Тарас Томенко: «Я спілкувався з Параджановим уві сні»

Цьогоріч Україна віншує сторіччя Сергія Параджанова (справжнє ім’я – Саркіс Параджанян). Геніальний вірменин народився в Тбілісі, жив у Києві, зняв епохальний український фільм «Тіні забутих предків» та чотири роки відсидів у радянській тюрмі за український націоналізм. Реабілітований в Україні наприкінці минулого року.

8 липня у Києві, під час п’ятнадцятого Одеського міжнародного кінофестивалю, режисер і сценарист Тарас Томенко з командою вперше представили на суд публіки незавершений варіант документальної стрічки «Сентиментальна подорож до планети Параджанова». Світова прем’єра фільму невдовзі відбудеться на Варшавському кінофестивалі. Сьогоднішня наша розмова з Тарасом Томенком – творцем фільму.

Наша пам’ять про Параджанова

– Пане Тарасе, загальновідомо, що кінофільм Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» належить до числа найкращих фільмів всіх часів і народів. Створивши шедевр, режисер «вписав» Україну у вічність світового кінематографа. В який спосіб Україна може віддати належну шану Майстру?

– Параджанов зробив для України надзвичайно багато. У фільмі «Тіні забутих предків» він сформулював культурний код українця. Код нації. Код українського духу. При тому, що він не українець, а вірменин. Але так трагічно сталося, що тут Параджанову «шили» тюремний строк, сфальсифікували справу. Тобто в колонізованій московитами підрадянській Україні Параджанова знівелювали як режисера. На той час на захист митця практично ніхто відкрито не виступив. Система працювала у такий спосіб, що коли йому «пришили» строк, то усіх друзів, колег викликали до КДБ, перевіряли, змушували писати доноси. 

Однак Україну Сергій Параджанов любив усім серцем. Хоча тут отримав тюремний строк, в результаті чого поплатився життям: у в’язниці захворів на запалення легень, яке потім переросло в рак. Через те помер. Відтак не зміг реалізуватися на повну силу як митець. Та залишив по собі обіцянку відплатити Україні любов’ю.

– Власне, найкращий фільм, як не парадоксально, зняв на теренах України. Себто споконвічна Україна надихнула Параджанова як місце духу. А Україна радянська, поневолена, зросійщена задушила, пустила його життя під укіс.

Коли я працював над фільмом, зрозумів, як мало залишилося пам’ятних речей Параджанова. Коли видатного митця заарештували, на другий – третій день в його квартиру заселилися інші люди, а невдовзі її продали. Те, що друзі і небайдужі змогли винести з помешкання, залишилося, можливо, у приватних руках. Невідомо, де всі його колажі, натюрморти, роботи, антикварні речі, які Параджанов роздаровував.

Залишилися фільми, легенди та байки, які Параджанов про себе вигадував, щоби ту радянську дійсність якимось чином розфарбувати хоча б в якийсь колір. 

Тому вкрай необхідне насамперед належне поцінування генія Сергія Параджанова на державному рівні.

Експериментальна історія з ляльками

– «Сентиментальна подорож до планети Параджанова» доповнила низку документальних стрічок про режисера. Але вирізняється незвичним поєднанням документалістики з ляльковим театром. Чому зродилася саме така ідея?

– У Параджанова було мільйон друзів, і кожен після його смерті записував спогади, виставляв фото, тож все це є. А хронікальних кадрів із самим Параджановим, де він справді зафільмований на кіноплівці, – небагато. Мені пощастило: під час роботи над фільмом я мав можливість використати домашній архів Юрія Герасимовича Іллєнка, його унікальні кадри: відвідини, коли Параджанов приїжджав до Іллєнка додому в Київ, і коли Юрій Герасимович їздив до нього в Тбілісі вже перед самою смертю. Ті кадри стали окрасою документального фільму. Є унікальні кадри, які Параджанов знімав на зоні, у виправній колонії, де сидів. Крім того, використано неймовірні фотороботи Юрія Мечитова та Юрія Гармаша.

«Сентиментальна подорож до планети Параджанова» не є у прямому сенсі документальним фільмом.
То – експериментальна історія: фільм створений із залученням гри маріонеток. Були виготовлені маріонетки і весь сюжет фільму, вся історія розповідається через маріонеток: це ляльки Параджанова, Іллєнка, Тарковського, Лілії Брік. Зокрема, ляльок Параджанова було кілька: часу тюремного ув’язнення, життя в Києві та після звільнення з в’язниці. Різні ляльки демонстрували плин часу в життєвій драмі Параджанова. Фільм є, власне, життєписом Параджанова, створеним за допомогою ляльок, документальних кадрів, доносів та
спогадів. 

Чому ляльки? Параджанов, коли сидів у в’язниці, дуже багато робив ляльок, розсилав їх друзям по всьому світу. Відтак у мене виникла ідея: відтворити ляльки і через ляльковий світ привідкрити для себе постать Параджанова.

Ми хотіли, щоб не було соромно перед Параджановим. Робити сто перший стандартний документальний фільм про генія не хотілося. Прагнули уявити, як би він це робив. 

Так зродилося поєднання документального фактажу, ляльок, апокрифів, які Параджанов про себе вигадував, та спогадів його друзів. Документально відтворені доноси, справи. Приміром те, що слідчий Макашов на Параджанова писав. І певні одкровення Параджанова. І листи з тюрми та в тюрму дружини Світлани Щербатюк… Усе решта – умовний світ ляльок.

Параджанов подарував мені уві сні золотий будильник

– В який спосіб Ви особисто вперше доторкнулися душею до світу Параджанова?

– У дитинстві. Навіть не пам’ятаю, скільки років мені виповнилося, коли побачив «Тіні забутих предків». Але враження мав колосальне.

Окрім того, я бачив Параджанова уві сні. Спілкувався з ним уві сні. У мене був з ним такий зв’язок. Хоча тоді ще не уявляв, що то за масштаб, що то за фігура, але розмовляв з ним. Вірю, що існує зв’язок душ. Параджанов навіть подарував мені уві сні золотий будильник на ланцюжку… Це для мене стало поворотною точкою в житті. Після того для себе вирішив: вступатиму до вишу на кінорежисера. 

– Фільм – це завжди командна робота. Хто допомагав творити стрічку?

– Невелика команда. Ми мали 11 знімальних днів. По суті фільм зняли у картонній коробці з-під холодильника. Тому що коштів було небагато. Творили картину з того, що могли знайти. Приміром, з різноманітних старих речей. У березні 2023 року ми з командою розпочали роботу над документальним фільмом і трохи більше ніж за рік завершили. 

Художник-постановник – Шевкет Сайдаметов. Це друга моя з ним картина (перед цим робили «Будинок Слово. Незакінчений роман»). Шевкет створював ляльки, багато декорацій, бутафорних речей. Стас Щокін був у нас ляльководом: виконував роль Параджанова, Тарковського, Лілі Брік, Іллєнка і всіх ляльок. Музичне оформлення забезпечив Олександр Чорний. Олексій Шанін – режисер монтажу. Пилип Іллєнко – продюсер. Виконавчий продюсер – Андрій Візванюк. Фільм створено ТОВ «Іллєнко Фільм Продакшенс» на замовлення Суспільного мовлення. Продюсер – Лук’ян Галкін.

Людський геній Параджанова не дав себе згноїти

– Вам довелося читати оригінали доносів на Параджанова. Що запам’яталося?

– Доноси писалися під копірку, за шаблонами. У всіх – однакова стилістика. Писали і сусіди, й відвідувачі. У квартирі режисера побували сила-силенна людей, вирував нескінченний потік. Феєрверк. Карнавал. Приходили, а потім писали доноси. Хто вони – я не досліджував. Щоправда, дуже відомих прізвищ не зустрічав. 

Коли Параджанову фабрикували справу, то не знали, за що вчепитися. Спершу хотіли інкримінувати незаконну торгівлю валютою, потім, що буцімто вкрав іконостас. А потім уже «пришили» статтю, з якою в радянській тюрмі просто не виживали. А якщо виживали, то виходили вже не людьми, а лиш людиноподібними істотами. А проте людський геній Параджанова не дав себе згноїти. Він виявився навіть в тюрмі авторитетною людиною. Його поважали ув’язнені. Навіть «зеки» розгледіли справжнього художника, і самі ходили територією зони, збирали всілякі «кришечки», приносили йому і він з того робив свої колажі. Не так сталося, як розраховувала радянська влада. Зумів здобути авторитет навіть в тюрмі.

Коли Луї Арагон попросив Брєжнєва випустити Параджанова із в’язниці, його вже не могли знайти, загубили, в якій він зоні. Тобто заздалегідь «стерли» людину, списали з числа живих. Він і сам не сподівався вийти живим. Але Бог дав. Був створений «Комітет порятунку Параджанова», до якого увійшли Федеріко Фелліні, Мікеланджело Антоніоні, Жан-Люк Годар та інші найвідоміші режисери світу. Світила тогочасного кіно підписали листа. Луї Арагону через посередництво Лілі Брік вдалося поговорити з Брєжнєвим, і Параджанова на рік раніше строку випустили з в’язниці. Він був політичним в’язнем… 

Параджанов – це трагічна доля. Велика трагедія художника. Наприкінці нашого фільму він розповідає про свій незнятий сценарій до «Слова о полку Ігоревім». То унікальний запис голосу Параджанова. Його «Слова о полку Ігоревім» дуже бракує Україні. Тому що це могло би розставити багато крапок над «і» в питаннях: хто є Русь, якого ми роду-племені. Те, що йому не давали можливості здійснити задум – надзвичайна трагедія. Його це підкосило... Сподіваємося, що наш фільм з’явиться у прокаті в українських кінотеатрах після світової прем’єри. Гадаю, буде й телевізійна прем’єра на «Суспільному».

Світлини з особистого архіву Тараса Томенка