наприклад, багато хто згадає про те, як герой опинився у гнізді величезного птаха Рох. І як купці жбурляли цим птахам шматки м’яса, «до яких прилипали перли». Так Сіндбад і визволився із гнізда хижого птаха, і ще й розбагатів. Узагалі цей герой і допитливий, і обережний. Наприклад, в одній із подорожей він відраджував товаришів їсти пташеня роха, бо тоді прилетить його мати і знищить людей. На жаль, мореплавці не послухалися. І птах їх помітив… далі – просто трилер. Узагалі ці казки показують, що герой рятується і завдяки розуму, і дивом. Або «Рибалка і заворожене царство». Сюжет її відомий: бідний рибалка витягнув глек (у перекладі Олеся це «ваза»), звідки вийшов «привид» або «дух», величезний і страшний (вочевидь, це був джин). Виявляється, він присягнувся, що вб’є того, хто визволить його (тобто це казка про невдячність урятованого). Але рибалка хитрістю знову заманює духа до глека (удавши, що не вірить, як це такий велетень зумів уміститися в такому маленькому посуді). Тоді одурений дух пообіцяв уже по-справжньому, що зробить рибалку багатим – так і сталося. А далі – ще цікавіший сюжет, де риби запросто оживають і розмовляють, відбувається ще багато чого, але краще прочитати казку самим. 

Завершити хотілося б віршем із Олесевої драми «Злотна нитка». Оскільки автор любив казки і міфи, процитую поезію з міфічного сюжету про трьох Парок (які визначають долю за ниткою). В Олеся це Стара Парка, Молода Парка і Середня Парка. Це пояснення: «Умер співець, але живе його душа!» І далі – заключний монолог: «На синім озері, в пустині / Самотній лебідь жив. / Співав, і мріяв, і тужив… / О співи, співи лебедині! // Здавалось, звуки всі пустині, / Всі сльози лебідь позбирав / І з них намиста понизав… / О перли – сльози лебедині! // Оаза! Озеро в пустині! / І лебединий дивний спів! / Хто воду з озера не пив!? / О сльози – співи лебедині! // ……// Аж враз забились хвилі сині, / На хвилях лебідь затремтів, / Востаннє крикнув, занімів… / Прощайте, співи лебедині! // ….// І тихо знов. / Коли ж в пустині / Вітри над озером летять, / Співають хвилі і шумлять! / О вічні співи лебедині!»

Він часто писав про лебедів. І його поетична душа була лебединою. Сьогодні Олександра Олеся читають і досліджують, але хотілося б, щоб його більше публікували, у тому числі в антологіях і повніше – вірші, драматургію, прозу та перекладів. Бо написав він дуже багато – і його твори сьогодні виявилися пророчими.

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів).