«Комунікатори під час війни»: як говорити та чути одне одного

21 листопада в Києві вдруге відбувся форум «Комунікатори під час війни», покликаний об’єднати експертів з різних сфер для обговорення актуальних викликів у комунікації під час війни та після неї. Цьогоріч головною темою була підтримка воїнів, які повернулися з полону ворога. Також провідною залишилася тема діалогу між цивільними, військовими та всіма українцями, які вже майже чотири роки відстоюють свою свободу. Газета «Сурма» традиційно відвідала форум, щоб передати читачам головне.

Першою на форумі виступила Анастасія «Іскра» Роздольська – медик «Frontline Medics», наразі здобуває медичну освіту, щоб стати кваліфікованим анестезіологом, аби приєднатися до Збройних Сил як професіонал. До повномасштабного вторгнення дівчина жила у Великій Британії, навчалася, будувала стосунки та кар’єру. Водночас вона допомагала з перекладом для наших військових під час їхніх навчань у Великій Британії. Саме спілкування з ними надихнуло її повернутися до України і стати бойовим медиком на фронті.

«Щось у середині відчувало, що цього не достатньо. Але так інколи буває в нашому житті, що ми десь задовольняємо своє его і думаємо, що цього достатньо. Тобто, от я дотична, роблю свій внесок. Але настав час. Після півтора року я вже просто більше не могла там бути, мені хотілося зробити більше, і я просто зробила свій вибір. 

Я насправді ніколи не відчувала себе унікальною людиною, але я йду за покликом серця. Мені якось завжди в житті вистачало шаленства і якогось такого драйву до життя, що я просто йшла за покликом серця ».

Іскра розповіла, що коли почалося повномасштабне російське вторгнення, вона відразу хотіла долучатися до ЗСУ, але завжди щось зупиняло. Але через три роки зрозуміла, що більше так не може – опиратися внутрішньому голосу було неможливо.

«Минулорічного серпня я пішла на курс бойового медика, тоді я вже знала, що не хочу жити в Англії, хоча у мене там були стосунки, була класна робота…», – додала Анастасія.

Але на фронті загинув її друг. Саме це стало точкою неповернення. 

Торкнулася Іскра й теми того, що ж робить людину воїном:

«Їхній вибір. От немає людей народжених для війни. Я не була народжена для війни, ніколи не думала, що я піду на війну. Я була просто дівчиною, яка любила подорожувати. У свої 25 років я вже відвідала 33 країни. Я завжди каталася автостопом по цілому світу, була в Африці лікарем.

У мене було життя на емоціях, на максимум. Тобто я точно не думала, що я створена для війни, але коли нас просто винищують через те, що ми хочемо існувати, хочемо називатися українцями – як можна проігнорувати?» 

Пригадала вона й один з найстрашніших епізодів, які довелося переживати:

«Добропілля, удар КАБом, коли було дуже багато поранених людей, яких просто треба було лікувати на місці і там неможливо було евакуювати.

Це був хаос. Для мене це було вперше, тому що я працювала на евакуаторі, ми вивозили поранених, вивозили загиблих. А це в один момент ти просто бачиш тіла всюди, на землі, в коридорах вони чекають, на столі, багато ампутацій.

За рік мого перебування на фронті це один із найважчих моментів. Тоді я зрозуміла, що неможливо вже жити так, як ти жила раніше». 

Далі перед аудиторією виступила Любов Качор – керівниця напрямку «Ми вільні», БФ «Із янголом на плечі». «Ми вільні» займається організацією відновлення для тих, хто повертається з полону.

«Моя робота почалася чисто випадково. Був такий випадок, що я сиділа, переглядала відео де з полону поверталися дівчата і вони всі плакали. Вони були щасливі, але такі зморені. Я сиділа і плакала. Думала: Боже, як я хочу кожну з них обійняти, нагодувати. Знаєте, як кожна мама. 

І не минуло навіть одного дня, як наша голова правління Ірина Плахтій, дуже неймовірна людина, відчула, зателефонувала і сказала, що в благодійному фонді бракує напрямку для роботи з людьми, які повернулися з полону. Звичайно, я відразу почала шукати тих людей.

Господь Бог так сказав. Ми надаємо їм відпочинок і реабілітацію, приїжджаємо до них, ми з ними спілкуємося.

Емоційно на початку це було надзвичайно важко, тому що дівчата, які мені писали свої історії перебування в полоні – це для мене було надважко, і після прочитаного я могла не спати цілу ніч. Я не знала, як ті люди могли б через таке пройти. Але з часом ти загартовуєшся, розумієш, що ти їм потрібна».

Вона розповіла, наскільки видно різницю, коли люди проходять реабілітацію:

«Ті люди – вони дихають щастям, та вони навіть не такі, як я. Тому що для себе я зрозуміла: багато молюся, багато ходжу в церкву, але все одно знаєш – ми тут не святі. Тому що тільки ті люди, які пройшли через такі випробування, вони святі. Коли ти падаєш в найглибшу яму, звідки вже немає виходу, але ти зберігаєш ото світло всередині, виносиш наверх після страшних випробувань. Ви бачили їхні очі? Неймовірні очі. 

Я для себе зрозуміла, що слова деколи безсилі, а обійми зроблять все. Тому що для мене обійми, я це зрозуміла вже під час війни, коли нас зламували дуже сильно, і ракета летіла просто в будинок моїх дітей, чоловік підійшов і так сильно-сильно мене обійняв... І зараз, коли я зустрічаюся з цими людьми, я обіймаю їх серце до серця – вони мене заряджають, а я заряджаю їх. 

Обійми лікують, а якщо знаходяться слова, то, звичайно, що я і словами можу підтримати».

Звісно, торкнулися й надважливої теми – адаптації тих, хто повернувся з полону, в цивільному житті.

«Більшість з молоді, яка повертається, відразу хоче всім допомагати, працювати. Але я зупиняю, адже насамперед потрібний відпочинок. Після відпочинку хлопці дякують, що дали їм цей важливий час реабілітації».

Слово взяла Ганна Мокроусова – керівниця ГО «Блакитний Птах», психолог, активістка, що почала свою діяльність ще з часів Євромайдану, пройшла викрадення проросійськими бойовиками у Луганську. У 2015 році стала співзасновницею організації «Блакитний птах», де надає комплексну допомогу жертвам катувань та колишнім полоненим. Організація зібрала значну базу даних зниклих безвісти та незаконно утримуваних людей, здійснює юридичну допомогу, організовує тренінги з надання психологічної допомоги і підтримує родини полонених та зниклих.

«Революція Гідності стала точкою, коли я остаточно зробила вибір між тим, як мене готували. І, на жаль, я точно можу засвідчити, що мене виховували в ідеї російськості, навчалася в російському середовищі. Але, мабуть, саме під час Революції Гідності було остаточне усвідомлення, що бути українцем – це не тільки важлива частина моєї ідентичності, це, знаєте, ще і важливий мій вибір.

Культура – невід’ємна складова ідентичності, саме вона нас і вибудовує. А в тебе все-таки такі обставини, які зробили тебе саме такою, вони дуже часто уповільнюють трансформаційну історію. 

У суспільства є думка, що те, що нас виховували в ідеях пропаганди багато років, зробило нас менше українцями. Мені здається, що в українців гідність, воля до життя пов’язана не тільки з вихованням, бо це сама земля нам дає бажання дійсно бути вільними. 

Ми зростали на українській землі. І Луганськ дійсно прокидався – на мітинги виходили тисячі людей. Але, на жаль, у 2014-му в нас було мало часу – достатньо швидко відбулася окупація. Але усвідомлення було миттєвим. Однозначно Луганськ і Донецьк – це українці, які виросли вільними. 

Для мене був неочікуваним переїзд, бо, фактично мене вигнали російські військові, і тут я їм дуже вдячна, бо мені пощастило. Те, що мене так швидко ще в травні вигнали з Луганська.

Це не був мій вибір, це було моє рішення відповідати на виклики, бо до мене зверталися і відповідали. І для мене була дуже неочікуваною величезна кількість підтримки, яку я отримувала на своєму шляху. Бо, знову-таки, взяти мою історію: я виїхала з донькою без речей, без нічого, в Київ, і ми отримали стільки підтримки, що завдяки цій підтримці створена громадська організація, яка до старту надає велику кількість підтримок вже 11 років».

Пані Ганна поділилася думками, як знайти контакт з людьми, які потребують підтримки: 

«По-перше, в мене немає професійного інтересу. В мене є щире бажання допомогти і підтримати. По-друге, я зустрічаю не людей, які повернулись з полону. Я зустрічаю українців, я зустрічаю військових, які повернулись з бойового завдання, я зустрічаю патріотів, я зустрічаю експертів з виживання, тих, які вижили там, в тих ситуаціях. Тому для мене це честь, що ці люди, будучи дійсно експертами, люди величезної сили, погоджуються на спілкування і приймають моє щире бажання бути корисним. У досвіді вашої роботи і досвіді людей, з якими ви працюєте, є дуже багато. Після розповідей є дуже багато усвідомлення безмежної жорстокості ворога.

Ворог намагається зламати, він намагається зламати віру в нашу боротьбу, в нашу країну, в людей. Говорять, що тебе там не чекають. Але ця віра не ламається.

І, схоже, ми всі тут даємо цю силу для людей. Бо ми боремось за своє життя, за своїх дітей. І, можливо, саме це дає можливість вижити в цих умовах».

Форум «Комунікатори під час війни» ще раз довів: у центрі нашої боротьби стоїть людина – військовий, медик, волонтер, цивільний, той, хто повернувся з полону, і той, хто чекає. Усі виступи зводилися до одного – сила України тримається на взаємній підтримці, людяності та готовності бачити одне одного не через травму, а через гідність. І поки ми здатні слухати, обіймати, говорити правду й стояти поруч у найважчі моменти, жоден ворог не зламає нашої волі. Саме так народжується єдність, яка веде країну до перемоги.