Вражаюча мистецька подія: моновистава «Сини» Стефаника на сцені театру Івана Бернацького в Нью-Йорку
« Я писав тому, щоби струни душі нашого селянина так кріпко настроїти і натягнути, щоби з того вийшла велика музика Бетховена. Це мені вдалося…»
Василь Стефаник
Український класик-новеліст Василь Стефаник (1871-1936), народжений на Покутті Карпатського краю (с. Русів Івано-Франківської обл.), з роками набуває такої популярності, як колись Ремарк, Гемінґвей (їхні твори про війну), а нині – наша мудра Ліна Костенко або мемуари прагматичного Лі Куан Ю (до слова той, який вивів Сінгапур з третьорозрядних країн в процвітаючі, бо подолав корупцію, розстрілявши кілька, а, може, й більше, друзів-корупціонерів). Наш Стефаник, як віртуозний майстер короткого оповідання, цінується в нинішні часи «кліпового» сприйняття інформації, коли немає часу читати романи, трилогії і навіть довгі пости в соцмережах. Майстри ж психологізму людських душ і поготів – завжди в ціні.
І ще одна причина. Найважливіша. «Сини» Стефаника пішли воювати за Україну та загинули у Першу світову. Найкращі нинішні наші сини воюють за Україну уже 11-й рік з рашистськими окупантами. Воюють і гинуть. Уже десятками, а, може, й сотнями тисяч. А біль батьківський та материнський такий самий, як описав її покутським діалектом майстер-експресіоніст короткого оповідання Василь Стефаник у своїх «Синах».
Іван Бернацький
Цей суголосний біль, виписаний Стефаником і переданий театром нам, глядачам, є виявом співчуття, розуміння горя тисяч родин сьогодні в Україні. Цей біль, що є фактично антивоєнним протестом, передали глядачам неперевершені майстри театру: народний артист України Іван Бернацький, який інсценізував новелу, та Володимир Курило – ведучий актор театру, талановитий від Бога і свого батька, українського актора Євгена Курила. Пан Володимир переконливо, блискуче виконав роль головного героя: гуцульського селянина Максима – батька полеглих у війні синів Андрія та Івана. Він зумів подолати своє амплуа героїчного гетьмана, зігравши роль найглибшого психологізму. Фактично, без формальностей, це ЙОГО моновистава. Протягом години чи й більше на сцені вивертає він свою зболену душу, як та скрипка, що вміє плакати. А ще паралельно і роль «від автора». Тільки професіонали знають, як це непросто перевтілюватись «на ходу», яка це емоційна напруга. «Браво, Артисте!» – як любить підтримувати своїх вихованців Іван Бернацький. Глядачі оцінили творчу роботу Актора так само. Від душі. Захоплено.
Так висловлює Володимир Курило розмаїття почуттів головного героя
Історія вже зафіксувала цю дату: 5 жовтня 2024 р., коли моновистава виставлена на суд глядачеві нью-йоркської метрополії. Але не тільки українці заповнили вщент залу Народного дому. Адже було заздалегідь оголошено, що кошти за квитки будуть передані ЗСУ на дрони. Серед глядачів були і американські друзі пана Володимира чи колеги його дружини – професорки університету Адріяни Палієнко. Наприклад, професор Колумбійського університету Жан Салей (лівієць) і його дружина Маріяна. Або професор –емерит з університету в м. Сент-Луїс, штат Міссурі Стамос Меседак (грек) з дружиною Сарою. Вони мали переклад новели «Сини» англійською та французькою мовами. А кілька друзів студентського періоду Володимира Курила самі розшукали його. Дізнавшись про виставу і підтримуючи Україну, закупили спонсорських 32 квитки на суму $1 600. Один із них Патрик Г’анон Фіцпатрик особисто закупив10 спонсорських квитків.
***
До відома читачів: кожен виступ цього театру – це подія в культурному житті громади Нью-Йорка та й в історії українського театру загалом. Оскільки впродовж 20 років театр пропагує Шевченкіану та українську класику. Де ви ще знайдете таку лебедину вірність українству та ще й в закордонні? І найголовніше: висока професійна якість. Бо готується вона справжніми митцями своєї справи, що володіють багатою базою: режисерський досвід, викоханий своєю школою акторський склад, наявність власної вишуканої колекції українських народних костюмів та прикрас всіх часів і регіонів України. Це багатюща колекція захопленого своїм театром Івана Бернацького. Водночас вистави цього театру протягом понад 20 років його творчої діяльності створюються в складних умовах, коли актори працюють за покликанням, а не за платню. Коли деякі актори прибувають на репетиції навіть з інших штатів.
Дозволю собі стверджувати, що творчість класика-новеліста ХІХ століття родом із Галичини Василя Стефаника – глибокого знавця психології та умов важкої праці українського селянина – стане нині з подачі авторів вистави найактуальнішою, викличе зацікавлення. До слова, вистава «Сини» – це не тільки сценографія і режисура Івана Бернацького та перфектне виконання ролі Володимиром Курилом, а й доповнення його фактичної моновистави акторкою Соломією Стахів (дружина) з додатком віртуозного супроводу скрипаля Валерія Жмуда (адже гуцульське село не можна уявити без скрипки та трембіти!). Також це високо професійне музичне оформлення Тараса Терлецького зі Львова, наповнене пташиним співом та іржанням коней, що додало сільського антуражу. Це колоритні костюми учасників вистави з унікальної колекції українських народних костюмів Івана Бернацького. А ще звук та світло подружжя Терентьєвих – постійних учасників творчої команди театру. Це оформлення декорацій Володимиром Курилом та Іваном Братком…
Віртуоз-скрипаль Валерій Жмуд
Впокоєна дружина Максима (акторка Соломія Стахів) часто з’являлась в уяві Максима…
***
Пройшло століття, а тема визвольної війни з віковічним агресором-гнобителем української нації знову актуальна. Тема війни за Україну знову на перших шпальтах сторінок світової преси, в документальних фільмах на кінофестивалях, у виставках фотографів і художників, на театральних сценах, як сьогодні – на сцені театру Бернацького у Нью-Йорку.
Йдеться про невимовний, нестерпний біль, нанесений війнами простим людям. У новелі Стефаника «Сини» – це полеглі на війні два сина селянина Максима та померла від цього горя дружина. Максим залишається самотнім. В нього є поле, яке треба засівати, і пара коней, з якими він бесідує. І то, один із них – Босак – агресивний: покусав йому плече, вирвав жмут волосся… А ось другий – Звіздочолий: «у мене він чоловік; він чорними очима за мною водить; він мене жалує, він своєю гривою обтирає дідові сльози; а ти поганий, серця не маєш». Але він все одно любить їх обох, бо це єдині живі істоти в обійсті, з якими може говорити, виливати своє горе. І ходили вони втрьох «з одного кінця ниви на другий, затулені курявою, а борони кусали землю, гаркотіли, роздрапували її, аби зернові вчинити м’яке ложе... А борони притихали, земля подавалася, розсипувалася, Максимові ноги чули під собою м’якість, ту м’якість, яка дуже рідко гостить у душі мужика; земля дає йому ту м’якість, і зате він її так любить».
Прилітають ще жайворонки, але вони своїм співчутливим співом крають його душу ще сильніш. І нам, глядачам, теж краяли душу, як і Максиму. Склалося враження, що вони під стелею Народного дому…
А ще приходить у маревах, у хвилини відчаю образ дружини (арт. Соломія Стахів). Зокрема, на початку розповіді вона безумним криком з відчаю втрати синів з’явилась на сцені і «пішла в танок з Максимом»… Ефект несподіванки – улюблений прийом режисера Івана Бернацького. Закарбувалась фраза зі сповіді Максима: «ваша мама померла на воротях…». Це сталось зразу, як вона почула, що батько дозволив обом синам іти на війну за Україну. Ось цей момент із новели роздирає душу і сьогодні. Лиш з тією страшнішою різницею, що нашу «м’яку» землю – «ложе», влада продає сьогодні чужинцям:
«Послідний раз прийшов Андрій: “Тату, – каже, – тепер їдемо воювати за Україну”. – “За яку Україну?” А він підоймив шаблев груди землі та й каже: “Оце Україна, а тут, – і справив шаблев у груди, – отут її кров; землю нашу ідем від ворога відбирати…”
“Сину, – кажу, – та є ще в мене менший від тебе, Іван, бери і єго на це діло; він дужий, най вас обох закопаю у цу нашу землю, аби воріг з цего коріня її не віторгав у свій бік”. – “Добре, – каже, – тату, підемо оба”…
Та як це стара вчула, та я зараз видів, що смерть обвиласи коло неї білим рантухом. Я подавси до порога, бо-м чув, що її очі віпали і покотилиси, як мертве камінє по землі. Так мені здалоси, але світло на її чолі вже погасло...»
Основне навантаження ідеї – горе, біль, безглуздя, наруга, аморальність вбивати на війні собі подібних передав глядачам актор Володимир Курило. Талановито, з повною віддачею душі і розуміючого серця. Це не тільки праця душі, інтелекту, а й фізична: доводилось не раз падати в розпачі, з легкістю підніматись і знову змінювати положення міцної статури. Статури могутнього козака. Статури українського гетьмана. А селянський білий полотняний костюм так вигідно гармонував з білизною козацьких вус та збереженого чуба.
Емоцію кожного слова сповіді свого героя актор програвав різними відтінками їхніх проявів. Зумів натягнути струни своєї селянської душі так, як про це мріяв В. Стефаник. Це було так захопливо! Несподівано! Хотілось продовження… І найголовніше – йому віриш. Дещо передадуть читачам світлини.
Кожен глядач з аншлагового залу переживав цей біль разом з ним, чим віддячив довгими оплесками, квітами, виступами з експресивними подяками і пану Володимиру, і пану Івану. Глядачі підходили по черзі до сцени і дякували за злободенність вистави сьогодні: бодай цим ми висловили тут суголосні співчуття землякам в Україні, які втратили рідних та близьких у цій кривавій війні… Адже кладовища з українськими прапорцями і прапорами вдома розширюються навіть не по днях… Сьогодні виношують цей біль втрат уже сотні тисяч батьків, дружин, дітей в Україні протягом понад 10-літньої війни з путінськими
ордами…
Історія появи Василя Стефаника на сцені Нью-Йорка
На завершення коротко з історії створення вистави. Вона готувалась три роки від появи ідеї. Пан Володимир Курило захоплений Стефаником з дитинства. Дізнався про нього від свого батька Євгена Курила – українського актора, який працював до Другої світової війни у відомого режисера Блавацького спочатку в театрі Івано-Франківська (тоді Станіславів), потім у Львові. Батько вчився в гімназії разом із сином Василя Стефаника – Юрієм. Одного разу Юрій познайомив 16- річного ровесника Євгена Курила зі своїм батьком – відомим письменником у їхній домівці. Уже дорослим, під час роботи в театрі, їхні шляхи коротко перетнулися знову. Літній Василь Стефаник впізнав в ньому юнака-друга свого сина…
Такі невипадкові доленосні зустрічі не проходять безслідно. У Нью-Йорк батьки переїхали, як і більшість репатріантів. у 1949-му. Пан Володимир народився уже в Америці. Його вишукана українська мова – від батьків. Як і патріотизм до сьогодні. Театр – це гени. З Іваном Бернацьким познайомився в 1999 р. уже в Нью-Йорку. Допомагав у створенні театру й відразу став його актором. «Синами» Стефаника захопив і свого друга – Івана Бернацького.
Найпалкіші шанувальниці таланту Володимира Курила, який миттєво став Зіркою, Лідія Корсун та Лідія Слиш
Отже, три роки готували неперевершену виставу. Скупляли по магазинах і розпродажах артефакти – деталі декорацій. Все справжнє, українське, наше. Об’єднали навколо цієї ідеї різних акторів, запросили до співпраці музиканта Тараса Терлецького зі Львова. Пропустили крізь своє серце весь біль українського народу.
Свою роботу у виставі Володимир Курило присвятив батькам: Євгену та Ользі Курилам. Про це емоційно сказав зі сцени. Вірить, що душі батьків були в цьому залі в той історичний момент досягнення своєї мети: Стефаник на сцені Нью-Йорка.
Вистава-бенефіс – це коли зароблені кошти віддаються бенефіціару. У цій виставі ним був актор театру Володимир Курило. Але він шляхетно і патріотично переадресував їх на користь ЗСУ.
За все, що зробив для української культури і, зокрема, театру, Володимир Курило заслуговує звання Заслуженого артиста України. Пропоную відповідне клопотання в Міністерстві культури України. Уклінно дякуємо Вам, шановний пане Володимире Курило! Ви – Великий Українець. Уклінно дякуємо Вам, шановний пане Іване Бернацький, ще й за те, що допомогли втілити творчу мрію свого актора. Ви – Великий Українець.
Все буде Україна!