Комунікація під час війни: необхідні навички для зміцнення суспільства

15 листопада в Києві відбувся форум «Комунікація під час війни», покликаний об’єднати експертів з різних сфер для обговорення актуальних викликів у комунікації під час війни та після неї. Простіше кажучи, йдеться про діалог між цивільними та чинними військовослужбовцями й ветеранами, про важливість та доцільність тримати суспільство об’єднаним навіть у таких складних умовах війни. Газета «Сурма» відвідала форум та знайшла для себе кілька важливих тез, які варто розповісти вам. 

Перш ніж перейти до виступів спікерів, варто згадати, як організатори зустрічали учасників заходу. Під час реєстрації видавалися бейджі, на зворотному боці яких кожному охочому пропонувалося намалювати власний шеврон. Оскільки форум зібрав представників абсолютно різних сфер (військові, ветерани, освітяни, економісти, активісти, митці, журналісти тощо), то для організаторів було важливо налагодити неформальний діалог між ними – що й було мотивом події. А тепер цікавинка про намальований шеврон. Організатори форуму – волонтерський проект «Як ти, брате?», який розробляє і поширює посібники з комунікації. Запитання «А що означає ваш шеврон» – одне з екологічних питань до військових, про яке дізналися волонтери. Саме воно допомагає з усмішкою почати діалог. Тому якщо під час кава-брейку ви хотіли б поспілкуватися – бейдж потрібно було повернути боком, де намальований шеврон. Ось такий оригінальний прийом, який не залишив і шансу для тиші у фоє. 

Біля входу до конференц-зали вас зустрічали наймолодші волонтери-брати: 13-річний Іван та 8-річний Ілля. Вони пропонували присутнім зафіксувати на мапі України важливі для них міста. 

Також у фоє були розташовані фліпчарти, на яких організатори пропонували записувати свої ідеї з питаннями для налагодження діалогу. За словами організаторів, згодом всі записи проаналізують і долучать до нового посібника з комунікацїі.

Ведучим та співорганізатором форуму був Антон Семенов – засновник волонтерського проекту «Як ти, брате?».

Насамперед він зазначив, що тільки через спілкування ми можемо зберігати зв’язки, адже без цього не буде суспільства. На форумі відзначили початок впровадження ROC (Recovery Oriented Communication) – суспільного стандарту з комунікації, що містить ключові правила та принципи, яких варто дотримуватися під час тривалої повномасштабної війни та після для збереження єдності і сприяння відновлення людей та спільнот.

«Все змінюється, ніхто не може знати, як правильно для іншого. Але кожен може поділитися своїми думками, головне – підтримати свого співрозмовника повагою, наміром зрозуміти та прийняттям різниць, які можуть виникнути у спілкуванні. 

Ми різні, і ця різниця в дечому через війну стає ще більшою. Що зі свого боку може стати причиною поляризації та ворожнечі. А може забезпечити кращу командну ефективність, як у бойовому підрозділі, де кожен виконує свою роботу та використовує свої унікальні навички.

Наш проект шукає фрази чи питання, які завжди працюють. Наприклад, будь-яку людину можна запитати “Як ви зараз?” – це завжди працює. Зазвичай, люди відповідають щиро. 

Багато цивільних запитують, як спілкуватися з ветеранами та військовими. І от ми знайшли вкрай цікаве питання: “Що ви там їли?” – воно завжди допомагає налагодити контакт. Людина починає розповідати, що і як вони готували. Такі питання – завжди про життя. І от цьогоріч ми знайшли ще одне питання: “А що означає ваш шеврон?”. У відповіді на це питання ви завжди маєте змогу почути цікаву особисту історію», – сказав Антон Семенов.

Він наголосив, що комунікація в кожній групі має свої відмінності. І щоб налагодити діалог, до цієї різниці кожен має пристосуватися. Водночас чим більша група – тим більше викликів: різкий перехід від участі в бойових діях до життя в тилу чи цивільного життя є різкою зміною обставин, тож провокує додатковий стрес. Що точно заважає адаптації та відновленню. Є думка, що для адаптації військовим потрібна затримка на так звану декомпресію. Першим спікером був Федір Шандор – голова Центру ветеранського розвитку в Ужгороді. До того ж він – професор ужгородського національного університету, «викладач, який читає лекції студентам з окопів» – у 2022 році його фото розлетілося по світу. Український вчений і громадський діяч, знаний за свій вагомий внесок у розвиток соціології та туризму в Україні. Він активно займається просуванням української культури та туризму як засобів зміцнення національної ідентичності.

Не лише як військовий, а як доктор філософських наук і завідувач кафедри соціології, базуючись на соціологічних дослідженнях, Федір Шандор виступає за поетапне повернення з війни у цивільне життя:

«Саме тому я два тижні викладаю студентам, два – у хлопців, у свого батальйону».

Він додає, що важливість декомпресії військових – науково доведена, причому досвідом не лише російсько-української війни: 

«Афганський синдром, в’єтнамський синдром, хорватський синдром, а тепер і український – наука виокремила це в ПТСР – чітко показує, що потрібно здійснити покрокову адаптацію. Відпочинок мусить бути, інакше це розростеться у велику декомпресію, через що може втратитися комунікація. 

Комунікація – не тільки держави і суспільства, суспільства і церкви, індивіда з індивідом, вона є базовим моментом адаптації.

Після адаптації – етап соціалізації: усвідомлення статусності, зокрема, наприклад, повернення на меншу заробітну плату. Також варто подумати “Що далі?”… З’являється момент ейфорії, мовляв, повернуся і все вирішу. Почни з прогулянки, подумай», – сказав пан Федір і наголосив, що починати варто з внутрішніх перебудувань.

Водночас професора запитали, а як же поводитися рідним військового, який повертається додому, щоб допомогти йому в адаптації: 

«Насамперед потрібно розуміти, що за три роки рідними стали люди, які за ДНК не рідні, – побратими. І тому важливо звертатися до будь-якої відомої вам ветеранської організації. Сім’я – це інститут, який, на мою думку, може опосередковано вплинути на військового. Чималу роль відіграє освіта, соціалізація через свята – показати, що людина потрібна в цьому середовищі.

Цікавий момент. Мені відомі чимало випадків, коли люди ще в окопі усвідомлювали, чим вони хочуть займатися, коли повернуться – і в цьому ж окопі знаходили бізнес-партнера, адже вже було зрозуміло, що це за людина. І чимало хто з них повернувся і почав свої невеличкі бізнеси. Звідси ще один етап: кооперація, або ж повернення на попереднє місце роботи (до 25%), створення повністю нового робочого місця, але в мілітарі напрямку (40-45%). 

Ветеранам головне десь бути – суспільство має цьому сприяти. На жаль, у нас цього ще не відбулося». 

«Соціалізація і комунікація з ветеранами – це те, що кожен з нас може зробити. Це те, що потребує мінімум фінансових ресурсів. Як на мене – це обов’язок кожного. 

Ветеранам боляче, коли вони повертаються у тилове суспільство після своїх подвигів, а люди відгороджуються. Більшість робить це не навмисно, а просто тому, що не знають, як підійти, висловитися. Вкрай важливо вміти висловити вдячність ветеранам. Зокрема, про що й нинішній форум.

Насамперед, у будь-якій комунікації у військового чи ветерана важливо запитувати “Як ти?”. Коли ми впроваджуємо ту чи іншу ініціативу й пишемо програму, то запитуємо думку ветеранів – наших співробітників, яких наразі вже близько 100. Принцип “Нічого про ветеранів без ветеранів” – це справді важливий принцип», – зазначила HR Директорка «Віяр» Ольга Правільєва.

Вона наголосила, що вкрай важливо, щоб бізнеси в Україні впроваджували програми, націлені на підтримку ветеранів – це буде вагомим кроком для допомоги в їхній адаптації.

Модераторка, співзасновниця та Голова БО БФ «Repower» Марина Садикова порушила питання розділення цивільних та військових медичних закладів.

«Наразі єдиний медичний простір не працює однаково на всій території України. Чим ближче до лінії зіткнення, тим більш злагоджено військові працюють з цивільними лікарнями. Правобережні та західні регіони – це більше реабілітація. Тому й сприйняття лікувальним персоналом військового ближче до фронту й далі від нього – різне. Те саме й з кваліфікацією лікаря. 

Ми зіткнулися з тим, що цивільні лікарі не стикалися, наприклад, з бойовою травмою, травматичною ампутацією кінцівки. Надзвичайні ситуації траплялися, але масово хірурги та анестезіологи практичного досвіду не мали. 

Окрім цього, середній медичний персонал не мав практичного досвіду, як таких пацієнтів підтримувати, як ставитися, спілкуватися. Такий досвід був здебільшого в лікувальних закладах Міноборони», – розповів полковник медичної служби, член правління Громадської ради при Мінветеранів Ігор Щербаков. 

Він додав, що після початку повномасштабної війни виникла велика кількість санітарних втрат – тому почалася перевірка спроможностей цього єдиного медичного простору надавати допомогу і з’ясувалося, що є багато проблемних питань. 

Цю тему продовжила співзасновниця «Mariupol:Reborn» та «Серце Азовсталі» Тетяна Кухоцька:

«Можу говорити про наш досвід за останні півтора року: 5 тисяч людей, яким надана допомога з різними видами травм. 

Зараз відбувається розділення за професіями. Якщо ти військовий – ти йдеш у військовий госпіталь. Ми своїх хлопців відправляємо в цивільні лікарні. Насамперед – це не режимні об’єкти, отже туди простіше прийде мама, дружина, друзі. Створення комунікаційного простору, підтримки, яка б в тебе не була травма – так людина швидше виліковується. Це може допомогти їй іти вперед шляхом лікування».

Вона наголосила, що людина після травми «виношує» своє майбутнє життя.

«Щодо старого розподілення. Нам зрозуміло, чому були розділені військові госпіталі та цивільні лікарні, адже була величезна різниця в характері травми. У цивільному житті хірургу не потрібен був досвід роботи з мінно-вибуховою травмою. Зараз ми живемо в іншому житті, коли прилетіти може будь-куди, де були люди – і це також мінно-вибухова травма. Медичний персонал, незалежно від місця роботи, повинен вміти працювати з таким видом травми і таким видом втрати. Тут на перший план виходить те, що має з’явитися: тендем лікаря і психолога. Адже в такому житті, яке в нас є, нам потрібна допомога психолога, щоб жити далі», – додала пані Тетяна.

Співзасновниця волонтерського штабу «Зграя» Євгенія Таліновська наголосила на тому, що «комунікацію можна прокачати, як м’яз»:

«Для волонтерів, та й загалом для свідомих українців, комунікація – це про усвідомленість та свідомість, коли ти приділяєш увагу. Адже де увага – там і результат. В нинішніх реаліях нам обов’язково треба говорити про правильну комунікацію. Для волонтера тим паче. 

Часто волонтери – це перекладачі між військовими та цивільними. Ми маємо розшифрувати, що військові попросили нас складними термінами, і донести, чому так необхідно зібрати на це гроші. Але це не єдина наша функція. Волонтери – це хиткий прошарок: мобілізуємося, демобілізуємося або ж є цивільними. Можемо стати взірцем комунікації, містком для екологічної та етичної комунікації. Якщо українці навчаться продуктивної, продуманої, тактовної комунікації – це для військових і ветеранів стане чимось чудовим на майбутнє».

Також на форумі обговорювалася важливість культури для комунікації не лише з військовими, а й зі світом. Тут говорити зайве, адже, наприклад, і газета «Сурма» також регулярно налагоджує культурні містки комунікації між абсолютно різними людьми. 

Насамкінець додам від себе, що також не залишилася осторонь чудової ініціативи волонтерського проекту «Як ти, брате?» та взяла для вивчення й собі кілька посібників з комунікації: 

• «Як ти, ветеране?» – як розмовляти з тим, хто намагається повернутися до цивільного життя;

• «Як ти, брате? Як ти, сестро?» – як розмовляти з тими, хто отримав травматичний досвід;

• «Поговори зі мною…» – як надавати базову психологічну допомогу через розмову.

Це дуже важливо – кожному починати із себе. Не лише читати, усвідомлювати, допомагати фізично, а й відчувати, підтримувати та вміти допомогти теплим словом.