Історія одного прапора або Як несподівана допомога здатна зігріти душу
Можете вважати мене якоюсь неправильною, однак для мене по-справжньому багатими є ті люди, які не просто мають статки в кишені, у домі чи на банківському рахунку, але й уміють ними поділитися. Зрештою, ця важлива риса людської вдачі цінувалася завжди. Ще з прадавніх біблійних часів. Пригадуєте: нехай не збідніє рука того, хто дає…
Сьогоднішня ситуація в Україні – кривава війна з ненависними московитами – є своєрідним індикатором поведінки і совісті кожного із нас. Так, не всі можуть бути воїнами, не всі можуть піти на фронт, зате всі можуть стати надійним тилом для наших захисників і в моральному, і в матеріальному плані. Особливо – в матеріальному. Адже не таємниця, що військо потребує і амуніції, і тепловізорів, і дронів, і ребів, і автівок… Список можна продовжити. Рівно ж як і сказати про те, що надзвичайно велика допомога для наших воїнів іде від українців за кордоном. І я завжди схиляю голову перед тими, хто чесно волонтерить, хто складає пожертви, хто допомагає з лікуванням поранених, чия частка є в грошових переказах, у посилках із необхідними речами і приладами, хто не шкодує поділитися заробленим, аби допомогти нашим захисникам чинити опір і врешті прогнати ворога з рідної землі. Це ж не просто допомога Україні. Це допомога чиїмось дітям, які зараз там. Ваші – біля вас, а чиїсь – там. Де небезпека, де, за великим рахунком, вирішується доля завтрашнього дня.
На цю тему можна говорити багато. І прикладів благодійності наводити також багато. Про це, якщо ви зауважили, наша газета пише достатньо часто – і про діяльність великих фондів, і про індивідуальну допомогу. Сьогодні я також хочу розповісти одну маленьку історію. Про благодійність. Про те, як можна одномоментно відчути чиїсь душевні переживання і, не роздумуючи, витягнути з кишені доволі немалу суму, щоб розділити оті переживання, зробити їх хоч на трохи меншими.
Почну з однієї прикарпатської родини. Наталя і Володимир, працюючи перед цим у Європі, майже два роки тому переїхали до Чикаго. Разом із ними – молодший син. А старший, проживаючи з дружиною і донечкою вдома, в Україні, наступного дня після початку повномасштабного вторгнення добровільно пішов до військкомату і вже через два тижні був на Харківщині. Далі дороги війни повели його іншими областями, зараз воює на запорізькому напрямку. Його призначили комбатом. У його підпорядкуванні є більше п’ятисот чоловік. Зберегти хлопців, утримувати позиції, відбивати атаки ворога, відвойовувати і звільняти кожен метр рідної землі – за цими простими, на перший погляд, словами, криються непрості воєнні будні Руслана і його побратимів. А разом з ними воюють і… батьки комбата: намагаються закривати хоч би окремі потреби матеріального плану, про які знають зі спілкування із сином. Знають, що сьогодні не так гостро стоїть питання одягу чи харчів, як, до прикладу, питання дронів. Кілька уже вдалося відправити хлопцям. І батько з матір’ю безмежно вдячні усім, хто допомагав їм із грошима, бо власних заробітків на це явно не вистачило би.
Війна триває. «І ми не будемо зупинятися аж до перемоги, – каже Володимир. – Ми ж не просто допомагаємо своєму синові, ми допомагаємо усім тим, хто стоїть зараз ТАМ…» І продовжують свою благодійну діяльність.
А нещодавно отримали від хлопців подарунок – прапор із їхніми підписами і одкровенними побажаннями наших мужніх захисників. Спочатку подумали, що зберігатимуть його, як особливу реліквію, у себе вдома. А потім вирішили, що і це знамено, якими би дорогим для них не було, можуть віддати на благодійні цілі. Точніше, продати – як аукціонний лот. Поставили собі за мету зібрати 4 тисячі доларів, щоб придбати потужний професійний дрон Mavic 3T – якраз із тими характеристиками, про які говорив їм син.
Одначе організувати аукціон самотужки, у приватному порядку, батькам не вдавалося. Навіть на українських фестивалях, які упродовж літа проходили в наших громадах: на кожному із них українці збирали кошти, але в основному – для благодійних фондів, які допомагають пораненим воїнам. Та батьки не впадали у відчай. Знали: інколи випадок вирішує усе. Так і сталося.
За порадою і за сприяння організаторів одного із фестивалів вирішили спробувати удачу у нічному клубі «Стерео». Того вечора там було людно: на сцені клубу виступав популярний український гурт «Танок на майдані Конго». Вибрати момент для аукціону було не зовсім просто. Зробити це вдалося аж тоді, коли годинник показував далеко за північ, коли значна частина відвідувачів вечірки уже почала розходитись по домівках. І все ж ведучий оголосив аукціон, коротко розповівши, який лот розігрується, хто і для кого збирає гроші.
Почалися перші пропозиції, які не пішли далі шестисот доларів. І хоч Наталя з Володимиром завжди вдячні навіть за долар допомоги, однак для себе вирішили, що за такі гроші прапор не віддадуть: надто він дорогий для них; там є підпис їхнього сина, є підписи хлопців, яких уже немає в живих; якщо й продати його, то тільки за відповідну суму, аби можна було придбати дрон, який працюватиме для порятунку життя іншим…
Вони уже готові були повернутися зі своїм прапором додому, чекаючи наступної нагоди, але до сцени підійшов молодий чоловік: «Я хочу придбати цей прапор. Віддаю 4 тисячі доларів…»
Можливо, він сказав якісь інші слова, Володя вже й не пригадає, бо чув тільки одне – «віддаю 4 тисячі» – і був до глибини душі вражений вчинком незнайомця. Настільки вражений, що згодом звернувся із проханням до газети, щоб розповісти про свого благодійника. Ми ж подумали: а чом би й ні? І справді заслуговують доброго слова ті, хто, зрозумівши переживання інших, отак просто може відразу віддати на благодійність доволі немалу суму.
Тому знайомтесь: Андрій Лисак, родом із Тернополя. Його дружина Галина – з Івано-Франківська. Обоє працюють у траковій компанії. Проста і гарна українська сім’я, у якій підростають восьмирічні Артур і Артем. У той і для них тепер пам’ятний вечір вони поїхали до клубу «Стерео», щоб послухати виступ улюбленої ще з України групи «ТНМК». Коли концерт закінчився і оголосили аукціон, у залі залишалося вже зовсім небагато глядачів. А на сцені стояв батько з деяким розпачем в очах і з прапором у руках: хотів продати його, щоб допомогти синові, який під кулями, який на війні.
– Я бачив, що потрібної суми із залу не наберуть, – говорить Андрій. – І щось таке у моїй душі защеміло… Подумав, що я теж батько, і що також переживаю за своїх дітей, хоч мої переживання не порівняти з переживаннями тих, чиї діти воюють… Отак усе і сталося. І тепер цей прапор у нас. А гроші – то, знаєте, річ наживна. Аби здоров’я – заробимо…
Уже наступного ранку з хвилюванням розгорнули полотнище, показали синочкам, разом прочитали написи, зроблені військовими: «Робимо те, що робимо. Хто, крім нас?», «За правду!», «Україна – це ми, Україна – це ти!», «Перемога за нами!»... І підписи-позивні: Сармат, Балу, Мольфар, Чуб, Чижик, Термінатор… І ще один напис – помітний, впевнений і щирий: «З нами Господь Бог!». Його зробив Ярік. Той, який невдовзі загинув…
«Дякуємо за підтримку!» – первісно ці слова на прапорі були адресовані батькам, Володимиру і Наталі, а тепер – уже й подружжю Лисаків, які до благодійності долучилися не вперше, адже на війні перебуває і дехто з їхньої української родини, і кілька друзів, з якими росли. Стараються допомагати. І моляться за мир на рідній землі. І дітям своїм, народженим в Америці, розповідають про Україну, про її нинішні нелегкі часи. І падає те зерно у благодатний ґрунт дитячих душ: кажуть хлопчики, що обов’язково хочуть коли-небудь туди поїхати, а на котромусь із фестивалів наполягли купити їм на ланцюжки підвіски з українською символікою.
Отже справді цінний прапор тепер у них, у Лисаків. Натомість до хлопців на запорізький напрямок полетів дрон: вони вже й фото відповідне скинули. Найближчим часом отримають ще два не менш потрібні подарунки – автомобілі-пікапи, які поки що технічно перевіряють і підрихтовують на Прикарпатті. Про них також поопікувалися Володимир з Наталею. Один пікап уже проплачений – з його придбанням допомогли односельчани, які працюють в Англії; щоб проплатити другий, батьки знову збирають по крупинці необхідну суму – потрібно майже 5 тисяч доларів.
«Ми будемо робити це аж до Перемоги!» – вкотре повторює Володимир. І вона буде, Перемога. Бо стоять на обороні нашої землі її відчайдушні захисники. Слава Героям! І щира дяка усім, хто у різний спосіб допомагає Україні перемогти!