Кирило Стеценко: «Моє життя – бути попереду у вакуумі»

Хто є Кирило Стеценко за статусами? Професор академії мистецтв імені Павла Чубинського. Професор Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка. Голова Київського осередку Всеукраїнського товариства «Просвіта». Народний артист України. Онук всесвітньовідомого композитора Кирила Григоровича Стеценка. Один з організаторів історичного фестивалю «Червона Рута-89». Скрипаль. Композитор. Музикознавець. Культуролог. Продюсер переважно своїх проектів.

А ще – направду філософ і стратег не лише культурницького розвитку, а й загальнонаціонального. Людина, до чиєї думки варто прислухатися на державному та й особистісному рівнях. Людина, яка ледве не щодня дає концерти, творить події з глибоким українським змістом. Людина, яку ви не побачите на олігархічних телеканалах і в дешевих тік-ток «відосиках». Українець, який міцно стоїть на сторожі високого неба Української культури. Спробуйте осилити нашу розмову – зрозумієте, чому я так вважаю.

ВІД ФІЛОСОФІЇ ВИЖИВАННЯ ДО ФІЛОСОФІЇ ЛІДЕРСТВА

– Пане Кириле, не таємниця, що кожна нація має свою історію та проблеми. На Вашу думку, чого бракує нам, українцям, аби стати на повен зріст у світі та побудувати могутню, демократичну Українську Україну?

– Ми, українці, – постколоніальна нація. Наша головна проблема в тому, що не перейшли від філософії виживання до філософії самовираження, яка вимагає самоусвідомлення: хто ти, навіщо і куди йдеш. І це має бути спільною філософією, яка не тільки об’єднує, а й надихає.

Є базові світоглядні системи у світовій науці соціології: виживання і самовираження. Щоб перейти на філософію самовираження – треба ще перейти на дорослий спосіб мислення, коли ти готовий ризикувати і брати на себе відповідальність. 

Людина, яка живе в суспільстві, де на кожному кроці має робити вибір, – за все відповідальна. А в суспільстві, де нема вибору, діє філософія «щасливого раба»: нехай хтось «порішає», нехай пан, цар чи начальник щось зроблять і дадуть, а від мене нічого не залежить.

Окрім того, у нас в Україні не здійснена культурна революція, щоби перезавантажити суспільну свідомість новими ідеалами. Тому що боялися нових ідеалів. А коли нема нових ідеалів, тоді є тільки гроші й атрибути «крутизни» на кшталт авто. І бракує критеріїв духовних, моральних, честі, справедливості. Головне, що ти – накрався… 

Тому так стається.

ТРИ КИТИ УСПІХУ АРТИСТА

– Пане Кириле, якби Вам запропонували означити свою місію в українському мистецькому просторі, що сказали б?

– Я – митець. Творець. Моя мистецька самоповага базується на тому, що мені цікаво бути далеко попереду, а потім хай спільнота думає, що робити з тим через 10-15 років. 

Для мене головне – скрипка, композиція і просування цього в світ. Моє життя – бути там, де немає інших людей. Бути попереду у вакуумі. Прокладати шляхи. 

Зараз, в умовах війни, мій центральний проект – «Дух України» – це моя головна базова програма, що має три мети. Перша – українська культурна ідентичність через музику, зокрема для скрипки соло. Друга – культивування Духу Перемоги. Третя – про енергетичну наснаженість і віру. Це головне в житті, чим займаюся: моя композиторська, артистична, соціальна, культурологічна, планетарна діяльність.

Через продюсерське мислення об’єдную в собі композитора, скрипаля і популяризатора української культури. Це зручно. Продюсеру дуже легко домовлятися з іншими членами свого «я»: це робиться в соту долю секунди.

– Певне ж, існують, «фірмові» секрети творчого успіху від Кирила Стеценка? 

– Перший – талант і здібності: все, що дано природою як задатки. Другий – школа і майстерність: те, що вважається основним для закладів, де навчають фахівців. Але цього мало. Третя складова – це управління своєю артистичною кар’єрою. 

Шкідлива теорія була запозичена в ХХ столітті про «його величність щасливий випадок». Ненавиджу цю філософію. Тому що артист моментально перетворюється на якусь трісочку в океані життя. Відбувається знецінювання. Якщо артист справді є халтурником і ніким, то це – правильний світогляд. А якщо вкладає більшу частину кожного робочого дня, щоб себе вдосконалювати, шліфувати, і має плани на 10-20 років уперед, то ця філософія знецінює все і робить з людини морального каліку. 

Понад те (це – індивідуальне) – мені подобається стоячи грати на скрипці. А хто може стоячи грати? Тільки соліст. Така була внутрішня секретна робота з самим собою. Це стосовно настрою на діяльність, яку ти для себе можеш вибирати. 

Я цю філософію впроваджую серед студентів, зокрема, Академії імені Павла Чубинського. Грає роль не тільки талант і майстерність, що відшліфовується працею з найкращим педагогом, а ще дуже важливо, щоби сам артист не чекав якогось керівника, який його ощасливить, дасть гроші, славу і гастролі по всьому світу, а не лінувався думати, як це все працює.

НЕМАЄ ВІДЧУТТЯ «МУЗЕЮ МИНУЛИХ УСПІХІВ»

– Цікаво дізнатися Вашу думку про роль Академії мистецтв імені Павла Чубинського, де працюєте викладачем, у передачі культурного коду українства новим покоління. Що бачите? 

– Вдячний ректору Академії Василю Григоровичу Романчишину за те, що був запрошений працювати до цього навчального закладу. Я дуже високої думки про саму Академію. На моїх очах цей вищий навчальний заклад дуже швидко розвивається. Водночас високо ціную професійність у мистецтві й управлінні: дуже важливо мати «дві ноги», на які можна спиратися, щоби ходити. Так має бути.

Загальноприйнято, щоб керівники у сфері, скажімо, культури мали не тільки професійний мистецький досвід, а також і управлінський. Бо щось одне не працює ніколи. Це має бути сучасний – не просто адміністративний, керівний досвід, а професійність в розумінні філософії сучасного менеджменту й маркетингу. Тобто це окрема, вельми витончена й багатоаспектна професія. Академії пощастило, що Василь Григорович має досвід і культурницький, і управлінський.

Чому для мене почесно і приємно працювати в Академії? Тому що Василь Романчишин попри глибокий досвід абсолютно повністю зберіг енергію молодості душі. Людина, у якої горять очі, яка бачить перспективу, яка і вишуковує цікавих викладачів, і вболіває за кожного студента.

Тобто в Академії зовсім немає відчуття «музею минулих успіхів». Завжди відчуваю це у спілкуванні з ректором. В усіх його планах, запитаннях – майбутнє, яке він збирається рухати. Тому цікаво мені працювати. Викладаю теоретичні дисципліни: історію української та світової естради.

– Легко вдається передати навички студентам?

– Я себе постійно навчаю стрибати через часи і простори. «Перевтілюватися» в душі цих людей і в цю атмосферу, яка панує в цьому Вищому навчальному закладі. Через душу Василя Григоровича. Через те, що спостерігаю за іншими педагогами. В кожному разі так я реалізую себе в Академії мистецтв імені Павла Чубинського. Фактично я формую курси історії української естради та історії світової естради.

– Ви були одним з творців історичного фестивалю «Червона рута». У чому полягала суть тодішніх тектонічних змін в українській поп-музиці?

– Я був серед менеджменту фестивалю «Червона рута» та одним з ідеологів, який намагався підняти поняття «українські співці» навзамін поняттям «клуби самодєятельной пєсні» чи «совєцкі барди». Барди взагалі – ірландське слово. Але ж то тенденція московії – запозичувати все і видавати за своє. Тоді пішов на те, щоб напрацювати корені неповторності українських співців. Ми рухалися від теоретичних боянів, кобзарів-лірників, львівських батярів до мандрівних дяків, спудеїв академій. Навіть до практики Григорія Сковороди, який і був українським бардом-співцем. 

Хотів на прикладі фестивалю «Червона рута» показати загалу, що між нами, українцями і росіянами, є дуже велика різниця. Понад те, ми маємо вищий і глибший рівень, тому своє повинні продемонструвати і усвідомити навіть на прикладі українських бардів-співців. І ми створили три конкурси-напрями на першому фестивалі «Червона рута»: поп-музика сучасна, рок-музика сучасна українська і барди-співці. Нам багато чого вдавалося.