А тепер я до вас тільки променем сонця прилину…
У Чикаго провели в останню земну дорогу Михайла Яворського, який загинув на війні у милій серцю Україні
Я не знаю, як хоронять загиблих у тій країні, назва якої асоціюється з поняттями брехні, маразму, агресії, кровожерливості, біди. У країні-нападниці. У країні-вбивці. Але я знаю, як хоронить своїх захисників Україна. У найбільшому місті чи найменшому селі траурні кортежі зустрічають навколішки. Загиблих захисників оплакують і родини, і чужі та незнайомі люди. Дорогу перед похоронними процесіями встеляють пелюстками квітів. І чи не кожен із присутніх відчуває якийсь дивовижний дотик до сердець: то, змахнувши невидимими крилами, злітають у небеса душі героїв.
Доєднався до небесних воїнів світла і Михайло Яворський. У розквіті сил і у розквіті весни обірвалося його життя. З ним прощалися на двох континентах, у двох країнах. Бо неординарно склалася доля цього чоловіка: народився в Україні; 16-річним приїхав з родиною до Америки, залишивши часточку своєї душі на рідній землі; а в час нелегких випробувань, які випали батьківщині, будучи уже самодостатнім американським громадянином, маючи сім’ю, освіту, роботу, облаштований побут, повернувся туди, аби поруч з українськими захисниками давати відсічі ненависному російському ворогу.
Потім хтось скаже його матері: чи ж ти не могла його втримати?! Не могла. Вона, як ніхто, знає, що не могла. Зрештою, він зателефонував до неї уже звідти, з Києва. Залишалося прошептати, щоб почув через океан: бережи себе, синку. Не вберіг. Рятуючи інших.
… Я ішла на зустріч з Марією Яворською, добре розуміючи, що іду на зустріч із безмірною материнською печаллю. Бо немає для матері більшого горя, аніж хоронити свою дитину. Й ось ми сидимо у її затишній оселі. Удвох. Точніше, утрьох: навпроти, на столику, – портрет Михайла, і я бачу, як Марія щоразу звертає свій погляд до сина – красивого, мужнього, у військовій формі, зі зброєю у руках, адже фото зроблене уже там, на війні… І на тому фото він ще живий, усміхнений… Як же їй змиритися з думкою, що його більше немає?! Що через кілька днів їй привезуть домовину із холодним, безмовним тілом, аби віддати його сирій землі?!
Ні-ні, краще говорити про той час, коли він був. Такий особливий. Такий цілеспрямований. Такий допитливий. Ледь навчився говорити – мав мільйон запитань до всіх і про все. Лиш навчився читати – всюди був із книжкою. З онуком охоче ділилися своїми знаннями та ерудицією бабуся і дідусь по татовій лінії – справжні коломийські інтелігенти. А коли Михайлик зацікавився історичними темами, то поїздки до Космача, рідного маминого села, що в Богородчанському районі на Івано-Франківщині, сприймав як дотик до живої історії. І не зовсім тієї, що вивчали у школі, до якої пішов якраз в останні роки існування радянського союзу. Слухав бабусю Ольгу: вона добре пам’ятала своє нелегке дитинство, пам’ятала, як сім’єю переховувалися у чужих людей, бо дізналися, що їх збираються вивозити у Сибір, тож москальські виродки прийшли на їхнє обійстя, все забрали, а хату спалили дотла. Навіть пес згорів живцем… Він слухав дідуся Ярослава, який був 1932-го року народження, тому мав що розказати онукові про роки повстанської боротьби. А ще пісень навчав повстанських, де в кожному рядку – гордість за Україну, біль за долю України і причина того болю – москва і московити, які завжди хотіли тримати у покорі непокірних українців, караючи їх голодоморами, тюрмами і сибірами.
Напевно, з їхніми розповідями в душу Михайлика і засівалися оті зерна особливої любові до України, які він дбайливо леліяв упродовж всього життя. Навіть тоді, коли батьки виграли зелену карту та їхня сім’я виїхала у 96-му році до Америки. Михайлові було шістнадцять, сестрі Зоряні – чотирнадцять.
– Після смерті чоловіка тут, у Чикаго, я усе своє життя сконцентрувала на дітях, – розповідає пані Марія. – Багато працювала. Вони ніколи не чули від мене, що, мовляв, ви – сироти без тата і що я чогось не можу вам дати… А ще тішилася від того, що син і донька не чекають в житті нічого дармового, що вони дуже дружні між собою, що вони – горою одне за одного, що Михайло, ще дуже юний, та вже дає зрозуміти: він – опора для нас із Зорянкою, наша підтримка, наш захист…
Навчаючись у старших класах школи, мріяв стати істориком. Перед випуском сказав, що сам хоче заробити собі гроші на навчання. Знала: відмовляти марно. Знала, що син завжди ставить перед собою планку, інколи – доволі високу, і домагається, аби подолати її. Так і цього разу: у неповних 18 пішов на контрактну службу в американську армію. Косово, Кувейт, низка інших арабських країн – звичайно, чотири роки в армії і в гарячих, неспокійних точках зміцнили його. І змінили. Змінили навіть мрію про майбутній фах: вивчився на інженера-електроніка. Потім, аби мати більше шансів знайти добру роботу, перекваліфікувався на програміста. Спав по три години, щоб удосконалюватися у професії. Бо нічого не вмів і не хотів робити наполовину. Тільки – якнайкраще!
І любити не вмів наполовину. Маму, сестру, родину, дружину, донечку – усі вони були його світом. А ще у тому його світі була Україна. З колоритною Коломиєю – там до переїзду в Америку вони проживали з сім’єю у місті його батька. З маленьким Космачем, ніби захованим серед чудового карпатського лісу, куди охоче приїжджав на канікули. І просто вся Україна – така неймовірна, така особлива, така єдина на цілий світ. З хвилюванням спостерігав за революціями, за усім, що відбувається у Києві. Коли на Майдані розстріляли небесну сотню, вхопився за валізу: я мушу бути там! То була його перша спроба поїхати до України. Ледве стримали: ти ж уже нічого не зміниш! Вдав, що погодився, але в думках почав виношувати план другої спроби. Тоді ж, у 14-му році, коли на українському сході уже тривала АТО.
Склалося так, що дружина Оксана повинна була у справах летіти до України одного дня, а Михайло потайки придбав квиток на наступне число, щоб уже ніхто не зупинив. Зупинили обставини: Оксану попросили на роботі відтермінувати поїздку. Випадково побачила, що чоловік робить відміну не тільки її квитка, але й ще якогось, на іншу дату. Запитала, в чому річ. Не зміг збрехати: хотів їхати туди. Але й від своїх таємних намірів відмовитися також не міг.
Напевно, він розумів щось більше за інших – надто добре знав історію, надто добре умів аналізувати пройдений Україною шлях і її відносини з північним сусідом. Казав: якщо путін піде війною на нашу землю, то захлинеться своєю кров’ю. З ним сперечалися: хіба ж може статися війна між росією і Україною? А якщо станеться, то хіба маленька Україна зможе протистояти такій великій ядерній державі? Він відчував: війна буде. Але повторював: путін захлинеться… І знову потайки готувався до поїздки.
– Тепер пригадую: десь за рік до війни Михайло почав регулярно відвідувати тренувальний атлетичний зал, – розповідає пані Марія. – «Треба ж тримати себе у формі», – усе, що почула у відповідь. А ось футбол, який любив, закинув. Казав: там можна травмуватися, а це для мене небезпечно. Він мав деякі проблеми зі здоров’ям, останніх п’ять років регулярно приймав кроворозріджувальні препарати. Тому я майже заспокоїлася: раз остерігається футбольних травм, то вже й у вир подій на Україні не рватиметься…
А він і не рвався. Точніше, нікому не показував, що рветься. Нікому не розказував. Просто взяв і полетів. 26 лютого. Через два дні від початку повномасштабної війни. Навіть, випадково зустрівши в аеропорту Чикаго свого духовного наставника отця Миколу Бурядника, не сказав, що кудись їде: мовляв, я тут так, у справах…
Мама не знає, як виглядав його останній день перед від’їздом, бо їх із Зоряною якраз не було в Чикаго. Єдине, що знає, – він не випускав із рук чотирирічну Соломійку. З донечкою у Михайла був особливий зв’язок. Такий, наче вони розділили між собою половинки одного великого люблячого серця.
– Не уявляю, як він з нею прощався… Що творилося в його думках?! Що творилося в його душі?! Він же чудово розумів, що іде на війну, що робить крок, який може стати кроком до вічної розлуки, – Марія ковтає сльози, що самі собою котяться з очей. – Але тоді про це якось навіть думати не хотілося... Для нього в Україні почався відлік нового життя, і для нас у Чикаго почався. Михайлик став пліч-о-пліч з бійцями «Правого сектора», хоч зі своїм американським громадянством міг служити у складі іноземного легіону. Але він хотів воювати поруч з українськими побратимами. А ми відразу почали збирати допомогу для армії.
Перший раз Зоряна поїхала до України з п’ятдесятьма сумками. Там було все: і бронежилети, і дрони, і одяг, і взуття, і харчі… «Я знала, що мушу везти всього по кілька штук, бо якщо візьму тільки для брата, то він обов’язково віддасть іншим. І так було із кожною нашою передачею, із кожною нашою посилкою – розповідає. – Він належав до тих, хто про себе думає в останню чергу…»
У телефонних розмовах з родиною Михайло нічого не розповідав про війну. Увесь час казав: я ще на полігоні, я ще на навчаннях, нічого не відбувається. Хоч насправді був на сході – Миколаїв, Херсон, Луганщина… Пізніше міг уже щось розказати заднім числом: як біля його ніг впала граната і дивом не розірвалася; як були випадки, коли навколо лежали двохсоті і трьохсоті, а він вцілів; як в одному бою із 175 їх залишилося 25… «Напевно, мамо, ви всі за мене дуже молитеся…» – казав. А Марія, аби не розридатися в телефон, запитувала традиційно материнське: «Ти там не голодний?». «Та ні. Кип’яток із цукром – це саме те, що треба».
Потім їм випало щастя зустрітися. У грудні минулого року. У Львові, куди Михайла відпустили на три дні. Птахою полетіла туди. Не могла надивитись на сина. Не могла наговоритися. А він витирав їй сльози міцною чоловічою рукою і просив не хвилюватися. «Ти зрозумій: я – мама, я переживаю…» – казала. «Знаю, – пригортав матусю до грудей. – Я був на похоронах загиблих побратимів… Я стояв поруч з їхніми матерями… На них неможливо дивитися… Але нам про це не треба думати, бо зі мною нічого не станеться…» І давай про Соломійку розпитувати! І розказувати, що як лиш випадає нагода, одразу телефонує дружині в Чикаго і кличе донечку. Щастило, коли було тривале затишшя і вони могли годинами говорити, гратися, співати, читати – відеорежим дозволяв відчувати присутність одне одного. «Вона у мене така красуня і така розумниця!!!» – вихлюпував свої емоції матері і сестрі на тій зустрічі у Львові. А потім знову за своє – за побратимів: моєму командирові, коли оце все закінчиться, потрібна буде операція – прошу, щоб ви оплатили; там у багатьох хлопців берці розсипаються – як тільки повернетеся до Чикаго, одразу передайте; якщо зі мною щось станеться, обіцяй, що ти і далі будеш допомагати армії, моїм друзям, які продовжуватимуть воювати… Останнє сказав тільки Зоряні, щоб мама не чула. Взяв із сестри обіцянку і повернувся на нуль, туди, де його чекали. Всі. Навіть командир казав, що коли поруч Михайло, то почуває себе впевнено і спокійно. А він? Як почував себе він, жартуючи, заспокоюючи, розраджуючи інших? Цього уже не дізнається ніколи і ніхто.
Потім Марії хтось скаже: чи ти не могла просити сина, щоб залишив те пекло і повертався назад, адже паспорт громадянина Америки дозволяв йому будь-якої миті покинути Україну?! Могла. Навіть одного разу спробувала завести по телефону таку розмову. Він відповів: ти хочеш, аби я став дизертиром? Ти хочеш, щоб я покинув своїх товаришів? Ти хочеш, щоб інші ціною свого життя здобули перемогу, а я повернувся до України уже на все готове?!
– А ти маєш намір повернутися?
– Так. Повернутися зі своєю сім’єю і жити там.
– Коли ти це вирішив?
– Ще тоді, коли 16-річним виїжджав до Америки…
Якось запитала його: за що там, на сході, гинуть наші хлопці, якщо багато хто із місцевих ратує за росію, здає українські позиції, наводить на українських захисників вогонь? За що гинуть?! Відповів: за те, щоб не гинули під Львовом…
Попри те що завжди старався заспокоювати матір, відвертість у важливих моментах своїх роздумів не приховував. Як і в ще одному телефонному листуванні. Марія надіслала йому сюжетну зйомку із порадами професійного військового, як себе вберегти на війні. Михайло написав їй:
«Для мене це не актуально, з моїм морально-психологічним станом все чудово. Ніякі вибухи ніякого ступору не викликають. Чим більше біля мене вибухало і свистіло, тим більше я хотів кацапської крові. І кожного разу, коли я не був там, де вибухало і свистіло, то відчував, що роблю недостатньо, бо моє місце там, де я можу нищити їх…»
«І все ж послухай, сину, ті поради. Твій запас міцності також може вигасати».
«Може. Але поки що я тільки більше хочу кацапської крові».
«Не треба так сильно злитися, бо це тебе послаблює».
«Я дуже спокійний. Я просто хочу їхньої смерті. Бо тільки це наблизить перемогу».
«А я хочу мати тебе тут!!!»
«Я нічого тупого не роблю, щоб знайти собі коротку годину. Розумію, що в мене життя одне. Намагаюся берегти себе, наскільки це можливо…»
Мабуть, це страшно читати. Але такою є правда війни: або стріляєш ти, або стріляють у тебе. Або проливається чиясь кров, або твоя. Або палає на позиціях ворога, або ти закриваєш тремтячою рукою очі загиблого друга, у погляді якого застигла чиста синь небес, а на вустах – останній крик від болю. А тоді знову повзеш на поле бою – раптом, там є ще хтось живий… Командир дає наказ відступати, а ти чуєш, відчуваєш, як звідти благають про допомогу…
Михайло повз і відтягнув на дальні позиції двох поранених. Повертався за третім. Поруч розірвався ворожий снаряд. Це сталося на Луганщині, під Кремінною. Кажуть, що його смерть була миттєвою. Марія хотіла би, аби його смерть була миттєвою. Аби він навіть не встиг подумати, що назавжди покидає світ, у якому є його радість – його Соломійка…
Михайлова донечка єдина, хто тоді, 24 травня, щось відчував. Увесь день казала, що чогось боїться. Що їй здається, ніби в хаті хтось є. Більше ні в кого ніяких знаків, ніяких передчуттів. Хіба ще Марії за чотири дні до того наснилося: стоїть її Михайлик у священичій рясі, обернутий до неї спиною, і мовчить. А зранку повідомили з України: помер татів брат. «От тобі й розгадка сновидіння», – подумала. Тим паче, що у швидкому часі задзвонив Михайло – вони якраз їхали на концерт «Вишиванки», колективу, у якому танцює Соломійка. Зорянчині діти наввипередки хапали телефон: «Коли приїдеш?» Любили його страшенно. Відповів: «Ох, як я за вами скучив! А коли приїду? Скоро…»
Зоряна найпершою дізналася про його смерть. З інтернету. Хтось із побратимів Михайла поділився у соцмережах трагічною звісткою. Зателефонувала до Марії: «Мамо, приїдь, треба з дітьми побути…» Та без проблем! Дорогою був дзвінок від отця Миколи: «Як Ви?», «Все добре. Ось їду до Зоряни». Зрозумів: ще не знає. «Гаразд. Я передзвоню пізніше». Чого б то раптом священник дзвонив, – подумала, завертаючи автівкою до дочки. Там уже було багато машин їхніх родичів і друзів. І вона все зрозуміла: нема більше її сина, нема більше Михайлика. Уже й сама не може сказати, чи справді закричала, чи то їй здавалося, що вона кричить на цілий світ: такий біль, такий розпач пекельним вогнем роздирав душу!
Їм пропонували, щоб хоронити Михайла в Україні. Але вся їх найближча родина уже давно тут, в Америці. Хто ж там догляне за його могилкою? Хто прийде до нього на розмову? А тому у тяжку дорогу рушила Зоряна – привезти тіло брата до місця вічного спочинку у Чикаго. У нього навіть позивний на війні був такий – «Чикаго». Після прощання на рідній прикарпатській землі сестра із братом вирушили за океан.
«Останній раз мої діти двоє разом летять до мене», – казала Марія того дня, коли ми сиділи в її оселі і вона так багато розповідала про свого особливого сина. А через кілька днів був похорон. Прощання у церкві святого Йосипа Обручника – тут Михайла з Оксаною вінчав отець Микола, коли вони одружувалися, тут хрестив їхню донечку, а тепер… Теплі слова спогадів сестри, друга по службі в американській армії, українських військових, які озвучили рішення командування про подання Михайла Яворського на присвоєння йому звання Героя України (посмертно). Були залпи армійської зброї під час поховання загиблого воїна на українському цвинтарі святого Миколая. Було багато квітів і багато людей. Не було тут тільки шестирічної Соломійки. Їй так ще і не зважилися сказати, що її татка більше нема. Спочатку дорослі самі хочуть оговтатися від великого горя, яке випало на їхню долю, а тоді вже шукатимуть найменш травматичні слова для дитини.
…Коли все це сталося, Оксана, ховаючи сльози, приміряла біля дзеркала чорну сукню. До кімнати забігла донечка: «Мамо, ти така красива!. Якби тато побачив, то захотів би запросити тебе на танець!» Вона ще не скоро зрозуміє, що свій останній танець на землі її татусь станцював зі смертю. Але це був танець в ім’я життя інших людей.
***
Оголошено збір коштів для дочки загиблого героя Михайла Яворського
Якщо ви бажаєте долучитися до цієї благодійної справи, шукайте детальнішу контактну інформацію за посиланням:
https://www.gofundme.com/f/war-hero-myhailo-yavorskyi-memorial-fund