Перемагай з Україною!
Змінюй світ, Перемагай з Україною, Обирай Могилянку! – ось такі мотиваційні гасла беремо за основу нашої розмови з професоркою, докторкою політичних наук Тетяною Нагорняк, деканом наймолодшого факультету одного із найстаріших європейських університетів, а саме Національного університету «Києво-Могилянська академія». У Чикаго розташована Фундація Києво-Могилянської академії і нам важливо знайомити вас не лише з її програмами, але й відкривати для діаспори імена тих, хто у непростий для України час невтомно працює над підвищенням міжнародного іміджу Могилянки, презентуючи її на різних освітніх платформах, включно зі Сполученими Штатами Америки. 10 років в Україні триває війна. Кожен день – новий виклик, та попри усю складність Могилянка продовжує у повному обсязі надавати освітні послуги, ба більше – розширює горизонти співпраці через нові партнерства. З приємністю зазначу, що університети світу охоче запрошують як викладачів, так і студентів Могилянки на стажування, консультації, відкриті лекції та інші наукові заходи. Професорка вперше у Чикаго. Я попросила на початку розмови поділитися з нашими читачамми враженнями від зустрічей з українцями та пріоритетними меседжами колегам.
Тетяна Нагорняк:
– Насамперед хочу подякувати нашим захисникам і захисницям України за те, що я маю можливість займатися улюбленою справою. По-друге, хочу подякувати своїм дорогим і шановним колегам Сергію Квіту і Марті Фаріон за те, що Києво-Могилянська академія і Києво-Могилянська Фундація в США спільно роблять для України, для українців, демонструючи, що немає різниці, де вони перебувають, тому що Україна там, де українці.
Дійсно, меседжі є. Вони в моєму серці. І для американців, і для українців в США, і для активної української діаспори Чикаго, і для українців в Україні. Для мене великою є честь і відповідальність представляти Києво-Могилянську академію, заклад вищої освіти не просто потужний, а саме такий, який всю свою історію існування несе національні й загальнолюдські цінності, який в умовах війни і невизначеності формує порядок денний своєчасних реформ у вищій освіті разом з профільними міністерствами і кращими університетами України, який впливає на хід політичних процесів, надаючи експертизу законопроєктів і відкрито виступаючи проти тих посадових і публічних осіб, хто паплюжить цінності української нації. І це дуже відчувається в Чикаго.
Я приємно вражена активністю українських емігрантів, які сьогодні вже представляють три покоління. Переважно, наскільки я змогла це побачити, це – вихідці із заходу України. І мені, людині, яка народилась в Донецьку, було дуже цікаво почути, як ми однозначно сьогодні сприймаємо Україну і майбутню перемогу України.
Меседж, який є ключовим і для мене, і, на моє переконання, для будь-якого пересічного українця – це те, що транслює Києво-Могилянська академія через всі свої програми, соціальні проєкти, волонтерство і роботу з ветеранами та їхніми родинами – кожний українець сьогодні важливий. Немає неважливих українців, всі сьогодні – воїни, кожний на своєму місці, де б не були, чим би не займалися, яку б освіту й досвід не мали – всі, у кого в серці Україна, мають бути разом і протистояти російській агресії, відстоюючи нашу Незалежність, Соборність і Світ, який цінує Людську Гідність і Волю як право на реалізацію власних усвідомлених життєвих орієнтирів і цілей. У цьому контексті для громадян США і України дуже важливо сьогодні не тільки чути українське Чикаго, а вклонитися низько за всі ті справи, які ви робите. Для нас це важливо, тому що ви стільки років тримаєте на гідному рівні національний фронт тут, виступаючи амбасадорами не тільки держави Україна, а й незламної і великої Нації Українців. Для США це важливо, бо позиціонування себе демократичною і поліетнічною державою – партнером України – має підкріплюватися конкретними діями і форматами. Український Голос Америки – один з них, і саме активна українська громада Чикаго тому доказ. Бо ви є потужною «м’якою силою» публічної дипломатії України в США і не тільки. Саме тут, в середовищі українських емігрантів, я відчула цю підтримку та побачила масштабність справ і результатів цієї підтримки на майданчиках Києво-Могилянської Фундації та Українського Інституту Модерного Мистецтва. Наше спільне об’єднує українців у мережу. А, як пише Ніл Фергюсон, мережа завжди перемагає ієрархію, а площі зносять вежі. Росія – це вежа, це ієрархія, це трикутник, де влада обмежує саморозвиток людей, роблячи з них німих рабів. А Україна – це мережа. Чим більше нас буде по світу, тим скоріше вежа впаде.
Ще один меседж, навколо якого ми маємо об’єднати зусилля, пов’язаний з поверненням українських мігрантів, які виїхали після 24 лютого 2022 року, і відновленням ментального здоров’я українців. З початку повномасштабного вторгнення понад 14 млн українців – третина населення країни – залишили свої домівки. Понад 6,5 млн із них виїхали, а близько 3,7 млн залишаються внутрішньо переміщеними особами (за інформацією Міжнародної організації з міграції ООН). Точних даних про кількість загиблих немає. Оприлюднені цифри такі: 31 тис. військових, більше 10 тис. цивільних, ще майже 20 тис. осіб отримали поранення. Понад 100 мирних українців загинули в російському полоні, серед них є діти. Це – страшна ціна Свободи і Права визначати самостійно своє майбутнє на рідній землі. Тому наші програми для дітей військових і тих, хто постраждав від війни, та надання можливості українцям за кордоном отримати освіту в представництві НаУКМА в Німеччині – це свідомі кроки зміцнення національної ідентичності української молоді й шлях з вірою на їхнє повернення для відбудови України після війни.
Світ багато допомагає, але не може (на щастя) відчувати весь той біль, з яким прокидаються сьогодні українці і особливо діти України, яким будувати її майбутнє. Психологи констатують, що в Україні значно збільшилася кількість тривожних та депресивних станів, психосоматичних проявів (шлунково-кишкові розлади, головні болі, стрибки артеріального тиску, алергічні реакції, порушення сну тощо), приступів неконтрольованої агресії, насильства, схильності до зловживання алкоголем і наркотичними засобами, суїцидальних думок (навіть в дітей). Тому кафедра психології і Центр психічного здоров’я та психологічного супроводу НаУКМА досліджує, формує протоколи лікування і консультування та напрацьовує безцінну базу кейсів цієї війни.
Третій меседж, останній, але не менш важливий, це – збереження і зміцнення нашої національної ідентичності. Українські мігранти інтегруються і часто асимілюються в країнах-реципієнтах. Особливо в Європі. Вони працьовиті і знають мови (або швидко вчать), освідченні й підприємливі, тому є бажаним тредовим ресурсом країн, які обрали для тимчасового прихистку. Чиказька громада українців є прикладом збереження національної ідентичності як цінності, за яку гинули їхні батьки і діди. Вони точно знають, що «хороших руських» не існує, є ті, хто перекладає свою відповідальність на путіна за міжнародні воєнні злочини в Бучі, Маріуполі, Іловайську, Новій Каховці, Бахмуті, Оленівці та інших містах України і навіть донатить на ЗСУ. Проте ми маємо пам’ятати, що саме цей російський народ знищував українців більше 300 років, переписуючи історію, і продовжує красти українське. Якщо росіяни за кордоном зараз затихли, це тільки тому, що вони обмежені в своїй помсті українцям і це – питання часу. Ця війна вчить нас, що перемагає той, в кого сильніші наративи. росія активно просуває рефреймінг нашої історії, але ми не маємо виправдовуватися, ми маємо просувати своє. Під час викладання і навчання, промов і заяв, інтерв’ю і міжособистісного спілкування. Національна ідентичність – це про те, хто ми є, що ми любимо, що неприйнятним є для нас, за що ми готові вмирати, за що вмирали Великі Українці. Якщо ми цього не робимо, росія це робить за нас. Ми маємо спільно писати підручники з історії України, відкривати архіви дисидентів, відтворювати персональні історії українців, які поклали життя за те, щоб Україна і українці мали гідне майбутнє. Ці персональні історії – потужний інфлюенсерський інструмент впливу в процесі зміцнення української національної ідентичності. Дуже важливо, що сьогодні українське слово, українська пісня, українська еліта в США мають Голос. Я познайомилася тут з діаспорянами, про яких слід писати книжки. Я знаю історії Героїв, які потребують того, щоб наступні покоління (не тільки українців) їх знали, бо ця війна – не локальний конфлікт, це – поле третьої світової.
– Минулого року Фундація Києво-Могилянської Академії в Америці, яку очолює президенка Марта Фаріон, запустила потужний проект – Академія перемог, який спрямований на стипендіальний фонд ветеранам та відкриття центру для ветеранів, а ви паралельно започаткували стипендіальну програму для дітей загиблих захисників і захисниць України на факультеті «Києво-Могилянська школа професійної та неперервної освіти» Національного університету «Києво-Могилянська академія». Тож про ваш факультет і успіхи. Чому важливо підтримувати проекти фундації і академії та вкладати свої кошти у стипендії?
– Дійсно, я маю честь із серпня 2023 року очолити наймолодший факультет і щиро дякую за довіру керівництву Могилянки й своїй команді, з якою щодня, 24/7, ми формуємо нові і вдосконалюємо наявні продукти освітньої і просвітницької діяльності. Ми є провайдером Adult Education in Ukraine. Це – освіта дорослих, освіта протягом життя, що є відповіддю на виклики мінливого ринку праці й професійних трендів для тих, хто сміливо проходить випробування невизначеністю, доводячи актуальність нашого гасла «Час плинний – Могилянка вічна». Наш факультет «Києво-Могилянська школа професійної та неперервної освіти» (kma pro) створює такі продукти інтелектуальної діяльності, яких до нас не було, це – магістерські міждисциплінарні освітні програми, навчальні програми для дітей загиблих Захисників і Захисниць України, новий науковий журнал відкритого доступу на Open Journal Systems з трьох спеціальностей – політологія, міжнародні відносини, менеджмент, та розвиває, спільно з колегами з інших факультетів і структурних підрозділів, те, що вже давно стало візитівкою Могилянки (різноформатне висвітлення правди про війну (листи з фронту), короткострокові програми професійного розвитку для різних зовнішніх цільових аудиторій, консультування органів державної влади, місцевого самоврядування і громади з профільних питань розвитку).
Символічно, що за 9 місяців існування факультету створено і запроваджено 4 освітні програми, більше 200 осіб пройшли навчання на програмах підвищення кваліфікацій та короткострокових програмах професійного та особистого розвитку, 30 дітей загиблих Захисників і Захисниць України пройшли навчання на стипендіальній програмі «Індивідуальна траєкторія Лідера». Це стало можливим завдяки наполегливій праці Команди нашого факультету за підтримки президента і першого віцепрезидента НаУКМА, за участі наших партнерів. Це – кадрові дипломати і МЗС, з якими створено магістерську програму з бізнес-дипломатії та GR-політик. Це – ГО «Офіс розвитку публічної політики», з якими запущено магістерську програму з політики врядування в місті для керівників і лідерів громад, муніципальних підприємств і проектних менеджерів програм розвитку міст. Це – ГС «Освіторія», яка виступила замовником спеціальної програми з управління освітою для директорів шкіл. Це – наші тренери і ментори з різних куточків України, а також замовники додаткових освітніх послуг. Це – автори наукових статей нашого нового журналу і редколегія, яка утворена провідними дослідниками українських і закордонних університетів. Усі ці люди розуміють важливість освіти дорослих, є експертами – практиками, постійно інвестують у саморозвиток.
Окремим напрямом роботи факультету є соціальні проекти. Серед них – стипендіальна програма для 30 дітей загиблих Захисниць і Захисників України, яка стала можливою за фінансової підтримки The Eneidа Foundation та за участі ГО «Діти Героїв».
Ці діти – випускники 10-11 класів українських шкіл і вони дуже потребують в цей відповідальний момент нашої підтримки і любові, фахових порад щодо майбутніх професій і підготовки до НМТ. Я впевнена, що кожний випускник, виходячи з нашої програми, незалежно від того, він вступить в Могилянку або в інший заклад вищої освіти, отримав такі компетентності, які стануть помічними в житті. Статистика випускників сьогодні говорить про те, що протягом 10 років після випуску вони майже 6 разів змінюють сферу діяльності. І це означає, що дипломовані спеціалісти можуть працювати не тільки за своїм фахом і бути успішними завдяки набору загальних компетентностей, щирою комунікацією, відповідальним ставленням до роботи, вмінням презентувати себе і працювати в команді. Могилянців завжди відрізняло знання мови і патріотизм. Так, весь світ сьогодні бачить наполегливість і професіоналізм нашої випускниці Оксани Маркарової.
Тому навчальна програма для дітей загиблих Героїв змістовно складається з трьох складників. У першу чергу ми спрямували їх навчання на підготовку до НМТ – національного мультипредметного тесту – обов’язкової умови вступу до ЗВО України. Другий складник був зорієнтований на вибір професії і здобуття загальних компетентностей майбутнього, які були презентовані на крайньому Давоському міжнародному економічному Форумі, серед яких здатність до самоаналізу і створення програм саморозвитку, критичний аналіз і робота з відкритими даними, вміння презентувати себе і результати групової роботи, ведення власних соціальних мереж і комунікація на камеру тощо. І третя складова – це про ерудицію Лідера, а саме: основи фінансової грамотності та цифрової гігієни, основи країнознавства і кращі практики сучасних лідерів країн, участь в модельованих засіданнях міжнародних організацій тощо.
Щиро пишаюся, що цей проект вдався, тому що це, знаєте, про любов, яка не перестає, і про майбутнє України. Саме цим дітям її відбудовувати і берегти. Безмежно вдячна кожному Ментору, хто пройшов з нами ці 6 місяців. Усі мої колеги, які викладали на програмі, ставились до кожного учасника з розумінням того, що всі діти талановиті й наша місія – віднайти ті зернятка, які вчасно требо полити і поставити на сонечко.
– В одному із ваших постів ви пишете: «Люблю свою роботу, місце сили на ім’я Національний університет "Києво-Могилянська академія" і Людей, з якими Києво-Могилянська школа професійної та неперервної освіти набуває нових смислів і надійних партнерів». Тут я з Вами на одній хвилі. Але є питання, які порушувати непросто. Попереднє місце роботи – перша проректорка, професорка кафедри політології та державного управління ДонНУ імені Василя Стуса. З початком війни Донецький національний університет імені Василя Стуса виїхав за 750 кілометрів від рідних териконів та оселився аж на Поділлі – у Вінниці. Поділіться з нами своєю історією.
– Питання дійсно складне. Я спробую дуже коротко розповісти про 50 років життя і останні 10 з них. Я думаю, що таких долей, як моя, дуже багато в Україні, в яких «переплелись, як мамине шиття, мої сумні і радісні дороги», як у відомій пісні на слова Дмитра Павличка, і я бачу певні знакові частинки в своєму житті, за що я дуже дякую Богу і тим людям, які були і залишаються поряд.
Я народилась в Донецьку, але, знаєте, як кажуть, історія кожної людини починається задовго до дня народження. І мені здається, що дуже символічно, що мій батько з Вінниччини, а мама з Донецька. Василь Стус, ім’я якого носить моя перша Альма-матер, народився на Вінниччині, але отримав освіту в Донецьку, в Донецькому університеті, став вчителювати і просувати українське слово саме в Донецьку. А моя Альма-матер з Донецька евакуювалась до Вінниці в жовтні 2014 року. Мені здається, що це все не просто так. І я завжди буду дякувати своєму Університету, Кафедрі політології ДонНУ і його ректору Роману Федоровичу Гринюку, до команди якого той час була запрошена я.
Мене зустріла війна на посаді виконуючої обов’язків декана історичного факультету, і вона мене застала саме в Донецьку.
Війна вже витала в повітрі, але кожен з нас не хотів в це вірити.
І навіть навесні, коли кожний з нас їхав на роботу і чув з будівлі захопленої адміністрації гучномовець, з якого на все моє рідне місто кричала російська пісня «Вставай, страна огромная, вставай на смертний бой!», ми сприймали це, як якийсь сюр. Якісь чужі люди прийшли в мою домівку, на мою рідну землю сказати про те, що тепер університет буде вчитися за російськими стандартами, а Донбас – частина росії. Так сталося 16 вересня 2014 року. А 5 жовтня 10 перших посланців прибули у Вінницю. Це сталося завдяки моєму керівникові, завдяки Сергію Мироновичу Квіту, який на той момент очолював Міністерство освіти і науки, і завдяки віцепрем’єр-міністру Володимиру Гройсману, який підтримав нашу ініціативу, наших випускників і студентів, батьків, які розпочали акцію «Врятуй Альма-матер!». І ми були першим евакуйованим університетом України, який відновився на Подільській землі, за що я завжди буду дякувати цій землі і людям, які опинились тоді поряд і протягнули руку друга.
Почалося інше життя, коли крок за кроком 24/7 ми збирали наших студентів і вже через півтора року нас було не 10, а майже 6 тисяч. Разом з нами переїхали студенти, які повірили в нас, а також до нас завітали нові студенти з центру України, а потім із інших куточків України, довіряючи нашому досвіду і тим інноваціям, які сталися протягом цих років в екзилі. Це – нова внутрішня система якості освіти та інноваційні індивідуальні траєкторії навчання здобувачів, міжнародні партнери по всій планеті, власні електронні продукти управління університетом, грантові і проектні можливості, перші успішні акредитації освітніх програм і багато спільного в незламному Стусівському колективі. То був безцінний управлінський і професійний досвід для мене, який вплинув на вибір наступної сходинки.
– Пані Тетяно, ви як докторка політичних наук, чи могли передбачити ситуацію, яка накрила у буквальному сенсі Донбас? Вчорашні колеги приєдналися до сепаратистів, а багатьох студентів поневолено російською окупаційною владою. Що надавало Вам особисто сил, що мотивувало працювати й рухатися далі?
– Я достатньо часто думаю про це і можна багато говорити про відсутність державної регіональної політики і про те, що сьогодні в світі ми маємо безліч територій прикордоння, які за поміркованих дій держави можуть стати простором міжкультурного діалогу, а за бездіяльності й претензій сусідів, таких, як наш, можуть стати територією конфлікту. Це не перша і не остання історія, на жаль. Донецька і Луганська область – прикордонні території. І, на жаль, я маю констатувати, що територіальна ідентичність населення була набагато вагомішою для багатьох, ніж національна ідентичність. Саме тому сьогодні спільні наші з вами проекти, вони саме про національну ідентичність. Це так важливо відчувати себе українцем. Ідентифікація – процес ототожнення себе з певною групою – найкоротший шлях отримати підтримку, порозуміння, визнання, засвоїти прийнятні рольові моделі поведінки. Ми отожнюємо себе не з одією групою (мешканці будинку, однокласники, мешканці міста, професійні групи, нація), проте національна групова ідентичність дає максимальне ототожнення себе, призводить до формування мережі в публічній площині й дає максимальну силу символічного та соціального капіталу. Тому, сьогодні я дуже обережно ставлюся до заяв про унікальну територіальну ідентичність в умовах війни. Єдина ідентичність, яка має працювати, – це українці. Саме відсутність цього розуміння до 2014-го дало підстави росії вважати Донбас і Крим своїми територіями. Класний імперський шлях розвитку – «велика нація» полює на чужі ресурси, захоплює території, зневажає їхніх мешканців, краде і привласнює чуже ціннісне, видаючи за своє, мріє про світову монополію.
Перед війною, я думаю, багато хто усвідомлював, що активізація руского міра в Донбасі принесе біду. Це ж як тоталітарна секта, завжди наступає точка невороття і етап неконтрольованості тих, кого приручили. Але університети були ліберальними, відкритими, поряд з центрами руського міру відкривалися центри НАТО. І відповідно, ми вчасно не відчули, що поряд з нами сиділи люди, які потім свідчили проти нас і кричали на проукраїнських Майданах в Донецьку «вон с Донбасса» (геть з Донбасу).
Спілкуючись з українською діаспорою в США, я подумала, що відчуваю дуже подібні речі. Покинувши Донбас, ми стали зрадниками малої Батьківщини для тих, хто там залишився. А інтегруючись до громади, спочатку до вінницької, тепер до київської, ми відчуваємо себе чужими серед своїх. Ми відчуваємо людьми себе, які не можуть точно відповісти, де наш дім. Але для того, щоб про це не думати, ми маємо цілодобово працювати і розповідати світу про те, що Донбас боровся, що Україна переможе. І що сьогодні Україна бореться не за себе, і не за своє майбутнє, і не за свою ідентичність, а за весь світ, бо це Третя світова війна.
– У Могилянці розпочинається вступна кампанія. Студентів буде, напевно, значно менше, ніж було до війни. Багато дітей виїхали у країни Європи, є такі, що опинилися в тимчасово-окупованих районах. Говорити про те, як зменшити чи протидіяти інформаційному потоку росіян на психологічний стан молодого покоління на донецькій землі, складно. Ще складніше передбачити коли закінчиться війна, і чи відбудеться навернення до свого. Ваші думки.
– Дуже складне питання. На щастя, ані друзів, ані родичів, ані тих знайомих, за якими б я сумувала, на окупованій території не залишилось. І я думаю, що мені набагато легше, ніж моїм колегам, які не можуть сказати мамі, що ти тепер мені не мама, тому що ти обрала інший шлях і поговорити відверто про звірства росіян теж не можуть, бо більшість людей в окупованих Криму і Донбасі не сприймають цю правду. Російська агресія виникла не вчора і завтра вона не зникне. Коли ми говоримо про кінець війни, ми маємо усвідомлювати, що це така аморфна категорія. Я не можу засуджувати батьків і матерів, які говорять про те, що моя війна закінчиться тоді, коли мій син повернеться додому. Я не можу засуджувати людей, які говорять про те, що війна закінчиться, коли ми вийдемо на кордони 1991 року. Але ми ж з вами розуміємо, що війна має закінчитися тоді, коли росія більше ніколи із зброєю в руках не зможе подолати кордони будь-якої держави і України також. Тому, як би це категорично не звучало, я за світ без русні.
І відповідно, ми щодня маємо знаходити хоча б 10 хвилин, щоб говорити правду про цю війну. Говорити про наших волонтерів, про наших захисників, про тих, хто щодня на своїх місцях виходить на робочі місця – в аптеках, в школах, в лікарнях, в трамваях, в тролейбусах, в метро, на радіо, у пресі. росія вкладає дуже багато грошей і витрачає багато ресурсів для того, щоб написати свою історію, де місця Україні немає. Не просто так звучать мелодії Скорика і Леонтовича під час виступу російських фігуристів або інших громадських діячів. Вони видають це за свою історію, за свою культуру, за свої цінності меншовартісного народу. Ми маємо щодня приділяти увагу тому, щоб писати свою публічну історію не тільки в Україні, а й за кордоном. Я вірю в те, що ми маємо зібрати всіх українців по світу в культурних проєктах, в волонтерстві, в освітніх програмах, в ту Мережу, яка здолає Вежу. І наша розмова, яку я ще кілька місяців тому не могла собі уявити, тому приклад. Дякую за запрошення і можливість щирої розмови про важливе.
– Чи мають пріоритет щодо вступу діти з окупованих територій?
– Так, звісно, і крайня команда Міністерства освіти і науки України багато для цього робить, розробляючи додаткові можливості, розуміючи, що всі бакалаврські програми – це насамперед світогляд. На яку програму б не вступили діти і до якої категорії вступників вони не відносилися, вони мають отримувати потужні знання з публічної історії України, потужні знання мов для того, щоб саме цією мовою говорити з різними куточками планети про Україну. Діти загиблих героїв мають перший пріоритет. Діти з тимчасово окупованих територій, які можуть виїхати на українську територію і в школах засвідчити свій рівень знань з історії України, української мови, мають можливість вступити до українських ЗВО. Проте, таких вступників все менше, бо пропаганда руських на цих територіях диктує інші наративи.
– Дякуємо вам за те, що ви з нами, за те, що ви є і за те, що ви робите.
Післяслово:
Тихо. Іде запис!
За цими словами щоразу відбувається процес «завантаження свідомості» комп’ютера, який за мить нанесе на смарт-пристрої та соцмережі голос тих, хто глобалізоване море перепливає на своїй хвилі, на українській.
Дякуємо! Це було круто! – перший відгук молодого журналіста Дмитра Галана, який сидів за операторським пультом, затамувавши дихання... а ми, як на полотні, червоними і чорними нитками, вишивали у радіонарисі, вплітаючи надію, мережили думками над долею України і людей-титанів, що посеред бурі тримають міцно штурвал перемоги. Час, відведений нам в етері Радіо UA Chicago / Газета «Сурма», вичерпано, а далі про особисте без запису... як це зустріти окупантів у своєму університеті, в Донецьку? Як залишитися без дому? І бути чужим серед своїх?.
«Вам кави?» – пропонують у студії, намагаючись таким чином затримати нас, розпитуючи гостю про евакуацію і про те, як вдалося подолати страх.
– Знаєте, страху тоді не було. Це так, як в пісні «Зродились ми великої години, з пожеж війни, із полум’я вогнів...» Ми їхали і співали, ми поселилися у Вінниці і далі співали «Плекав нас біль по втраті України!», а нас перепитували – «А ви справді з Донецька?».
Я слухала і розуміла, що ми невипадкові перехожі і ця зустріч до певної міри є знаковою. У цьому місті жив і творив автор слів гімну українських націоналістів, що став гімном Збройних сил України.
– Нам пора. Нас чекає Олесь Бабій!
Наша гостя здивовано глянула на мене. Через пів години ми вже на українському цвинтарі св. Миколая в Чикаго. Перед нами скромний надгробок св. пам’яті Олеся Бабія, позначений синьо-жовтим прапорцем.
– Дякую, дорогий воїне і поете! Нам Україна вище понад усе!
Тетяна Нагорняк стояла з молитвою подяки посеред тиші вічності і снів.
Про автора: Марія Климчак –
директор програм фундації Києво-Могилянської академії
в Америці.