Вояж у Міннесоту

Шість годин по хайвею, перетнувши штат Вісконсин, зробивши декілька зупинок та підкріпившись бургерами, ми добралися із Чикаго до Міннеаполіса, що у Міннесоті. Черговий вояж на український фестиваль і, що головніше, на зустріч із хлопцями-військовими які проходять реабілітацію у PROTEZ FOUNDATION.

Отож, про все по порядку. За моє ще недовге перебування у США я вже багацько побував на фестивалях, які влаштовує українська діаспора. Практично всі ці фестивалі відбувалися у Чикаго, і майже на всіх я був ведучим цих заходів. 

У Чикаго, де дуже велика українська діаспора, фестивалі зазвичай масові та об’ємні, де виступає велика кількість талановитих, можна навіть сказати «місцевих артистів» і з яскравими хедлайнерами (від Ірини Федишин до ТНМК). Також довелося побувати у Філадельфії, де фестиваль був дещо меншим аніж чиказькі, проте із своїми особливостями та масовістю (наскільки дозволяло ком’юніті). І от мені було дуже цікаво, що ж там приготував Міннеаполіс, чим вразить Міннесота?

Перше, що кинулося в очі, найочевидніше, це те, що там значно менша українська діспора. Ті ж самі ярмарки, виступи колективів із народними танцями та красивими співами, просто менше народу. В якийсь момент мені навіть здалося, що я на великому українському весіллі, а не на фестивалі…

Проте це не єдина відмінність. Чим більше починаєш спілкуватися з гостями фестивалю, тим більше усвідомлюєш, що в натовпі дуже багато американців та представників інших народів. Якщо у Чикаго на фестинах ти наче в Україні, навколо багато американських українців, то в Міннесоті основний кістяк гостей – це українські американці. 

Ви запитаєте, що я маю на увазі? А те, що люди, які були в Міннеаполісі, це люди, які вже американізувалися або народжені уже тут, проте вони пам’ятають і плекають українську культуру. Наприклад, мені пощастило поспілкуватися із харизматичним чоловіком, якого звати Кіндрат (хтозна, можливо, це саме той підпільний Кіндрат, який в надійному місці сховав автомат). Отож, Кіндрат живе у Мінеаполісі уже 23 роки, а переїхав він туди із Канади, де і був народжений, куди його батьки у 1943 році емігрували із Тернопільщини. І батьки навчили його української мови та любові до нашої культури, що вилилось в те, що Кіндрат організував свій ансамбль народного танцю «Черемош», з яким виступав на сцені фестивалю.

І Кіндрат вчить української мови трьох своїх дітей. Хвалився, як колись їздив в Україну, і як йому цікаво було відвідувати ті місця, звідки походять його батьки.

На моє запитання, що йому найбільше сподобалось на фестивалі, він відповів, що тут представлений намет від PROTEZ FOUNDATION, і що збираються гроші для реабілітації військових, з якими він розмовляв, і казав, що буде спілкуватися і після фестивалю, оскільки живе неподалік від того будинку, де мешкають військові. Тому пообіцяв, що буде їх навідувати і допомагати чимось за потреби.

Спілкуючись із американцями, яких їхні українські друзі запросили на фестиваль, практично всі захоплювалися українською кухнею, особливо варениками. Люди щиро цікавилися українською культурою. Проте зауважили, що багато дізналися за нашу країну після початку повномасштабного вторгнення, і ця причина засмучує. Проте, тепер точно жоден американець не запитає, почувши, що хтось з України: «Де це? Це частина
росії?».

Сумно, що такою ціною про нас дізнається Світ. Проте цей Світ, цивілізований Світ, нас підтримує, і кожен з американців, з ким я спілкувався, вірить у нашу перемогу та доєднується до донатів для військових.

До речі, про військових. Хлопці, які тут на реабілітації, теж були на фестивалі, і люди підходили до них, спілкувалися, підтримували, просто розмовляли. Центр протезування від PROTEZ FOUNDATION розташований саме в місті Міннеаполіс. І наступного дня після фестивалю ми вирушили туди.

Декілька великих просторих залів, оснащених всім необхідним: починаючи від спортивних снарядів, закінчуючи спеціалізованими пристроями, щоб вчитися ходити на протезах. Хлопці всі в роботі: спочатку спільна розминка, потім індивідуальна робота. Але не просто робота з протезами, а рутинна, тягуча, виснажлива, моментами нервова робота з освоєння протезів.

Випадково став свідком розмови військового Вадіка, у якого немає двох ніг (висока ампутація) та головного лікаря Якова Градінара.

Уявіть, що вам щось не вдається щось зробити, щось таке наче просте, елементарне, на перший погляд, але ви не можете це зробити. Уявіть, що вас нерви вже беруть від того, що вам це не вдається, що ви хочете покрити все навколо триповерховими матюками та кинути невдалу затію, але не можете, бо у вас немає виходу…

Так от, судячи з обличчя Вадіка, у нього був саме такий стан. Його нервувало те, що він не може так одразу стати на протези, що він не може піти, що він дуже старається, робить максимум своїх можливостей, але він не може. Скули ходять, погляд розкидає іскри, хочеться плюнути на все і здатися… На що Яків абсолютно спокійним, наче батьківським голосом говорить: «Вадік, ти дуже ставиш високі цілі перед собою і хочеш одразу їх досягнути. Але до них потрібно іти поступово і в тебе все вдасться».

Наче банальні слова, але з уст Якова вони діяли, як гіпноз, який заспокоює і дає зрозуміти, що Вадік почне ходити на протезах, і буде ходити дуже добре, проте це займе трішки часу, зусиль та наполегливості.

І я бачу, що Вадік заспокоївся, зрозумів, що це тільки питання часу, та почав акуратно виконувати ті вправи, які йому доручив робити лікар.

В такому місці, де багато молодих людей, втративши кінцівки, намагаються пройти реабілітацію, водночас накривають веселі та сумні емоції. Водночас хочеться вірити, що все буде добре, що хлопці, отримавши протези, у міру сил, зможуть повернутися до нормально життя. В певні моменти весело, коли ти бачиш, як хлопці жартують одне з одного, бо у когось рожевий протез, що тягне за собою море підколів… 

Водночас ти бачиш в куточку жінку, привітавшись, чуєш від неї: «Я мама, а он мій Вася, той, що без рук і без ніг»… І ти просто не знаєш, як відповісти, як продовжити діалог? Сказати, що все буде добре? Тримайтеся? Чи просто промовчати?...

А як тим людям, які працюють з військовими, які допомагають їм з реабілітацією? Як не перейняти на себе той душевний біль, який навіть за жартами чи розмовами все одно відчувається у кожного, хто отримав поранення та втратив кінцівки?

Головний лікар Яків Градінар розповів, що йому допомагає віра в Бога, і те, що він бачить результат. Оскільки за два роки роботи фонду запротезувалося уже майже 200 пацієнтів. Багато з яких повернулися на службу у військо. Хтось одружився і створив сім’ю, з багатьма підтримується контакт і після повернення до України.

Процес реабілітації – це не тільки підбір протезу, а й усвідомлення того, що відбулось. Усвідомлення втрати руки чи ноги, прийняття цього, та розуміння, як жити далі. 

Яків розповів історію, якою він ділиться із тими, хто потрапляє на реабілітацію, як одна жінка, захворівши, знала, шо їй ампутують ногу.
Їй було дуже важко прийняти цей факт і змиритися з ним. Тому у вечір перед операцією вона написала листа свої нозі… Так, листа, і так – своїй нозі…

У цьому листі вона дякувала своїй нозі за проведений час разом. Подякувала, що нога довгі роки служила їй, щоб вона могла ходити, згадала ті цікаві місця, де ступала ця нога, та які пригоди їм довелось разом пережити. В кінці ця жінка попросила пробачення за те, що їм доведеться розлучитися, і знову подякувала.

Тому підтримка військових, які на реабілітації, дуже важлива, оскільки ми можемо навіть не здогадуватися, через що їм доводиться проходити щоденно, як у побутовому плані, так і в моральному.

P.S. Окрім центру, де проходять військові реабілітацію, ми побували і у будинку, де вони мешкають та відпочивають. Там є великі телевізори, де можна дивитися фільми чи грати ігри. Так от, ви б бачили, як Артем, не маючи рук, тримаючи ногами джойстик від PlayStation, розвалює усіх у Mortal Kombat. 

Потім вони почали грати у футбол FIFA, я споглядав збоку. І Богдан (у нього немає лівої руки) запропонував зіграти з ним один матч. Я із ввічливості взяв джойстик в одну руку, він каже, що ні, бери у дві. Я вже тоді мав би щось запідозрити. В результаті Богдан обіграв мене 5:3…

Тому, друзі, допомагайте військовим, які на реабілітації, незалежно від фонду, і незалежно від об’єму допомоги, головне – не будьте байдужими… А я, окрім цього, ще тренуватимусь грати у FIFA, адже має ще бути реванш із Богданом!