Ігор Целип: Місія українців за кордоном – допомагати ЗСУ

Співоче небо України народжує нових зірок. Важливо підтримати іскру таланту на самих початках. Тому знайомтесь – Ігор Целип. Молодий український співак кілька років живе у Лондоні, де давненько мешкає його батько. Співає для українців Великої Британії. А головне – активно збирає кошти на підтримку ЗСУ та мріє повернутися з подвоєним творчим потенціалом в Україну

ЗА ВЕЧІР ЗІБРАЛИ БЛИЗЬКО 400 ТИСЯЧ ДОЛАРІВ

– Ігоре, чому Ви називаєте себе артистом-початківцем, хоча вже не перший рік на сцені, зокрема і в Лондоні ?

– Тому що тільки зараз починаю випускати свої пісні, працюю над репертуаром, вдосконалююсь. Поки що не маю продюсера. Але є талановиті поети, з якими співпрацюю. Зокрема, поетеса з Івано-Франківщини Христина Гопей (Ліруша), яка створила пісні для таких відомих сучасних українських виконавців, як Кola (Анастасія Прудіус) та YakTak (Ярослав Карпук). Якщо хтось із продюсерів запропонує співпрацю – буду радий. Творю й самотужки.

Зараз багато людей у цілому світі дізналися про Україну. На жаль, інформаційним приводом стала страшна війна. Та нас всіляко підтримують. Британці надзвичайно допомагають. Це правда.

А ми влаштовуємо благодійні концерти, вечори, завдяки чому просто шалені суми збираються на потреби ЗСУ. Пригадую, у Лондоні в Українській катедрі за один благодійний вечір було зібрано більше 300 тисяч фунтів (близько 400 тисяч доларів). Це колосальна допомога. Там були присутні представники аристократичних родин Великої Британії, які щедро задонатили, чим довели: британці – люди не лише матерії, а духу. І таких вечорів було багато. Також організовуємо благодійні концерти, фестивалі. І не лише у Британії. Нещодавно мене запросив Назарій Гук («Юлік») до Італії, де брали участь у двох благодійних концертах. 

Також збирали з гуртом «Vivo» на потреби 120 бригади: коли надходять прохання про допомогу – відкриваємо збори, бо ж у кожного є знайомі, які служать на передовій. Наприклад, громадою з Тернопілля чи Бучацького району збираємо, хто скільки може, і закуповуємо необхідні речі. 

Місія українців за кордоном – допомагати ЗСУ. Інакше неможливо. 

ХТОСЬ НА ПУБЛІКУ РОБИТЬ ШОУ, А ХТОСЬ ПРАГНЕ ДОТОРКНУТИСЯ ДО ДУШІ 

– Кого з українських митців маєте за взірець?

– Напевне, Івасюка, Яремчука, Зінкевича. Чому? Для мене було б великою честю, якби про мене згадували так довго, а мої пісні співали поколіннями, років через 50. Це справжня любов, яка проростає в душах людей крізь роки. То щось захмарне. А рівнятися на того, чиї пісні забуваються через кілька місяців, не варто. 

– Якими подіями цьогоріч означена Ваша творча стежина у Лондоні?

– Спершу співали дуетом з Ігорем Юзьківим в українському ресторані «Дністер», згодом – у ресторані «Міррор». Але наш дует розпався: кожен пішов своєю дорогою. Напевне, так краще для творчих індивідуальностей. 

– На пам’ять приходить історія дуету Яремчук – Зінкевич: удвох співали
незабутньо, а коли кожен пішов своїм шляхом – також створили шедевральні
пісні …

– Дай Боже, щоб ми досягли хоча б частково тих пісенних вершин, котрих свого часу сягнули Яремчук і Зінкевич. Важливо, що є на кого опиратися, подивитися.

– Важливий фундамент і зв’язок поколінь. Особливо на тлі нинішньої недосконалості поетичних текстів і тенденції до примітивізації та спрощення в шоу-бізнесі…

– На жаль, існує така проблема. Чимало сучасних артистів ідуть у те русло, де більше драйву, видовищ, шоу. Та не варто забувати, що у слові має бути сенс, а в пісні – душа. Тому намагаюся робити все, щоб мої пісні були змістовними. Щоб пісня була «про щось». Щоб зачіпала за живе. То є вибір кожного: хтось на публіку влаштовує шоу, а хтось прагне доторкнутися до душі. 

– Також чимало шоу-артистів використовують лише нижні «чакри» – сексуальність, аби привернути увагу. Але ж людина має не тільки «низ», а й «верх», – душу і розум. Людині потрібно не тільки розмножуватися, а й мислити, відчувати…

– Як у пісні «Червона рута» Володимира Івасюка… А коли співають «нижніми чакрами» – це пісні про момент, про тимчасове. Авжеж, «треки залітають», стають популярними. Але на короткий час.

– Тарас Петриненко якось висловився: популярні три дні…

– Максимум кілька місяців. Пісні «від нижніх чакр» швидко забуваються. Спершу ніби стають популярними, а через деякий час їх взагалі не згадують. Якщо ж пісня має сенси, дух, почуття, розум – то житиме не лише сьогодні, а десятиліттями. Як твори Назарія Яремчука.

– Кого з нового покоління українського шоу-бізнесу виокремили б для себе? 

– Дуже талановитою вважаю Коla, слухаю Пивоварова, Волканова, YakTak. Є чимало виконавців, які ще не мають власних композицій, але популярні в TikTok. Нині є великі можливості саме завдяки соцмережам, щоб тебе побачили, почули. Щоб ти був «формат». Як розповідають українські артисти старшого покоління, ще двадцять років тому українську пісню почути в ефірі було «неформат». Більше промотували російське. Зараз є тік-ток: якщо подобаєшся людям – маєш успіх. Є конкуренція. Є стимул для розвитку. Думаю, що рівень наших артистів зростатиме саме завдяки конкуренції.

– Та є ще телебачення і виступи наживо. Частина суспільства живе поза тік-током. Не всі всіх бачать у смартфоні. А що, якби поєднати віртуальний і реальний світи? 

– Одразу ніхто не поїде в «живий» тур: для старту потрібні великі фінансові затрати. Згодом все повертається, але не всі мають гроші на початках. А тік-ток – безкоштовний.

ВДОМА ТИ СВІЙ СЕРЕД СВОЇХ, А НЕ ЧУЖИЙ СЕРЕД ЧУЖИХ

– Як ся має Ігор Целип з Бучача саме у Лондоні? 

– 15 лютого 2022 року я поїхав до батька у Лондон з метою трохи заробити, щоб розпочати кар’єру в музиці, випускати власні пісні. В Україні з цим, якщо чесно, було важко. Все ж таки в Лондоні набагато легше. Це правда. 

Зараз активно удосконалюю репертуар, що теж потребує коштів. Але планую повертатися додому. Вдома ти свій серед своїх, а не чужий серед чужих.

– Ще є відчуття чужини? Чи адаптувалися ?

– Адаптувався. Але не відчуваю себе своїм. Це неможливо. Чужа країна. Чужі традиції. Чужі звичаї. Зовсім інший менталітет.

Так, британці дуже гарно ставляться до українців. Підтримують у будь-якій ситуації. Дуже толерантні: ніколи не зауважать, коли щось робиш не так. Приємні люди. Однак дуже не вистачає свого, українського. Попри факт, що у Великій Британії багато українців. 

– Був такий українець із Запоріжжя, світлої пам’яті Пилип Тараненко. Після Другої світової війни він залишився жити у Британії. Дожив до поважного віку, і повернувся в Україну. Казав так: «В Англії рай, але я хочу померти на своїй землі». Отакий магнетизм України…

– У мене зараз аж мороз пішов по шкірі. Це справді так. Як би не було добре за кордоном – і в плані фінансовому, і в плані доброти оточуючих чи комфорту, але коли приїжджаєш додому – такий спокій на душі. Навіть важко пояснити.

Намагаюся розвиватися серед українців у Британії. Але дім є дім. Нам головне вистояти і зберегти українську державність. Позбутися колоніального спадку. Насамперед плекати українську мову. Адже мова має значення не лише під час війни, а завжди. Поляки, приміром, навіть у Британії розмовляють польською. Знають: якщо не матимуть своєї мови – не матимуть своєї держави. Варто брати приклад. Чомусь не всі українці, які опинилися за кордоном, це розуміють. Якщо відстоюватимеш своє – тебе цінуватиме світ та інші народи. Бажаю всім українцям це щиро усвідомити. Бо війна триває в різних площинах, зокрема, на мовному та культурному рівні…