Вечір пам’яті Михайла Яворського –для благодійної допомоги побратимам Героя

Його уже вдруге організувала сестра загиблого на війні захисника України, виконуючи обіцянку, яку дала братові при житті

…Коли вони бачилися востаннє, він сказав їй: «Якщо зі мною щось станеться, то пообіцяй, що ти і надалі будеш допомагати моїм побратимам… Аж до перемоги…» Вона нічого не відповіла, тільки якомога міцніше стиснула його лікоть, за який трималася, і прихилила голову до надійного плеча.

О, це неймовірне відчуття сили і надійності поруч! Воно знайоме їй із дитинства. З тих далеких щасливих часів, коли ще зовсім малими дітьми Зоряна і на півтора року старший Михайлик любили ходити, тримаючись за руки, любили разом гратися, разом придумувати нові розваги і не ділити, а також разом виконувати домашні доручення батьків. Коли підростали, брат ставав для неї авторитетом у всьому, особливо ж – у навчанні, до якого ставився надзвичайно відповідально. Хлопець був не до свого віку вдумливий, розважливий, начитаний, якийсь значно доросліший за однолітків. А тому і їй на правах старшого радив: ніколи не торгуватися зі своєю совістю; вчиняти, як підказує сумління; не зраджувати своїм життєвим принципам. Так, як це робив він. Завжди. І вона не раз згадає ті братові слова. Особливо потім… Потім… А в ті далекі щасливі часи ще ніхто не знав, що їх чекає потім…

На зорі своєї юності Михайло і Зоряна разом із батьками виїхали з Прикарпаття до Америки і своє доросле життя будували уже тут: здобули освіту, одружилися, після народження у своїх сім’ях дітей ще більше зблизилися, об’єднані новими інтересами і приємними сімейними клопотами. 

А потім на українську землю чорною хмарою впала війна. І Михайло Яворський, проживши в Америці 26 років, залишив тут усе – родину, дружину, донечку, добру роботу, гарний дім, життя у достатку, і поїхав до милої його серцю України. Поїхав наступного дня після початку війни, навіть словом нікому про своє рішення не обмовившись. Погодив його тільки із власною совістю, із власним сумлінням, із власними життєвими принципами. Зателефонував до рідних уже із Києва. І сестра просила його про одне: при кожній нагоді телефонуй; якщо не можеш розмовляти, то надсилай умовний знак – плюсик, щоб ми знали, що з тобою
все гаразд. 

Так і жили від плюсика до плюсика… І стежили за новинами на всіх можливих каналах. І практично одразу взялися збирати допомогу, тому що із розмов з Михайлом розуміли: хлопцям потрібна військова амуніція, потрібен одяг, потрібні навіть харчі і ліки. Звичайно, насамперед витрачали на все свої гроші. Але після відповідного посту на фейсбуці руку допомоги простягнули їм родина, друзі, знайомі. І вже у березні Зоряна повезла до України п’ятдесят величезних сумок з усім необхідним, про що просив брат.

У грудні 22-го року полетіла до України вдруге. Цього разу з мамою. Знову мали із собою десятки сумок допомоги. Міша з побратимами перебував тоді на Львівщині, на полігоні. Вони зустрічалися. Не могли наговоритися. Про все на світі. Здавалося, що нема ніякої війни… Але саме тоді він сказав їй: «Якщо зі мною щось станеться, то пообіцяй, що ти і надалі будеш допомагати моїм побратимам…» «Не станеться! – заперечила, трохи помовчавши, – бо ми всі за тебе молимось». Але Михайло повторив: «Якщо станеться… Пообіцяй…» Бо добре розумів, куди він пішов. Бо до тієї зустрічі, яка стала для них останньою, уже встиг побачити, як жнивує війна людськими життями, і чудово розумів, що будь-якої миті може стати наступним у чорному списку до світлого небесного вирію.

І вона, сестра, розуміла. І мама розуміла. А він на тій останній зустрічі витирав їй сльози міцною чоловічою рукою і просив не хвилюватися. «Ти зрозумій: я – мама, я переживаю..», – казала. «Знаю, – пригортав матусю до грудей. – Я був на похоронах загиблих побратимів… Я стояв поруч з їхніми матерями… На них неможливо дивитися… Але нам про це не треба думати, бо зі мною нічого не станеться…» Та вона повторювала: «Бережи себе… Я знаю: ти сильний. Але твій запас міцності також може вигасати». «Так. Але поки що я тільки більше хочу кацапської крові. І моє місце там, де я можу нищити їх… Бо тільки це наблизить перемогу. Я нічого тупого не роблю, щоб знайти собі коротку годину. Розумію, що в мене життя одне. Намагаюся берегти себе, наскільки це можливо…»

 І чи не найгостріше відчував, що мусить зберегти себе для особливої людини у своєму житті – для їхньої з Оксаною донечки Соломійки, яка стала для Михайла справді неймовірним світом. 

Шукав кожну можливість, щоб телефонувати до них. Їхнє спілкування із Соломійкою – це окрема тема розмови. Вони могли розмовляти годинами, бавитися, співати, жартувати, Міша показував їй свою зброю, показував ліс довкола… Але дружина розуміла, що скільки б він не додавав своїй розмові ноток безтурботності, життя його – в постійній небезпеці. Чоловік відверто казав їй, що психологічно готовий до всього. Що всяку справу треба виконувати на рівні. Й Оксана знала: він такий, що усе, за що б не брався, доводить до кінця. Тому і твердив: «Хтось мусить бути на війні. Хтось мусить робити цю роботу». І продовжував: головне – вижити. Пробував жартувати: якщо залишуся без руки чи без ноги, то дурниця, аби голова вціліла, і я зможу головою заробляти гроші на життя. А вона писала йому: «Ми із Соломійкою приготували тортик». «Ням-ням». «Соломійка питає, чи таткові там не страшно». «Моя солодка! Не страшно, бо я себе психологічно прокачую так, що потім усе відбувається, ніби в режимі комп’ютерної гри... Паніки в наших хлопцях також не бачу, хоча всі розуміють, що буде люта м’ясорубка». «Ти везучий. Ти виживеш». «Сподіваюся. Поцьомай Соломійку за мене. Скажи їй, що я її дуже люблю і за нею дуже скучаю». 

Він скучав за всіма. Але про свій вибір – поїхати з Америки в Україну на війну – ніколи не шкодував. Лишень хотів, щоб у цьому виборі його зрозуміли і не осудили найрідніші люди. Він просто дуже любив ту землю – праотчу, українську. Напевно, це передалося йому від дідів-прадідів, які свого часу також боролися за Україну. Скажете: пафосні слова?! Для нього – ні. Він мріяв повернутися жити туди, де народився, – з дружиною, з донечкою. І коли на шляху до його мрії став клятий ворог, зрозумів, що мусить щось зробити, аби захистити їх – і мрію, і Україну. Тому і зробив той крок. На війну. Вірив, що виживе. Вірив у перемогу. Надзвичайно переживав за кожного зі своїх побратимів. Казав: з такими хлопцями, які поруч, не страшно ні в вогонь, ні у воду. Казав: у критичній ситуації треба прикрити молодого бійця, бо я вже нажився (а було йому всього 42!).

…В ту останню травневу ніч свого життя, у 23-му році, коли там, на Луганщині, земля і небо злилися у смертельних загравах війни, Михайло відтягнув на безпечні позиції двох поранених бійців. Повертався за третім. Поруч розірвався ворожий снаряд. Його смерть була миттєвою… І стала тим моментом, про який Михайло казав колись своїй сестрі: «Якщо зі мною щось станеться… Пообіцяй…»

***

Вона пообіцяла. І свою обіцянку виконує. Допомагає сама, допомагає вся їхня родина. Допомагають знайомі і незнайомі люди через створений фонд, який Зоряна Яворська назвала «Brave Like Ukraine» – «Відважні, як Україна». Назвала на честь брата, бо таким – відважним, сміливим – був і назавжди залишиться для неї Михайло, ставши у якомусь сенсі для сестри символом України. А після його загибелі, уже другий рік поспіль, у вересні, коли Михайло міг святкувати свої чергові дні народження (цьогоріч – 44-й), вона при великій організаційній підтримці Мар’яни Балаш проводить благодійні вечори пам’яті. Проводить тут, у Чикаго, де похований Герой. Тут, де живе уся найближча родина. І в запрошенні зазначає: «Виконуючи його останню волю, ваші добровільні внески, як подарунок для Михайла, будуть спрямовані на підтримку його побратимів».

Минулого року зібрали майже 22 тисячі доларів. Закупили і відправили 67-ій механізованій бригаді, в якій служив Михайло Яворський, генератори, портативні електростанції, прилади нічного бачення, тепловізори, літні та зимові форми одягу, тактичне взуття, приціли, старлінк. Цього року зібрано майже 30 тисяч, за які щира подяка всім, хто доклався до благодійних пожертв. Що за них придбають? Вибір – за хлопцями із бригади: вони додали Зоряну Яворську до свого групового чату і саме там повідомляють їй про найнагальніші потреби.

А загалом благодійний вечір став своєрідною спільною молитвою родини і друзів, на яку поблагословив присутніх отець Володимир Кушнір. Молитвою за упокій душ усіх тих, хто віддав життя за Україну. Молитвою за здоров’я тих, хто сьогодні на війні. За хлопців з важкими пораненнями, які завдяки благодійним фондам Revived Soldiers Ukraine та Protez Foundation приїхали до Америки на протезування і охоче відгукнулися на можливість взяти участь у цьому вечорі.

Звучали молитвою і музичні твори: зворушливі інструментальні мелодії у виконанні Наталії Кушнір та Івана Липецького, оперні арії у виконанні Заслуженої артистки України Тетяни Вахновської (акомпаніатор Наталя Куриляк), знамениті «Мальви» Володимира Івасюка, які заспівала юна виконавиця Вікторія Сірко. Добре знану народну пісню про те, як впав у бою козак молодий, присвятили пам’яті Михайла Яворського, з якими у минулому їх єднали дружні стосунки, Уляна і Наталя Мальгівські. 

Кілька повстанських пісень подарували на вечорі пам’яті брати Роман та Василь Даниліви із прикарпатської родини Бойчуків (по лінії мами Героя) – в Україні вони були учасниками родинного колективу, у якому свого часу співав дідусь Михайла і Зоряни. Саме його, дідусеві розповіді про багатовікову боротьбу українців за право жити у своїй самостійній державі, безсумнівно вплинули на те, що в душі Михайлика з дитячих літ оселилася, росла і міцніла любов до України, переживання за її долю. Тому й не дивно, що саме з такого патріотичного родинного гнізда, саме з такими родинними генами вилетів у життя, щоб стати Героєм України (на жаль, посмертно) Михайло Яворський.

 Присутні благодійного вечора мали за велику приємність послухати виступ відомого українського гурту «Антитіла», який у ті дні перебував у Сполучених Штатах, і зокрема в Чикаго, з інформаційно-культурним туром. А учасники гурту зізналися, що вважають за велику честь виступити на такому особливому вечорі пам’яті. «Я пам’ятаю лютий-березень 22-го року в Україні. Пам’ятаю черги автомобілів до нашого західного кордону, – говорив соліст гурту Тарас Тополя. – Хтось намагався покинути Україну, а були такі, які їхали у зустрічному напрямку – боронити Україну. І їх по праву можна назвати неймовірними людьми».

Саме таким – неймовірним – був і Михайло Яворський: спогадами про друга Мішку-«Чикаго» поділився на вечорі пам’яті його бойовий побратим із позивним «Ігнат». А їхній командир «Волоха» у своєму відеовиступі зазначив: Міша був із тих, про кого кажуть, що один десятьох вартий. І додав, що біль від втрати друзів не лікує навіть час.

Знає про це і родина – про біль, який нічим не лікується. Хіба лиш молитва його трохи тамує. І хоч на трохи забуваються, коли допомагають тим, хто й нині захищає рідну українську землю від ворога. В ім’я Перемоги, в яку вірять. Бо і він вірив у неї. До останнього свого подиху.

Фото Тетяни Дрожжиної
 та редакції газети.