Українські поети: вони бачили троянди і рубін в осені

Вони бачили золото, пурпур і рубін в осені. Може, тому, що осінь – це пора, яка надихає на поетичне натхнення. Може, і тому, що краса природи, така різноманітна, змушує вдивлятися та замислюватися. Вони вміли по-особливому описувати ці пейзажі, і багато таких замальовок були філософською лірикою. Вони – це українські поети різних епох.

Зараз, коли триває осінь, хочеться перечитувати класику. І вражає, скільки шедеврів написано про цю пору.

Ця стаття не має на меті звертатися до хрестоматійних зразків чи утворювати хрестоматію, або прочитати вірші разом із читачами. Це скоріше ті шедеври української літератури на тему осені, які згадуються, причому й ті, які не в першу чергу з’являються на сторінках видань або асоціюються з іменами авторів. Але ці твори варто знати. 

Почнемо з фольклору. Відомо, що в наших предків календар складався не з чотирьох, а з трьох пір року: весна, осінь, зима. Літо окремо не вирізняли.

Відомі жниварські, обжинкові пісні. Наприклад, така (збережено оригінальний правопис): «Ой ти, лане, ланочку, / Скажи мені правдочку. // Чи дамо полю волю, / А рукам супокою? // Чи будемо ми в кінци, / Чи підемо ми в вінци? // – Ой будеш, доню, будеш, / Лишень ланочку дожнеш. // Дивувалися ліси, / Де поділися вівси. // Женчики позжинали / Біленькими рученьками. // Ой місяцю-роженьку, / Освіти доріженьку, // Щоб ми не зблудили, / Віночка не згубили. // Гей, господарю, вийди, / Від женців вінок прийми. // Віночок – колосочок, / Женчикам на таночок». Узагалі в нашому фольклорі багато пісень такого жанру. А ще відомо, що восени відбувалися сватання і шлюби. Тому найчастіше дівчата ставали на рушник після свята Покрова.

Український романтизм неможливо уявити без осінніх пейзажів – то динамічних, то ліричних, сумних і вдумливих. І, звісно, про осінь писав Кобзар – Тарас Шевченко (1814–1861). Осінь не раз описується в його творах, причому то окремими деталями, то як розгорнуті пейзажі. Причому пейзаж – ілюстрація до філософських роздумів. Це, скажімо, написаний на засланні вірш «Ми восени таки похожі…», де роздуми ілюструються описом того, як вітер жене у степу перекотиполе. Його пейзажі – часто буремні, грозові, осіння ніч – довга і сповнена спогадів, переживань. Бачаться і степи, і поля, і тополі, і байраки, і хащі… 

Наприклад, «останній романтик» Яків Щоголів (Щоглів або Щоголев, 1824–1898), якому належить знаменитий вірш 1888 р. «Листопад». Повний текст: «Звелося літо, і не знать, / Як день за днем минув, / І серпень дав, що можна дать, / І вересень майнув... // Морозний вітер в гай і ліс / Подув з холодних міст / Й нещадно з дерева обніс / Червоно-жовтий лист. // І висне небо в ті часи, / Немов циновий дах, / І стигнуть краплі від роси, / Як сльози, на гілках. // А ти, що осені настиг, / Та просвітку не знав, / Чи хоч єдиний лист зберіг, / За котрим жалкував? // І чи хоч краплю теплих сліз / Зоставив від весни, / Щоб плакать так, як плаче ліс / За літом восени?».

І, звичайно, це Каменяр – Іван Франко (1856–1916), якому належить чимало «осінньої лірики». Для поета це не тільки пора роздумів, а й синонім боротьби, бурі, і, попри смерть, ознака того, що життя триває, а душа бореться. Наприклад, така рання лірика – сонет: «Осінній вітре, що могучим стоном / Над лісом стогнеш, мов над сином мати, / Що хмари люто гониш небосклоном, / Мов хочеш зиму, сон і смерть прогнати; // Що у щілинах диким виєш тоном / І рвеш солому із сільської хати, / Зів’яле листя гоном-перегоном / По полю котиш, – вітре мій крилатий! // Я довго пильно слухав стону твого / І знаю, чом так стогнеш ти і плачеш: / Тобі жаль сонця, цвіту, дня літнього! // О вітре-брате! Як мене побачиш / Старим, зів’ялим, чи й по мні заплачеш, / Чи гнівно слід буття завієш мого?..».

Або Леся Українка (Лариса Косач-Квітка, 1871–1913). Вона писала багато пейзажної лірики, у тому числі осінньої. Причому несподівано поєднувала різні пори року у віршах-спостереженнях і віршах-спогадах. Наприклад, така поезія, створена у серпні 1900 р. в Сан-Ремо (Італія): «Талого снігу платочки сивенькії, / дощик дрібненький, холодний вітрець, / проліски в рідкій травиці тоненькії, / се була провесна, щастя вінець? // Небо глибокеє, сонце ласкавеє, / пурпур і злото на листі в гаю, / пізніх троянд процвітання яскравеє / осінь віщує – чи то ж і мою? // Що ж, хай надходить! мене навіть радує / душного літа завчасний кінець; / провесни тільки нехай не нагадує / дощик дрібненький, холодний вітрець!». Як бачимо, починається з опису ранньої весни, але далі – осінь, яка вінчає пізнє літо. До пізніх троянд поетеса ще неодноразово звертатиметься. А пейзаж переходить у власні переживання та роздуми.

Або цикл, який називається «Осінні співи». Там, зокрема, вірш «Осінь»: «Рветься осінь руками кривавими / до далекого сонечка любого; / кров на шатах препишних шаріється, / оксамит і парчу залива. // Так для сонечка осінь убралася, / мов цариця у свято врочистеє, / все, що є на сім світі найкращого, / все зібрала на пишний убір. // Але дні все коротшають, міняться, / гляне сонечко й знову захмариться… / Журить осінь-сухітниця сонечко, / бо нема в ній весняних надій. / Рветься осінь. Терни невидимії / їй все тіло поранили, змучили, / а вона розпачливо всміхається: // “Сонце, сонечко, глянь, я сміюсь!” / Заховалось за горами сонечко, / з гір повіяло холодом, вогкістю, / сиві хмари на небо насунули, / “Ось я йду!” – обізвалась зима. // Осінь шарпнула шати кривавії, / аж до ніг їй упали, розсипавшись, / непокрита, нічим не захищена, / застогнала: “Іди, бо вже час…”».

Як бачимо, про осінь наша класик писала багато. Наприклад, така частина цього ж циклу – «Останні квітки»: «Ох, розкрились троянди червоні, / наче рани палкі, восени, / так жалібно тремтять і палають – / прагнуть щастя чи смерті вони? // Не осиплються тихо ті квіти, / не настане життя в них нове, / ні, ударить мороз до схід сонця / і приб’є поривання живе. // І зчорніють червоні троянди, / наче в ранах запечена кров… / Ох, нехай же хоч сонця нап’ються, / поки ще їх мороз не зборов!» Поетеса дуже любила троянди і часто їх оспівувала. Але тут незвично – особливо на той час, – що геніальна письменниця звернулася до останніх насичених митей життя червоних троянд саме восени. Червоний, як відомо, колір крові (і авторка прямо порівнює їх), а також це палке серце, кохання та взагалі живі почуття. 

Або інший вірш: «Осінній плач, осінній спів / посеред літа золотого / непереможно забринів / із серця мого. // Ох, то ж за те, що восени, / сумного, млистого поранку, / я раз невчасно завела / собі веснянку». Тут видно, що веснянка – настрій, явно протилежний осінньому.

Осіння лірика поєднується в Лесі Українки і з любовною, перетікаючи у філософську. Це найвищий ступінь обігрування не лише власної біографії, а й почуттів. Наприклад, такий вірш, де знову виникає символіка осінніх троянд: «Ти не хтів мене взять, полишив мене тут на сторожі, / Ти мені заповідав скрасити могилу твою / В білий мармур, і плющ, і криваві осіннії рожі, / Ти мені заповідав носити жалобу мою / Так, як носять в легендах царівни мовчазні, хороші. // Довго ждать мені, друже, ще мармур не тесаний твій, / Ще немає на чому повитись плющу жалібному, / Не цвітуть ще осінні троянди в порі весняній, / Камінь, темряву й кров маю тільки ще в серці сумному, / Не здаюсь я царівною людям в жалобі моїй. // Ох, як часто мене опановують сни зловорожі, /Сниться все, що я голову радо на страту несу, / Але то тільки сни, – я повинна стоять на сторожі, / Бо мені заповідано в спадок жалобу й красу, / Білий мармур, і плющ, і криваві осіннії рожі…».

Чи такий короткий вірш – може, це уривок або чернетка іншого, не дописаного до кінця шедевру? «Ще не вдарив мороз, а вже втомлений лист / в’яне, жовкне… / Спів цикади дзвінкий перейшов в тихий свист – / хутко вмовкне…».

Звернімося до епохи київських неокласиків. Наприклад, це поет, плідний учений і перекладач Михайло Драй-Хмара (справжнє прізвище Драй, 1889–1939), який знав майже 20 мов. Зі збірки «Проростень» (єдина, яка вийшла за життя репресованого автора) ми знаємо вірш 1925 р. – справжній поетичний маніфест не лише «п’ятірного грона», а й самої індивідуальності. Прикметно, що тут поет звертається до образу осені: «Я світ увесь сприймаю оком, / бо лінію і цвіт люблю, / бо рала промінні глибоко урізались в мою ріллю. // Люблю слова ще повнодзвонні, / як мед, пахучі та п’янкі, / слова, що в глибині бездонній / пролежали глухі віки. // Епітет серед них – як напасть: / уродиться, де й не чекав, / і тільки ямби та анапест / потроху бережуть устав. // Я славлю злотокосу осінь, / де смуток мій – немов рубін, / у перстень вправлений; ще й досі / не випав з мого серця він. // Дивлюся й слухаю: прозоро / співає струмінь битія, / і віриться, що скоро-скоро / так само заспіваю я». Сам автор народився восени. Цей вірш не лише вдумливий, але й оптимістичний, що вражає, ураховуючи ту епоху і життєві обставини.

Звичайно, у «гроні п’ятірному» видатне ім’я – це Максим Рильський (1895–1964) – поет, перекладач, знавець багатьох мов, науковець, літературний критик, композитор. Як відомо, він продовжував і примножував неокласичну традицію. Цей поет і перекладач обожнював осінь, і про згадану пору року налічується багато зразків – від ранньої лірики до пізнішої. 

Тому багато прикладів. Скажімо, знаменитий ранній вірш, покладений на музику – «Яблука доспіли, яблука червоні!» Там – про кохання, прощання з дівчиною, але атмосфера, як не дивно, не весняна (бо з весною асоціюється почуття), а осіння, про що свідчать описи не лише яблук і те, «Як тремтить на сонці гілка золота», а й: «Гей, поля жовтіють і синіє небо!». Це осінній пейзаж.

Або інший відомий вірш, написаний досить незвичними строфами: «Осінь-маляр із палітрою пишною / тихо в небі кружляє, осипає красою розкішною. // Там розсипа вона роси сріблисті, / Там тумани розливає, / Ліс одягає у шати барвисті. // Ліс обливає кольорами дивними, / Ніжно сміється до вітру, / Грає цілунками з ним переливними. // Фарби рожеві, злотисті, червоні, / Срібно-блакитне повітря... / Ніжні осінні пісні тиходзвонні!»

До осені він повертався неодноразово, протягом життя. Наприклад, вірш 1956 р. «Третє цвітіння», написаний і про реальні троянди, вирощені поетом або ж бачені ним. Ось початок – ціла панорама того, як настає осінь, життя нібито завмирає, але й триває: «Так лагідний той час садівники зовуть, / Коли збираються у понадморську путь / Лелеки й ластівки - ці бистрі, ті ліниві, / Коли сузір’я кіп золотяться на ниві, / І ллється дзвін коси серед густих отав, / І коник на гачку спадає в тихий став, / Краснопір надячи на пліть червонооку. / В цю пору нашого задумливого року / Троянди, гріючись на сонці нескупім, / Нам серце радують відродженням своїм, / І спраглий погляд наш у чистих барвах тоне. / Ще звечора були самі лише бутони, – / На тій коронці сім, там дев’ять, там лиш п’ять, – / А вранці – тільки глянь! – квітки уже горять / Червоні, пальові, і білі, й майже чорні / І пахощі пливуть над ними неповторні».

Осінь відома багатством урожаю, барв (листя і неба), останніми квітами, які дарують сильні або ледь помітні пахощі.

В українській літературі – безліч творів на осінню тематику. Тут я перелічила декілька яскравих поезій. Хотілося б, щоб вони (та інші твори) увійшли до антологій не лише про пори року, а й до видань світового рівня. Адже наша поезія засвідчує високий рівень. До того ж, показана тут осінь – ілюстрація душі та життєвих процесів, які й класичні, давні, і сучасні, близькі багатьом.

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Про автора:
 Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант
 з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-
 Католицької Церкви (Львів).