Лариса Брюховецька: Телешоу в нас абсолютизували
Лариса Брюховецька – людина, яка знає про український кінематограф все і трішки більше. Її також знають всі, хто дотичний до української десятої музи. Очільниця Центру кінематографічних студій Національного університету «Києво-Могилянська академія», старша викладачка кафедри культурології НАУКМА, заслужена працівниця культури України, головна редакторка журналу «Кіно-Театр», лауреатка премій імені Івана Миколайчука, імені Олександра Білецького та імені Леся Танюка.
Тож саме з Ларисою Брюховецькою наразі говоримо про болючі проблемні питання українського кінематографу в Україні. Аби їх подолати – важливо насамперед означити.
– Пані Ларисо, на вашу думку, чи є реальна можливість в нинішньому часі утверджувати українську ідентичність за допомогою кіно?
– То велике завдання державного рівня. Саме держава має опікуватися культурною політикою і використовувати інструмент, який називається кінематограф, не тільки в розважальних цілях.
Кілька років тому журналісти дослідили, що основна функція кіновиробників нині розважальна. На жаль. Буцімто це є найбільшим запитом глядацької аудиторії.
– Наскільки це відповідає дійсності?
– Український кінематограф, починаючи з 2016 року, здобув підтримку держави. Держава почала його фінансувати. Результатом стали фільми, які висвітлювали ситуацію в Україні, а саме війну. Таким є фільм 2017 року «Кіборги. Герої не вмирають» Ахтема Сеїтаблаєва за сценарієм Наталі Ворожбит. Він показав, що інтерес до серйозного кіно є: глядачі пішли в кінотеатри, фільм мав найбільші касові збори. Отже запит на ціннісне кіно існує. Такі фільми почали виходити завдяки державній підтримці.
Однак телеканали, які змогли утвердитися і успішно функціонувати завдяки рекламі («продакшени»), почали випускати також фільми для кінотеатрів. Зрощене спільно з росією кіновиробництво і телевиробництво аж до 2022 року давало відповідний продукт «подвійного призначення»: телесеріали випускалися, зокрема, для російського глядача, а виробники мали з того прибутки.
Невтручання держави в цей процес призводило до того, що зросійщення українських дітей стало відбуватися змалечку. І хоча мовні пріоритети формуються насамперед в родині, розірвати цей ланцюг можна тільки завдяки державній підтримці відповідних програм.
Вважаю кінематограф одним з найважливіших напрямків розвитку культури кожної нації. Людство сформувало у ХХ столітті розуміння, що кінематограф дає й інформацію, і світоглядні настанови, моральні й етичні цінності глядачам. Не враховувати таких моментів, а педалювати, буцімто люди хочуть лише сміятися над тупими серіалами й шоу – це абсолютизація. Телешоу у нас абсолютизували, і це дуже погано позначилося на рівні свідомості громадян.
– Постає сакральне питання: що робити?
– Є сподівання, що формується нове покоління з вищими запитами. Принаймні, я можу судити про студентство, оскільки викладаю з 1994 року, і бачу, що інтерес до українського кіна зріс із 2022 року. Студенти почали записуватися на курс «Історія українського кіно», хоча раніше не виявляли інтересу. І це студенти не профільного вишу, а філологи та інформаційники.
Але. На превеликий жаль, на відміну від Польщі або тих же Сполучених Штатів, в Україні немає суспільного запиту задля того, щоб викладати у школах, як у Польщі, та у вищих навчальних закладах саме історію українського й світового кіно. Чому так? Тому що чиновники вважають кіно лише сферою розваг, що жодним чином не дотична, скажімо, до літератури. Але ж нові покоління сьогодні більше часу проводять перед екраном, тож завдяки екранним мистецтвам і якісному кінематографу можна змінювати і формувати ментальні установки. Але для цього потрібна державна воля і державні програми.
– Чи є позитивний досвід в інших країнах, який Україна могла б також впровадити, щоб юні покоління українців пізнавали світ за допомогою українського кіно?
– Та ж Польща з 2010 року запровадила шкільну фільмотеку: в школах показують фільми на уроках літератури й історії Польщі. Діти пізнають свою країну через кінематограф і водночас формуються як майбутні глядачі польського кіно. Прищеплюється інтерес до рідного. У Польщі мають успіх у прокаті саме польські фільми.
Принаймні, я не чула, щоб, наприклад, Міносвіти чи Мінкульт думали, задля чого вкладати гроші в кінематограф. А кінематограф потребує великих капіталовкладень. Хоча сьогодні набагато легше в цифровому кіно працювати, ніж в кіно, яке було на плівці. Але технології та ціни зростають.
Ще гірше, що навіть фільми, які мали би проникати в усі куточки суспільства і до різних прошарків населення, цієї функції не виконують знову ж таки через те, що відсутні будь-які державні програми.
В Україні наразі можна констатувати відсутність інтересу і продуманої політики та важелів, які використовувала б держава. Не йдеться про пропаганду, бо цього слова всі бояться, як чорт ладану. Навпаки: пропагандою суспільних цінностей треба перейматися як ідеологією української ідентичності. Цінностей, притаманних не окремій групі людей, яка прийшла до влади, а всьому суспільству. От над цим треба працювати. Тут ще роботи непочатий край.
Ми своїми силами намагаємось зрушити гори. Принаймні, я це роблю як дослідниця історії українського кіно 20-х років ХХ століття – цікавого періоду, коли траплялося культурне відродження навіть в часи перед тотальним пануванням колоніалізму і тоталітаризму. Зокрема, і в кінематографі, де білі плями існували довгий час, хоча насправді тривали цікаві процеси. Але все було розгромлено так, як і література та культурне відродження починаючи з 1930 року. У 1930-х роках ХХ століття запанувало зросійщення, й Україна перетворилась на колонію саме у сфері кінематографу.
– А зараз – в умовах конкуренції з інтернетом – ще складніше…
– Якщо говорити про українську кіногалузь, то нині – дуже сумна ситуація. Тому що з 2020 року чиновники Держкіно, яке курує і розподіляє кошти на кінематограф (а до 2022 року продовжувала виділяти непогані гроші), не пішли на порозуміння з кінематографістами. Кінематографісти опинилися в опозиції до керівного органу. Парадоксально, що в умовах війни, коли повинна бути єдність в суспільстві, у нас так сталося. Частково з вини пані Марини Кудерчук, яка в кіно ніколи не працювала, але робила спробу усунути Центр Довженка – реформувати, тобто знищити, наш кіноархів. Тож існував спротив. Конфронтація, на жаль, відобразилась на кінематографі.
Фільми, які зараз виходять в український прокат і демонструються на фестивалях, – це ті, робота над якими велася ще до 2022 року. А останнім часом через оцю конфронтацію українські кінематографісти опинилися в стані постійної боротьби (зокрема, в судах). Це не є підтримкою вітчизняного кіно. Такого нема ніде в світі. Навпаки держапарат всюди зацікавлений, щоб держава мала за кордоном представництво не тільки в посольствах і консульствах, а й культурне. У цій справі велику роль відіграє кінематограф. На превеликий жаль, маємо невеселу картину.
Треба сказати, що з 2017 до 2020 року український кінематограф помітно піднявся та увійшов до міжнародного контексту. Зокрема, копродукція дала хороший старт. Міг і далі розвиватися, якби не оцей бар’єр, про який я говорила…
Тож сюжет – відкритий для продовження…
Далі – буде.